«24 лютого о 4-й ранку в районі нашої військової частини пролунали вибухи. Це були ракетні удари, здійснені російською федерацією. І одразу – дзвінок Головнокомандуючого Збройних Сил України, який сказав: «Тримайся. Бийся». Я відповів: «Слухаюся». Одразу дав команду зайняти вогневі позиції і приступити до оборони». 

Це найперші моменти повномасштабного вторгнення росії, які згадує Герой України, командир 92-ї окремої механізованої бригади ім. кошового отамана Івана Сірка Павло Федосенко. Саме під його керівництвом підрозділи бригади утримували оборону Харкова, а зараз ведуть контрнаступ, відтісняючи ворога до межі Харківської області. 

«За Харків билися усі: і військові, і цивільні»

Перших три дні ми вели бої на напрямку від адміністративного кордону Харківської та Сумської областей до адміністративного кордону Харківської та Луганської областей. Це була смуга відповідальності нашої бригади. Противник мав відчутну перевагу, проте це не зупинило нас. Підрозділи вели активні бойові дії, знищили багато техніки та живої сили противника. 

Після цього надійшла команда зайняти оборону по периметру Харкова. Вночі підрозділи перегрупувалися, а вже зранку зайняли оборону вздовж кільцевої дороги. На той момент росіяни уже були в Харкові. У місті велися вуличні бої. За Харків билися усі: і військові, і цивільні. Підрозділи ЗСУ, територіальної оборони, Нацгвардія, поліція, просто добровольці. Ворога колошматили буквально на кожній вулиці. 

«Противника недооцінювати не можна. А от бити його можна і треба»

Пам’ятаю, як по радіостанції передали, що росіяни прорвалися з боку Пісочина по об’їзній дорозі через ліс. Чую у радіостанції: «Переміщаються на фурах». Я передаю далі команду: «Сповістити усіх! Всі фури зупиняти, бо всередині ворог». Говорю це і бачу, як повз мене на швидкості пролітають фури – одна, друга… Наступною командою була: «Вогонь!» Тоді ми вибили росіян з міста. Тікали вони дуже швидко. 

Надзвичайно важливо було перехопити ініціативу в перші 10 днів, що ми і зробили. Вибили росіян з міста, нормально закріпилися і все – вони втратили момент раптовості й зрозуміли, що більше до міста їм не пробитися. Скажу так: мабуть, у той момент усі вперше відчули, що не така страшна та російська армія, як здавалося. Звичайно, ворога недооцінювати не можна. А от бити його можна і треба. Коли ми переломили ситуацію і почали наступати, бійці відчули впевненість у своїх силах. Натомість ворог був деморалізований, адже остаточно втратив надію на те, що швидко, спокійно і без спротиву закінчить війну. 

«росіяни – це армія варварів»

Що я можу сказати про ворогів… Хвалити їх не буду однозначно. Мародери, бомжі. Ми бачили залишки їхніх захоплених позицій, КСП батальйонів – це жах. Вони в одному місці і поранених тримали, і їли, і до туалету, вибачте, ходили. Коли ми вибивали росіян з Циркунів, наприклад, вони там кидали своїх поранених, особовий склад, натомість, на техніку вантажили пральні машини тощо і тікали з цим награбованим барахлом у бік росії.  Поваги до них ніякої немає, росіяни – це армія варварів.  А от їхнім командирам я хотів би сказати, щоб вони зняли рожеві окуляри, поглянули навколо. Ми все одно переможемо. Бо вони б’ються за путіна, а ми – за Батьківщину. 

«Нам потрібні танки, ППО та артилерія великої дальності ураження»

Регулярні війська рф воюють підло. Причому воюють максимальною кількістю танків, артилерії, перевищуючи наші спроможності в десятки разів. Від самого початку вони використовували все: і авіацію, і вертольоти, і танки, і «Буратіно», як його називають, і артилерію усіх видів. 

Але ми вистояли. Навчилися захищатися від будь-яких ударів. Зараз максимально використовуються усі види боїв – маневрена оборона, наступальні дії, рейдові дії. І для їх ефективного проведення необхідно якомога більше зброї. Ми успішно й професійно користуємося протитанковими засобами NLAW та Javelin, ПЗРК Stinger та Piorun, наданими нам міжнародними союзниками. Але всього треба більше. Ця зброя має бути у всіх підрозділах у максимальній кількості. Крім того, нам потрібні танки та артилерія великої дальності ураження. І чим більше боєприпасів, тим краще.  

«Якби у нас не було довіри в колективі, ми не йшли б уперед і не билися б»

Бригада для мене – друга родина. Я в неї вклав душу. Майже весь час проводжу в частині, зі своїми підлеглими. Командирів батальйонів я відбирав особисто, спілкувався з ними. Довіряю їм на 100%, знаю, що вони виконають завдання попри все.

На початку повномасштабного вторгнення був один показовий випадок. Ми щойно перемістили ОКП бригади, розгорнулися, почали керування підрозділами. Вночі кажу: «Ідіть, хлопці, поспите хоч трохи, ми почергуємо». Тільки сів на стілець біля мапи – вибух. Пряме попадання авіаційної бомби. Я підлетів разом зі стільцем. Ледве встигли піднятися – другий вибух. Нас усіх засипало, ми почали шукати один одного у темряві, перевіряти, хто де є. Увімкнули ліхтарі, зайняли кругову оборону, перенесли все до фойє, знову  розгорнули мапу і почали далі працювати. Ніхто не відступив, не дав задню. Ніхто не здригнувся. Єдине що – всі швиденько одягнули каски (сміється).  

Для мене вони всі рідні. За кожного з них переживаю і готовий віддати своє життя. Так само, як і вони за мене. Я це знаю і бачу. Якби у нас не було довіри в колективі, ми б не йшли вперед і не билися б.  

«Наші діти, онуки мають жити у незалежній державі – за це ми і б’ємося»

Що мене надихає? Моя земля. Родина. Мої підлеглі, за кожного з яких я відповідаю. Це і є моя наснага. Для цього я живу. 

Я хотів би після Перемоги пройти з бригадою парадним маршем від Харкова до Чугуєва. Зайти до бригади, до свого дому. Покласти квіти на могили хлопців, які загинули. Хотів би вклонитися усім матерям, подякувати за те, що виховали синів і доньок, які, не задумуючись, йшли у бій, захищали Батьківщину. Це найголовніше. 

А потім можна відбудовувати і вдосконалювати нашу країну. Україна має бути вільною. Наші діти, онуки мають жити у незалежній державі – за це ми і б’ємося, заради цього мої хлопці поклали свої життя… 

Онукам про цю війну розкажу так: «Це була боротьба вільного народу України за власну свободу та проти російського нацизму». 

«Мрію відпочити зі своєю родиною»

Моя особиста мрія… Все дуже просто. Я хочу нарешті розпакувати палатку і човен, які мені подарували на день народження два роки тому. Взяти вудки. І разом з синами й донькою, яких не бачив вже півроку, поїхати відпочити туди, де мене ніхто не знайде. Вимкнути телефон, розпалити багаття, зварити юшку. Просто відпочити зі своєю родиною хоча б п’ять днів.

Аліна Логвиненко, Сергій Лисенко 

Фото - Арсен Федосенко