Як я з 90-річною мамою 34 дні жила в окупації в Макарові

Пані Світлану з Укрінформу знає величезна кількість людей. І напевно, кожен з цих людей здивувався б тому, як ця жіночна і завжди привітна жінка витримала жах російської окупації.   Наша колега зустріла перші бої та бачила перших окупантів в Макарові,  що на Київщині. Жила під постійними артилерійськими обстрілами і бачила як знищується її місто.

Світлана разом зі своєю старенькою мамою провели в окупованому Макарові 34 дні.

Там і сьогодні знаходять заміновані братські могили. У тому мікрорайончику, де вона жила з мамою та подругою під час окупації, залишалося лише шестеро людей. Тож свідчення пані Світлани про те, що було протягом цього місяця, унікальні. 

ВІЩИЙ СОН СВІТЛАНИ ТА ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ: ВСЕ НЕБО СТАЛО ЧЕРВОНИМ, ЗЕМЛЯ ПОЧАЛА ТРЯСТИСЯ 

- У тому році мені наснився сон, що стоїть моя хата на горбочку, скрізь зелена травка і біля хати велика воронка. І по цій воронці, по спіралі ходять зелені чоловічки і махають автоматами. Навколо все мертве, розбите, а мій маленький будиночок цілий.

Я жила у Києві, а в 2012 році купила в Макарові маленький дім. Забрала батьків з Дніпропетровської області, вони вже були старенькі, і ми щасливо жили. Біля нас красиві місця: ліси, водосховище, гольф-клуб шикарний. Ми з батьком (він помер в січні, перед війною) дуже часто ходили на риболовлю. Все було добре до 24 лютого 2022 року…

І от 24 лютого, о п’ятій годині, зателефонувала моя співробітниця Анна, почала кричати, що їх бомблять (Анна живе у Василькові - ред.). Я тільки змогла їй сказати: "Аня, ховайтеся". Побігла до сусіда, щоб їхати до Києва, сусід сів у машину, ми виїхали і тут все небо стало червоним, земля почала трястися. Ми повернулися додому. Там на мене чекала мама, якій вже 90 років, і моя колежанка Тетяна.  В перший день я попросила Таню з’їздити до магазину щось купити, вона приїхала і розповіла, що у центрі Макарова всі заправляються, знімають з банкоматів гроші. Навколо черги, дорога вся машинами забита. В мене свого транспорту вже не було (я перед війною продала машину) і я не могла нікуди поїхати, маму не могла вивезти, бо сама вона не ходить. Я бачила, що люди їдуть по вулиці, всі тікають, рятують своїх дітей та рідних, але я не могла нікуди двинутися.

БОМБАРДУВАННЯ І ЖИТТЯ В СКЛЯНОМУ БУДИНКУ

Дім наш розташований трохи в стороні від Макарова, прямо на виїзді, через поле - вже інше село, і ми були якось так відірвані, ізольовані від всього, що проходило в центрі Макарова. 

Ми залишилися в цьому домі 24 лютого, а 25-го зранку ще бачили людей: деякі бігли по дорозі з дітьми, хтось кудись ховався в якісь більш великі будинки, в підвали, бо було чути вже страшний гуркіт - їхали танки та важка техніка. 

Я телефонувала своєму начальнику, намагалася ще працювати, день минув, а ввечері почалось бомбардування. Прямо біля хати почалася стрілянина, гриміло, було чути крики, автоматні черги, вибухи. 26-го вранці, коли прокинулися, побачили пробиті, постріляні вікна на кухні, і ще - біля моєї хати нема воріт. Біля дому стояли хлопці з тероборони і моя сусідка Тетяна. Не плутати — я жила з подругою Тетяною, а ще у мене була сусідка, також Тетяна. У моїй розповіді дві Тетяни: подруга та сусідка.

А вже йшло бомбардування і летіли снаряди. Було чутно гуркіт, дорогою між Макаровим і Гавронщиною йшли танки. Їх не було видно, але від гуркоту земля тряслася і закладало вуха. Як стало зрозуміло зранку, вночі там облаштувалась наша тероборона в полі і  бомбили наші хлопці. Можливо, це були джавеліни чи інша зброя. Вони там побили дуже багато танків. Хто (з росіян - ред.) розбігався з тієї колони - наші хлопці-партизани їх дострілювали. Партизани і тероборона, всі разом. Саме про це мені розповіли вранці, коли вийшла до них до воріт. Попри повну несподіванку і шок ми вже тоді, в перші дні, намагалися допомагати нашим. Я в перші два дні фотографувала ворожу техніку, що могла та бачила і, сховавшись в шафі (щоб не відсвічував екран), надсилала своєму керівництву в Укрінформ. Те саме робили сусіди, спостерігаючи з третього поверху свого будинку. Їхній будинок потім розбомбили, дім згорів. І вони прийшли до мене. Я сказала, що ви будете жити в мене. Вони залишилися в моєму домі - нас у перші дні було п’ятеро.

У моєму будинку багато скла: вікна, велика скляна веранда, сховатися було ніде. Я облаштувала біля бабушки в кутку в спальні, під столом, таке собі  сховище маленьке, бо мені треба було кудись засунути голову, Таня була поруч, бабушка лежала на ліжку. 

У врем'янці був маленький погріб. Я накидала туди все, що було, - ну, щоб було хоч трошки тепліше, з великими потугами стягнули туди бабушку, вона трохи посиділа там. Бо все летить, все гримить, куди воно впаде невідомо, але навколо дому бахкає. Ми в той погріб бабушку затягли, вона сидить плаче: “Не можу, все болить, витягніть мене". Почали під бомбардуванням її витягати, ледь витягли, - напівлежачи, напівсидячи, - коротше, затягли назад, в хату, і вона сказала: “Я зі свого ліжка більше нікуди не піду, буду тут лежати, а ви, що хочете робіть”. Вона лягла. Але їй трішки легше було в тому плані, що вона глуха, - вона не чула цього жахіття. Якби вона чула, то, може, неходячими ногами і сама туди стрибнула, в той маленький погрібочок. Я декілька разів бігала до того погріба, а Таня навідріз відмовлялася залишити бабцю саму. Вони - в домі, я - в підвалі, якось виглядало, як зрада, мені було соромно, що я - тут, вони - там… Потім я зрозуміла, що в тому підвалі навряд чи вбережешся, і тоді вже всі бомбардування ми переживали разом. 

ПЕРША ЗУСТРІЧ: БУРЯТ І КАДИРІВЕЦЬ 

На четвертий день ми прокинулися і побачили, що по макарівській дорозі, не головній, а по нашій вулиці, їде бортова машина, побитий весь борт. Вона розвернулася біля дому моєї сусідки Тані. Ця машина розвернулася задом, вибили їй всі ворота, а потім вже і танком вибили їй весь паркан, заїхали під хату. Звідти вийшли росіяни, точніше, кадирівці та буряти, зайшли до них в хату. Вони все перевернули, вони кричали: “Зброя! Телефони!”, перевернули все, нічого не знайшли. Спитали в Тані: “Хто живе біля вас?”, вона сказала, що там живуть старі люди, не треба їх чіпати, але вони наказали: “Веди, а то зараз кинемо гранату”. Вона їх привела до нас. Постукала і сказала: “Тільки не хвилюйтеся, все нормально, вони нічого поганого вам не зроблять…”. 

І тут вони увірвалися у наш дім з автоматами, їх було двоє. Один сказав: “Я - чеченець”. Інший стояв мовчки, але видно було, що він - бурят. Вони поклали нас на підлогу, стали кричати: “Давайте телефоны! Из ваших домов передали информацию и нас после этого начали убивать. Сбили вертолет, а там был мой брат. Мой брат, ясно вам? Я вас сейчас всех тут положу!». «Начебто ми вас сюди звали», - промайнуло в моїй голові. «Телефоны на пол!», - репетував він. Ми, в кого були телефони, повитягали. Добре, що в моїй кишені лежав телефон бабці, Таня свій телефон, у сусідів так само були телефони, - покидали на підлогу, і окупанти почали бити їх автоматами. Це було страшно, я думала, що зараз ще й стріляти почнуть. А мій телефон, яким я інформацію про військову техніку росіян передавала у Київ, лежав на сходах будинку, він був розряджений. Чомусь він його взяв і кинув у ящик з дровами. Це було якесь провидіння, що вони нічого йому не зробили, ще й не взяли з собою, бо там дуже багато було інформації, яку я в перші дні передала у Київ. Я не уявляю, що було б, якби вони прочитали мою переписку…

… У обох були білі пов’язки на рукавах. Обличчя відкриті. У цього кадирівця взагалі було лице обдовбаного наркомана. Він, тримаючи гранату в руках, сказав, що його звати Діма. “Діма-чеченець” - так сказав. Той, другий, не називав себе.

Верещали вони, як різані: “Давайте зброю!”. Всі почали казати, що у нас немає зброї. А він своєму цьому буряту каже: “Я оцій не вірю”, і показав на мене. І я зрозуміла, що йому треба щось дати, бо вб’є. Мій покійний тато ходив на полювання, в нього була рушниця. Я сказала, що готова її віддати. Ми з бурятом вийшли, пішли до врем’янки. Він йшов ззаду, вів мене під автоматом. Я дістала цю рушницю віддала йому, він каже якось так раптом спокійно: «А чего вы не уехали?». Він мене спитав, а я сказала: ми не встигли, мама старенька, куди я її повезу? Ми зайшли в дім, той каже: “Ти там все передивився?”. А бурят каже: “Там сміття повно…”. Хоча там не було сміття, ну, так сказав йому. А той питає: “Патроны?”. Я кажу: немає патронів. «Патроны, я сказал!», - почав кричати. Я відповіла: “Там якийсь ящичок стоїть, пішли зі мною”. Піднялися з цим бурятом на другий поверх, я дістала татів ящик, пам’ятала ще з дитинства, що там було якесь мисливське приладдя, я і не знала, що там. Знесли ми той ящик, кадирівець відкрив, там - порох, дріб, татове мисливське посвідчення. Він взяв те посвідчення, перерахував дату народження, - перевіряв, чи не брехала я, переконався, що татові було дев’яносто років. Вони забрали рушницю, той ящик, і пішли. Ми закрилися, у мене почалася трясучка. 

ЯК ВОНИ ВБИЛИ ТАНЮ ТА НАМАГАЛИСЯ ЗГВАЛТУВАТИ ЛЕСЮ

Першого числа зранку забігла до нас сусідка Тетяня і сказала, що її друзі, їх було троє, збираються їхати. Що можуть взяти двох з нас. І ми вирішили, що поїдуть мої погорільці, які жили у мене вже два дні. Я не могла їхати. Подруга ж Таня моя не захотіла мене з мамою залишати, бо вона з нами вже рік перед тим жила. 

Швиденько погорільці зібралися і пішли, згодом ми дізналися, що вони доїхали до наших. Зараз вони в Іспанії, все добре, врятувалися. 

Тільки вони поїхали, як прибігли вороги і почали кричати: «Де той мужик, що був у вас?». Я сказала, що вони поїхали. Ті почали казати, що завтра прилетить гвинтокрил і ми вас відправимо до Білорусі. Ми з ними погодилися, хоч самі не вірили жодному слову. Ще в перші дні, коли був зв’язок із донькою, вона мені кричала в телефон: «Мама, будуть пропонувати десь поїхати, не іди на провокацію, це пастка». І я це добре усвідомлювала. Але водночас і розуміла, що від мого рішення мало що залежить...

Таня, сусідка моя, їй було всього 37 років, росіянка, красива, розумна. Її мама під Москвою живе. Не дуже вірила, що буде війна, потім казала, що вона етнічна росіянка, мовляв, не боїться. Вона овдовіла перед війною, дуже кохала свого чоловіка, і він її кохав. Вона прийшла і розповідала, як ці тварюки грабували її дім, як теж вимагали гроші. А потім вона сказала, що їй наснилося, що вона на хмаринці літала. І вона так сказала: «Так було гарно і так добре. І я вам всім з тієї хмаринки допомагаю. Але мені не страшно, бо я піду до коханого чоловіка».  

"Ох, - я їй кажу, - Таня, треба їхати вже", - в неї машина під домом в гаражі стояла. Вона каже: "У мене пального тільки пів бака". Кажу: "Таня, люди допоможуть, нам тільки виїхати і доїхати до якоїсь заправки". Вона погодилася. Сказала: "Добре, піду ще знайду своїх двох кішок і підготую для Ріні (собака) місце у багажнику". Але їхати зовсім не хотіла. Я їй казала: "Треба, бо, дивись, що робиться, нас повбивають, місто порожнє, нас троє і ще пару людей - їдьмо". Ще обняла її, вона така худенька, тепленька. І вона каже: "Добре, іду - прив’яжу білі тряпки до машини". І пішла. Далі. Нема її й нема, моя Таня, подруга, каже, піду я подивлюся, де вона. За дверима на дворі стрілянина, літає все, гуркоче, але вона пішла. Пішла, потім повернулася каже: "Обстукала весь дім, кругом позаглядала, ніде її немає". 

Ми Таню чекали, чекали, - немає. Раптом знову вривається кадирівець і з ним - ще двоє чи троє. 

Коли вони  прийшли перший раз, то наказали двері не зачиняти, і ми весь час були з відчиненими дверима. Бо розуміли: все рівно підірвуть, розстріляють цей замок, все рівно вони зайдуть.

Кадирівець почав кричати: "Поза в пол, лягайте на підлогу, золото, гроші!". В мене були сережки, донька подарувала, я їх дуже любила, золоті, я зразу ж зняла і кільце зняла, і ланцюжок зняла, все познімала. Він кричить: “Гроші. Тягніть гроші". Якісь були гроші, я схопила - віддала. Він до бабці, - бабця тримала на похорони собі зібрану роками пенсію, вона чогось їх в руці тримала, на грудях, він підбіг, вирвав у неї ці гроші. Коротше, повиривав гроші, позабирав золото і вискочив з хати. А потім повернувся і мені каже: "А твоя Таня вбита лежить"... 

Я заціпеніла, але ще десь була надія, що він бреше. І тут він знову виходить, пробігає через двір і пускає чергу по Таніному будинку, по її вікнах. І знову повертається до нас з автоматом, ми стоїмо ошарашені. Він кричить: "В мене снайпер попав!", -  і падає на сходи. Ми підбігли до нього, дивимося, наче здоровий, а він кричить: "Заматуйте мені руку", і наставив автомат. Таня зірвала свій еластичний бинт з ноги, прямо поверх куртки почала йому мотати руку. Він почав бігати по хаті, кричати. Таня налила йому в стакан горілки, каже: "Випий". Він відмовився,  каже: "Я не п’ю". І знову повернувся і каже нам: «Зґвалтована, гола, вбита лежить». 

Ми в шоці, але якесь було таке відчуття, що він якийсь обдовбаний, що там з ним відбувалося, не зрозуміло. Почав міняти магазин в автоматі, патрони сипалися на підлогу. Що зараз буде - невідомо. Холонуло в грудях, що почне по нам стріляти. Але, Бог милував, він вибіг на двір, ми закрилися, плакали і молилися, щоб він не повернувся. Жах цієї сцени не передати.

Вже не пам’ятаю, як у двір зайшли росіяни, я вибігла і кричала, що "ваш Діма вбив нашу Таню. За що, за що він її вбив? Що вона йому зробила? Вона ж росіянка!". Вони сказали: "Розберемося".

Через деякий час прибігла інша сусідка - Оксана, і каже, що кадирівець ще з кимось потягнули іншу сусідку, молоду жінку, ґвалтувати. Сашко, її чоловік, кремезний, здоровий, кинувся її захищати - і вони по ньому пустили автоматну чергу. 

Оксана каже: "Сашко до мене ввалився весь у крові, ми його ледь-ледь затягли на ліжко. А що там з жінкою - я не знаю". Вже потім вона казала, що цей же кадирівець роздяг її до гола і вона стояла, накинувши одну курточку. Він до неї - намагався щось зробити, у нього не виходило. Вона плакала і тут зайшли буряти й росіяни і спитали, що тут робиться? Вона почала кричати, що він намагається її ґвалтувати, вони його вивели. Як потім вже нам розказали, - вони його застрелили, і він там два дні ще валявся в кущах під будинком. Але мої сусідки туди не ходили й не дивилися, бо їм було дуже страшно. Потім я чула, як росіяни, які знов були в моєму домі, розповідали один одному, що, мовляв, його забрали його ж кадирівці з якогось підрозділу, який заїхав і стояв ближче до макарівського центру.

…Саша помирав, жінки просили росіян: "Відвезіть до лікарні в Макарів!", а вони казали: "Ми не можемо його відвезти, там стоять ваші".

Два дні Сашко ще був живий, але допомогти йому було ніяк, він помер. І коли він помер, Оксана розповідала, що зайшли знову буряти, і вона почала плакати, благати допомогти його поховати. І вони зжалілися і прикопали його в городі. Потім прийшли до нас, ми плакали й питали, де Таня. А вони сказали, що ми вам приведемо свого солдата, який її знайшов і поховав. І дійсно через декілька днів вони привели. І він мені розказав, що Таню ґвалтували в котеджному містечку (навпроти її дому) - чи один, чи не один, я не знаю. Ну, він сказав: "ґвалтували". А потім сказав, що кадирівець її вдарив ножем, куди не сказав, що не вбив з першого разу і потім перерізав їй горло. І, перерізаючи горло, ще шукав, що в горлі перерізати, щоб вона померла. Це зробив кадирівець. Вони всі потім казали, що це зробив він.  "За що? У неї мама москвичка, за що?" - плачучи, питаю я. "Бо у нього влада та сила, якій вона не піддавалася", - сказав. 

Потім я запитала: "А як же ж її поховали?". Він каже: "Не було нічого, куди її покласти, то загорнули в простирадло голу, поклали біля бесідки і поклав там плитку". 

Слухаючи це все, я просто змушувала себе уявляти руки своєї доньки, як я при зустрічі буду їх цілувати, обнімати, нюхати її шкіру, почала себе лікувати цими думками, тому що це жахіття неможливо було прийняти в себе. Відчувала жагучий біль і сором за те, що вона молода, що вона пішла нас рятувати, соромно було, що я жива, а її немає. Якась така провина була, жахлива, що хотілося: хай вже застрелять, тому що вже нема сил все це переносити...

Після всіх жахіть Оксанина сусідка перейшла жити до неї. А окупанти зайшли і жили в її домі, де було вбито її чоловіка. Бідна жінка ридала день і ніч. Бо там вона жила зі своїм коханим чоловіком, чоловік похований у дворі, вони живуть у її хаті…  

Я ПІДНІМАЛАСЯ НА ДРУГИЙ ПОВЕРХ І ДИВИЛАСЯ, ЯК ВСЕ ПАЛАЄ

Пройшло декілька днів, уже дуже важко згадати, яке число, бо день був схожий на день. Весь час були бомбардування. Ми вже розпізнавали, що то там - чи то «гради», чи то міномети, чи то танки. Кожен ранок вони виїжджали з різних боків, наше містечко взагалі було пусте, не було жодного нашого, оце тільки там Оксана з цією сусідкою і чоловік Оксанин. Чоловік Оксанин, ну, вони йому нічого не зробили, бо він такий маленький, худенький, його не чіпали, бо не виглядав небезпечним.

Ще перших два дні в нас горіло світло кругом, вулиці і ліхтарі,  і хоч і бомбардували та горіло. А потім вже вирубили світло. Уже перебили газову трубу, вона палала тоді цілий місяць.

О сьомій годині вечора наступала абсолютна темрява і починали бомбардувати, чути було все ближче і ближче, і здавалося, що зараз наче просто злетить дім, але Бог милував. Воно все якось біля дому падало. Постійно утворювалися воронки, горіло все: і земля, і трава, і ставало чорним. Все навколо палало і вогонь наче помалу йшов до нашої хати. А біля хати ще такий маленький, молоденький березовий гай - вже так само спалений. 

Деколи я піднімалася на другий поверх, дивилася у вікно, це було просто німе кіно, найстрашніше усього баченого колись світом по жаху та спустошеності.  

Ми всі вечори сиділи в темній хаті, камін топити було не можна, бо відсвічує по вікнах, а ніде не повинно нічого світитися, бо зразу ж пальнуть туди, намагалися щось між собою говорити, згадувати про минуле життя -  Таня мені своє, я їй - своє, поки не бахкало. Виявляється, як добре ми жили і мало цінували життя без бомбардувань… 

Як починало гриміти, то залягали зразу (на підлогу - ред.) і весь час молилися - у Тані був молитовник, вона читала його, мама весь час молилася на ікони, я весь час молилася, - всі молитви, які знали, весь час читала. 

БУРЯТИ, ЯКІ СТОЯЛИ У НАС, ДУЖЕ ХОТІЛИ ЗАЛИШИТИСЯ В УКРАЇНІ

В один день було таке, що вилетів їхній вертоліт прямо з-за вікна. Я влипла в стінку, тому що мені здавалося, що прямо очі в очі зустрілася з цим пілотом. Потім цей гвинтокрил збили наші, він впав навпроти моїх вікон. Такий був грозний, схожий на крокодила, а згорів за годину. Так і лежав, обрубком.

У нас стояла рота бурятів, всі вони майже були з Улан-Уде та з Іркутська, всім - від 19 до 23 років. Заходили до нас у перші дні, спочатку ж з кадирівцем (казали, що ці кадирівці відбилися від своїх підрозділів і залишилися у нас лютувати), а потім заходили самі. 

Один до мене нахиляється, і каже: «У меня жена - украинка». Коли прозвучало "жена украинка" - трошки стало легше, подумала, що він не буде в нас стріляти. Далі каже: «Родителей  у меня не было, меня растила бабушка. А бабушка - заслуженная учительница Бурятии». І потім казав, що вашій бабушці ми ничого поганого не зробимо, бо поважаємо літніх людей. Тож моя мама була певним щитом у бурятів для нас. Але то мені так здавалося, бо потім стало відомо, що в Макарові 82-літньому дідусеві відрізали руки…

Ще один питав: «Как вас завут?». Я йому: «Світлана». А він: «А по отчеству?». Це виглядало як знущання. Потім ще такі приходили і питали: «У вас соседский дом пустой? Можно мы завтра туда заедем?». Це якось дивувало. Думаю, що вони потім іржали зі своєї дикої "тактовності". 

І заради справедливості скажу, що за кілька днів вони намагалися нам якось якщо не виправдатися, то пояснити свою присутність. 

Всі, як один, мені казали, таке: "Мы не знали, что нас посылают на войну, мы узнали, что война, когда уже заехали с Чернобыля, а когда услышали взрывы под Гостомелем, то поняли, что нас прислали на войну.  Нам надо было дослужить чуть-чуть и вот - сюда засунули".

Може, це була загальна установка - брехати таке, але, кому брехати, перед ким звітувати, перед ким виправдовуватися, навіщо я їм? Я не знаю, чому вони про це говорили. А, ще була проблема дуже велика - шукали сигарети, не було у них сигарет. Спочатку вони ходили, грабували у нас кіоски, несли мішками, а потім і це в них закінчилося, то вони приходили і казали:  "Дайте сигарет. Нет сигарет, - ну, хоть что-нибудь. А чай у вас есть?" -  "Чай, - кажу, - є". - "Дай чаю". 

І вони робили собі цигарки з чаю, і курили чай. Коли вони пішли, ми з Танею теж курили чай, бо неможливо було все це витримати, ми не знали, але побачили у дикунів і самі опустилися, бо трясучка така була, що весь час хотілося, то ще й курили чай.

Взагалі з часом у нас навіть встановився певний діалог. Один з бурятів дав мені свій телефон, щоб я подзвонила і  заспокоїла доньку, яка у Києві сходила з розуму, думаючи про нас. 

Одного разу росіяни привели жінку з двома хлопчиками, років одинадцяти та тринадцяти. І наказали їх нагодувати і залишити в себе жити. Я запросила їх.

Вони їдять і кажуть: "Ми йдемо з Гавронщини, бо там неможливо, біля нашої хати, а вона - біля гольф-клубу, так гатять, що у нас зі стелі сиплеться штукатурка, і ми вже розуміємо, що хата скоро завалиться". Їм сказали, що у Макарові окупантів немає і вони побігли. А потім побачили солдат, які наставили на них автомати. Жінка з синами впала на землю, вони підійшли, сказали, щоб вставали і привели їх до мене. 

"А що, виходить, вони у вас тут у хаті, це виходить, що саме у кубло їхнє прийшли?", - запитує з жахом жінка.

Я кажу: "Так". А вона каже: "Ой-ой, а що робити?".. 

І тут заходять буряти. Діти їдять. А вони питають: "Ну что, мальчики, нравится вам ваш президент?". Один син повертається, каже: "Да, у нас хороший президент". 

Я кинулася пояснювати: "Дитина, нічого не розуміє, не руште його".

Коли ті вийшли, мати каже мені: "Я тут не лишуся".

Знову заходить один з росіян, я кажу: "Сергію, у нас дуже небезпечно, виведи їх, будь ласка. І він каже, зав’яжіть їм білі стрічки на праву руку і ліву ногу". Я швиденько розірвала простирадло, зав’язали, пішли. Їх повели ще два солдат. Вони попід парканом - на дорогу і побігли під кулями. Сподіваюсь, що з ними все добре. Наші зовсім недалеко стояли.

А потім прийшли інші й кажуть: "Де жінка з тими пацанами?". А ми кажемо: "Ваші хлопці їх відвели кудись". Ну, вони нічого - раз їхні хлопці десь відвели, то добре.

ЯК МЕНЕ ДО КОМАНДИРА "СИРЕНИ" ВОДИЛИ

Забігли знову до хати чотири буряти. Кричать: «Приказ командира, всем убираться. Сейчас будет зачистка. Тут все будет равняться з землей!».

Плачу, питаю: "Куди ж ми підемо? В мене мати не ходить". - "Ничего не знаем, собирайтесь и уматывайте отсюда куда хотите".

Стою розгублена. А той, Сергій, що дітей виводив, каже: "Пошли к командиру".

"Мне уже все равно, - кажу - пошли".

Дійсно, чесно, було всерівно. Ми йшли, а навкруги - стрілянина. І було всерівно. За нами йшов собака Шерхан, його господарі - мої сусіди, ми йшли повз їх згорілий дім. І Шерхан, як людина, повертав голову і розповідав мені, що тут був його дім. Він вив, протяжно скиглив і падав під ноги. Я ревіла.

Підійшли до хати, яка була останньою в котеджному містечку. Мене завели. Сидить, "атаман Тавріческий", в чужому креслі, за чужим столом. Каже мені: "Садитесь".

А сам схопився за свої рації і то в одну, то в іншу кричить: "Маша наша? Наташа наша? Видишь белое пятно, уходи оттуда немедленно!". І знову: "Наташа наша? Маша наша?".

Потім я зрозуміла, що це в них були так позначені танки, гармати…

Відірвався від своїх рацій, каже: "Что?" - "Меня Света зовут. Ваши ребята кричат, чтобы мы уходили. Я не могу никуда идти, у меня старая мама, она не ходит. Я не могу ее оставить" - "Мы тут ваших не можем выбить, они засели в центре «Макаровки», даже успели выкопать себе траншеи и залить их бетоном. Мы хотим идти в сторону Житомира и не можем. Поймали тут одного "бандеру". Весь в наколках, в свастиках, в тризубах. Ужас, жуть" - "Я  не знаю, кто такие "бандеры", я с ними никогда не встречалась, и жить они мне не мешали".

Він вилупив на мене очі. Позаду нього бігав ще один "юний сокіл", з автоматом - і весь час його на мене наставляв.

"А вы где? - питає. - В том маленьком, красненьком домике, что на перекрестке?". - "Да,в том домике". - "Ну, ладно, оставайтесь". - "Я могу идти?". - "А я вас и не держу".

Я пішла, піднімаюся по сходах і раптом позаду: "Света!".

Я завмерла, думаю, це - кінець. Повертаюся, на мене наведене дуло автомату - того, що за ним, а він, щось хоче сказати і видно в останню мить передумав. "Еще раз вам говорю: сидите и на высовывайтесь, чтобы ваши вас же и не грохнули".

Я спускаюся по сходах, підходжу до нього і кажу (сама не знаю, що мною керувало): "Ви, такий молодий, у вас, мабуть, дома жінка і діти?..".    

Далі він не дав мені договорити, з криком, схопився за голову: "Да, у меня ребенок полгода назад родился, я его еще даже не рассмотрел…". Так і залишився сидіти, обхопивши голову руками, а я пішла. Знову йшли під обстрілом, і знову було всерівно. Таке було спустошення.

Коли повернулася до хати, там було повно орків, вони мене повчали: "Теперь, если наши мародеры, которые стоят там дальше в лесополосе, будут к вам лезть, вы кричите, что командир "Сирена" вам разрешил остаться. У нас много капитанов, но командир один, и все его знают, как Бога".

Потім ми так і робили, коли бачили, що лізуть у двір, ті, що до нас ще не заходили, відкривали двері і кричали… Ті поверталися і йшли…

З ЇЖЕЮ ПРОБЛЕМ НЕ БУЛО ТА ЇСТИ НЕ ХОТІЛОСЯ ЗОВСІМ 

Їсти не хотілося зовсім. Куди їсти, як воно все в тобі затиснуто. З їжею у нас проблем не було, у нас холодильники перед війною були забиті. Коли не стало світла, воно ще там трималося тиждень. А потім ми все поприсолювали і в погріб віднесли, там більш-менш було прохолодно. Ну, хлібину їли три тижні, отак різали і їли помаленьку. Вода була в криниці. Таня носила воду весь час, не дивлячись на те, що повз двір то танки їхні йдуть, то снаряди рвуться. Варили деколи суп в каміні: поставимо туди каструльку, обложимо дровами і через годину - готово. Тільки до каструлі - почалося бомбардування, стіни трясуться, їсти вже не хочеться зовсім.

ЯК ПРИБАРАХЛЯВСЯ ОКУПАНТ І ДУШИВСЯ ПАРФУМАМИ З ПОГРАБОВАНИХ ХАТ

Все, що кажуть про російське мародерство - чиста правда. Ми це спостерігали з перших днів. Вони почали мародерити зразу,  на другий же день. Перші дні приходили просто обідранці, а потім познаходили у наших хлопців речі, причепурилися.  Сусід Олег, інколи підвозив мене на роботу, і я бачила куртку Олега і взуття. І тут прийшов один повністю одягнений в Олега речі. І потім вони казали: “А вы тут так хорошо живете, у вас так много всего, здесь у всех почти кондиционеры, у вас такой богатый крутой поселок, у вас газовые котлы стоят, у вас и газ, свет. А мы с Улан-Уде, у нас там газа нет и никогда не было. У нас большие леса, но нам вырезать леса не разрешают, потому что лес очень дорого стоит, если у кого находят, бешеные штрафы. Купить дрова очень дорого, а вы тут так жируете, у вас тут, как бы, все цивилизованно и все так хорошо». 

Хтось казав: «Вы так хорошо тут живете, я бы и остался». А я їм кажу: "Ребята, сдавайтесь, у нас европейская армия, мы не обижаем пленных, мы не делаем ничего им плохого, даже медицинские услуги предоставляем. Вам еще и обещали по 100 тысяч ваших русских денег дать". - "Это ты где такое слышала? Это фейк? Это фейк, это ты придумала". - "У нас не врут. Еще когда работал телевизор перед войной, то это говорил наш премьер-министр", - кажу.

Ну, коротше, вони дивилися отакими очима - не вірили.

І, окрім того, що вони були вбрані у речі наших людей, що характерно, душились духами, поверх своїх чорних лап, замазаних автоматним маслом. Ходять брудні, як трактористи під час жнив, і сморід технічного масла, непомитих тіл та цілого букету чоловічих та жіночих парфумів.

Вони мародерили, відкривали всі двері, били чомусь вікна, і самі ж потім в тих домах і жили. У сусідки моєї парилися в бані, бігали голі по двору. Вони жили в тих домах, в яких були більш-менш глибокі підвали. Вони там ховалися, а за домами вони ховали танки,  прикриваючи їх зірваними воротами, дверима.

…Якоюсь мірою нам поталанило, що кадирівці поїхали вперед. А у нас стояли оті буряти. Не хочу їх ні в чому виправдовувати, у жодному разі, але ми вдячні за те, що вони не перерізали нам горло. За час окупації до нас заходило чи не півсотні бурятів і, здається, я пам’ятаю ім’я кожного. Я запам’ятовувала і коли вони заходили, то зверталася до них по імені до кожного. Я думала, що це був шанс уникнути того, щоб вони не звіріли. Мама моя, як відчинялися двері, починала молитися.

Ще був такий момент, коли вони, перед відходом  29 березня заїхали до нас в хату, їх приїхало десь чотири чоловіки, і вони нам сказали:  "Пішли з нами, ми натопили баню, ми вас будемо охороняти, а ви будете митися". 

Вони були всі п’яні. І це були очі, в яких нічого людяного не було, просто прозорі. Наче і очей немає.  Я сиджу і розумію, що це вже кінець, що вони зараз просто вб’ють нас. І ми сидимо, а Таня моя говорить: "Ні, ми без бабці нікуди не підемо, ми бабушку не лишимо. А вони знову: "Так и бабушку возьмем". Я заціпеніла. Коли тут відкриваються двері і заходять інші хлопці, двоє, - ті, які до нас раніше заходили. І коли зайшли ці двоє - ті п’яні піднялися і пішли, бо вони між собою не спілкувалися. І цей момент нас врятував. 

Взагалі Бог був з нами весь цей час. Бо було так багато моментів на межі трагедії та насилля. 

Один бурят прилазив до нас  вічно п’яний вічно починав: "У меня такая красивая жена,  Зинка её зовут, я за ней очень заскучал. Я ее уже не видел сколько-то там времени".

І починає нам казати, мовляв, йдемо зі мною нагору. Ми давай умовляти, що ми старші жінки. І бридко і страшно. Він руку до серця прикладає: "Потрогай меня здесь, сердце мое бьётся". - "Да нет у тебя сердца", - кажу я, і знову завмираю від страху.

І знову провидіння Господнє:  відкрилися двері, зайшов Вітя - у них там був такий контужений один хлопчик,  казав, що віруючий, що в церкві служив. І цей начебто побожний Вітя став і каже: "Командир, ми там їсти наварили, підемо". Він так стояв, повторював з десять хвилин і той врешті пішов. Ми бігом зачинили двері. Перехрестились. Знову, Боже, ну, якась така ситуація, що нас знову щось врятувало і весь час ось так, щось нас рятувало. Цей Вітя потім вибачався, казав, що цього бурята у іншу роту відправили. 

Коли 30 березня вони почали виїжджати, у нас на лоба очі полізли. Я нарахувала тільки двадцять їхніх танків, що повз наш будинок проїхали. А там ще на полі розверталися. Весь час здавалося, що зараз повернеться якийсь танк і бахне по будинку, щоб знищити свідків. Але ні. І в цей раз так само Бог милував. 30 березня вони драли кігті, танки їхали нав’ючені, як мурахи, їхні солдати сиділи на танках всі обвішані мішками, навіть загубили біля нашого двору дитячий самокатик, - не помістився в танк.  Ще накрали велосипедів. Один казав, я чула: «Такие велосипеды дорогие, если бы такой велосипед себе купил, меня бы жена точно бросила». І вони їхали, швидко виїжджали, а як поїхали, потім почалися знову бомбардування і стрілянина. 

31 БЕРЕЗНЯ ПРИЙШЛИ НАШІ. МИ ПОБІГЛИ ЇХ ЗУСТРІЧАТИ, ОБІЙНЯЛИ, А ВОНИ - ТАКІ РІДНІ

А 31 березня я побачила інші воєнні машини і зрозуміла, що то вже не ворожі, то вже наші! Ми вибігли, і вони нам крикнули: "Ідіть до нас!".

Хотілося бігти, але ледь волочили ноги. Брудні, чорні, замучені, бо не було ж як помитися, бо кожної миті в дім вривалися росіяни. Йдемо по дорозі, а вони сидять на БТРі, їх чоловік вісім. Вони зістрибнули на землю, півколом стали, посміхаються. З краю такий, каже, йди до мене.

Я зупинилася, притисла долоні до очей, кажу: "Слава Україні!". А вони як гримнули: «Героям Слава!» Сколихнулося просто небо. Наш герой притиснув мене до себе і такий він був ріднесенький, і так він пах, наче запах самої України. Він каже: "Боже, як ви все це пережили?". 

І тут нас понесло і ми давай їм все викладати, що було. Ми збивалися, вони нічого не розуміли, бо ми перескакували з одного на інше. Вони питали, чим нам допомогти, намагалися додзвонитися нашім рідним, але зв'язку і далі не було. Вони поїхали, а ми - я, моя Таня, Оксана та її бідолашна сусідка - так і стояли, махаючи їм рукою, до кінця не розуміючи, що ми - вільні. А ввечері диво - навколо все розбите, спустошені дома, чорні вікна, чорні паркани, чорна земля, і раптом бачимо - на нашому городі павич красивенний, зелено-сизий. Сидить, чистить своє пір'я і свій шикарний хвіст, який він не піднімав, бо був знесилений, як і ми. Ми побігли, принесли йому пшениці, насипали зерняток, він повернувся і почав їх їсти.

Це було диво. 

А першого квітня приїхав волонтер, якого мої діти знайшли, - він вивозив людей з гарячих точок. Ми відкрили йому двері і він сказав: «Рідненькі, я вас знайшов, я вас дві години шукаю по Макарову, у вас - десять хвилин на збори. Бо там ще на мінах підірвалися люди, я їм допомагав, коли додому приїхали. І там хтось біля вашого дому по сусідству, хтось на другому поверсі шевелиться, я теж викликав хлопців». А шевелився там осліплий від горя пес нашої сусідки Тані…

Потім, як нас везли тією "дорогою смерті" між Мотижиним та Ясногородкою, я бачила, що через будинок - все розтрощено, наша сторона Макарова вціліла, а друга - майже ні. І думала: а як наша ця хата, яка стоїть на бугорочку, просто на долоні, як, взагалі вона вціліла? 

Не так давно я знову вперше піся окупації заїхала додому.

Побачила, як все цвіте. Згадала, як під час жахіть окупації я уявляла, як в мене біля колодязя зацвіте ця айва, і я весь час собі казала, скоро буде весна і ця моя айва розквітне. Як магнолія і весь мій сад зацвіте, і він буде білий, і я знову буду в його кудлатих білих лапах фотографуватися. 

У нас під цими бомбардуваннями ще крокуси розквітли. Згадала, як  ми дивилися на цю красу, на цього павича - це було просто диво неймовірне. Павич як символ: мир настав, от він, прилетів до нас, такий красивий, ходить. Після всього цього чорного горя, просто - сама весна ридала, ридала і не знала, де сховатися, та весна.

Лана Самохвалова, Укрінформ

Фото надані пані Світланою

••• 

Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ