Упродовж трьох з половиною місяців ми розпочинаємо ранок з перегляду ФБ-акаунтів друзів, які зараз у Харкові, під Ізюмом, Сєвєродонецьком… Олена - перша, від кого стартує ранковий скрол, онлайн-перекличка, коли ти хочеш переконатися: чи всі живі-здорові? І хоча для спокою достатньо побачити фотку і смайлик, та протягом усіх цих років Мауглі вражала нас не лише чудовими фото (вісім років зйомок на «нулі», вона завжди поєднувала роботу в агенції із «заняттями» на передовій), а й проникливими зарисовками війни. З останнього: «Історія така дивна штука, що іноді складно зрозуміти - чи ти товчешся на місці, чи бігаєш по колу, чи то наче хижий птах здіймаєшся колами вище». Господи, Мауглі, ну що за питання?
Я чекаю на її появу у Мережі і уточнюю, чи готова вона поспілкуватися. Олена у перервах між евакуаціями поранених відповідає на запитання. Якоїсь миті вона перериває розмову: «Зачекай, щось в’ї...шило. Маю перевірити». Господи, помилуй. За 10 хвилин повертається: «Усе норм, можемо продовжувати…» Результат цієї записаної розмови перед вами.
У ПОВІТРІ СТОЯВ ЗАПАХ, ЯК У 2014-му. І Я КАЗАЛА СОБІ: «ЦЕ ДОБРЕ, ТАК МАЄ БУТИ»
- Мауглі, ти усвідомлювала невідворотність війни?
- За півроку до вторгнення якась струна всередині напружилася так болісно і лунко, що нічим не могла її розслабити. Просто на всі запитання тих, кому страшно, відповідала: все буде добре, але ось таке й таке варто підготувати (одним - джентельментський набір для евакуації, іншим - для війни), а це треба опановувати… У повітрі стояв запах, як у 2014-му. І я казала собі: це добре, так має бути. Перед війною до мене в село приїхали журналісти першого каналу ФРН, які були у складі делегації міністерки закордонних справ Німеччини Анналени Бербок. Я погодилася з ними поспілкуватися, щоб вони могли донести мій меседж про війну, про нашу готовність до спротиву. Тоді у Німеччині випуск новин у сюжеті про візит Анналени Бербок містив уривок нашої розмови, де я кажу - це питання часу, коли вони намагатимуться взяти під контроль Київ. Про перші дні війни абсолютно повно, мабуть, зможу розповісти вже після її завершення. Поки що тільки скажу - вони були насиченими, а в тому, скільки наволочі вдалося пробратися до Києва, довелося переконатися особисто. Я з особистого досвіду знаю, яка велика кількість сміливих людей, ризикуючи життям, беззбройних, допомагали знищувати ворожі колони на Київщині та Чернігівщині.
24 лютого я просто прокинулася, ми із побратимами і посестрами, з якими воювали ще в АТО/ООС у 2014 році, почали писати один одному. Ми були зібрані і знали, що робити. Якоюсь мірою нам стало легше - скінчилося напружене очікування.
Найскладнішими були перші дні, коли під окупацією опинилися села моїх побратимів, мій чарівний ліс (моє село було окуповане вже 25 лютого), у багатьох там залишилися рідні й батьки.
І через поганенький зв'язок вони повідомляли нам і доповідали про обстановку, а ми дзвонили "тому хлопцеві з байрактаром" і надавали орієнтири вже йому.
У ці перші дні ми бачили людей, які, зриваючи погони, втікали, а ще бачили тих, хто ніс нам під обстрілами поїсти. І казав - я живу поруч, можна помитися і все таке…
Напруження було величезним. Ми зірвали план взяття Києва, і це - історія відваги та єднання. З одного боку, завдяки професійності і сміливості наших військових, з іншого, росіяни недооцінили того, що військовим будуть настільки допомагати люди. Колони на Гостомелі, Бородянці, Макарові - сотні одиниць були знищені завдяки тим, хто передавав інформацію.
Мала можливість послухати перехоплені розмови російських військових, коли вони, зазнаючи поразки, фактично давали накази на геноцид: “Не церемониться с гражданскими, сделать так, чтоб боялись... Работать на поражение…”.
Або було ще таке: "У вас с собой минимум, все, что нужно, возьмете на месте". Тобто щодо постачання, то їм дозволили відверто мародерити.
Ну а далі, вже 1 березня, якщо офіційною мовою, в ході військової операції було повернуто під український контроль села Петрівку, Старий та Новий Биків, Гаврилівку, Українку, Макіївку, Терешківку, Галицю, Яхнівку, Світанок Чернігівської області.
- О, серед перелічених сіл є твоє - з чарівним лісом! Дім уцілів?
- То не моє. То село зі схожою назвою, моє звільняли інші. Але мій дім уцілів. Сусіди повісили білий прапор на ньому і доглядали. У моєму селі обійшлося без звірств, а там, куди ми зайшли, вони лютували.
Якщо спершу вони забирали телефони, то потім вже просто стріляли в тих, хто бачив прохід колон. Зрозуміли, що хлібом-сіллю їх не зустрічають, що люди намагаються передати нам інформацію. То вони прив’язували їх до стовпів, мордували. Не дозволяли поховати… Коли ми зайшли, багато вбитих цивільних так і лежали, прикриті ковдрою чи шматками шиферу.
- У твоїх соцмережах є допис, що зараз ти працюєш на стабілізаційному пункті. Це, як я розумію, перша «приймальня для поранених».
- Наш екіпаж медеваку (медично-евакуаційний - ред.) жив на зведеному стабпункті з військовими лікарями. На певній відстані від безпосередньої лінії ближнього вогневого контакту працюють передові хірургічні бригади і військові медики, щоб вчасно надати допомогу. Бо звідти до госпіталя ще довгий шлях. Тяжкі пацієнти затримки просто не переживуть. Існує таке поняття «золота година». Виживання безпосередньо залежить від часу, упродовж якого поранений отримає кваліфіковану допомогу.
Ми - бойові медики. Тому постійно перебували неподалік своїх підрозділів під час роботи - чи то засідка на колону, чи робота арти з аеророзвідкою. Після зачистки ми просто заїжджали наприкінці, першими заходили штурмовики. Більшість наших медиків мають бойовий досвід та інші військові спеціальності - у нас є розвідники, сапери. Бо всі хочуть «піу-піу», але хтось має бути і в евакуаційних групах, вміти надати допомогу.
На початку квітня ми не могли швидко проїхати до місця, де були поранені і загиблі наші побратими. Єдина дорога обстрілювалася артою і з «вєртушок». Пацани виходили пішки до місця, де їх змогли забрати джипом. У решті випадків все розраховано так, що менше ніж за годину поранений потрапляє до стабпункту. Але ж ситуація швидко змінюється і лінія зіткнення теж. У квітні містечко, де був стабпункт, на ізюмському напрямку, неодноразово намагалися штурмувати.
Бої не вщухають ні на хвилину, тож поняття тилу наразі досить розмите. Знайомі мені ще з АТО/ООС міста й села, що лишилися на тій само відстані від передових позицій, як і раніше, авіацією і ракетами просто розбирають на шматки.
НАША АРТА ПРОТЯГОМ ЦИХ РОКІВ НАВЧИЛАСЯ ПРАЦЮВАТИ ПРОСТО ЮВЕЛІРНО
- Що змінилося від 2014 року?
- 2014-го дощову воду в миску збирали, але по наших містах, за нашою спиною ракети не летіли. Хоч як важко було на передку, але був захищений тил. Це просто інакше все. Ми зросли духом, розумом, звісно, і оснащення краще, ніж у 2014-му. Стійкість, витримка, сила внутрішня, досвід - то все дороге надбання. Отак вмить зібратися і ї...ить. Наша арта протягом цих років навчилася працювати просто ювелірно. У всіх військових сферах - професіонали з досвідом. А вороги... їх тупо багато. Вони все беруть кількістю, Чорнобаївка - то не прой..б, то їхня стратегія - закидати тілами. І подекуди вона спрацьовує.
Незмінна підтримка волонтерська, на якій ми вигрібаємо реально...
Після звільнення Київщини та Чернігівщини був ізюмський напрямок. Тут було все. Авіація, ракети, «касетки», білий фосфор, а коли стикаєшся з усім, що сиплеться з неба, думаєш; нахіба я цю гвинтівку тягаю? Дайте ПЗРК! Багато поранених та вбитих…
На Благовіщення сталося реальне диво… Ми тимчасово розмістилися на одному з інфраструктурних об'єктів, хтось із місцевих здав і - авіаудар… Потім ми дізналися, що то була ФАБ-250, потужна, але неточна. Вороги промазали. В селі рознесло дві хати, вирва - розміром з приватний будинок. Лише дивом сталося так, що людей там не було, тож обійшлося без жертв.
- Розкажи про настрої там.
- Показовий епізод. По дорозі зупинилися заночувати, нас пустили на один інфраструктурний об'єкт. Стою зранку в наряді (охороняли машини), підходить жіночка: "А шо, ваєнних сюда пустили? А мы к себе не пустили". Потім інша: "Зачем вы тут, мы вас не звали, вы тут всем мешаете". Потім ще дві людини в тому ж дусі… Ну, ми поміж себе говоримо - хана, вночі нас накриють. Але нічого, ніч пережили. Зранку прилетіло... На Донеччині і Харківщині просто частіше стикаєшся із закидами: "Аби не захищались, аби ЗСУ не було, то і ті б не стріляли, а пофіг який прапор...".
- Здають нащадки тих, кого туди заселили після Голодомору...
- Ми рятували одного з цивільних. Його жінка нас проклинала, що якби не ви або ви б не чинили спротив, то ми б спокійно жили. Є і такі настрої, навіщо брехати. Але не лише там. На Чернігівщині якось зупинилися, зайшли до магазину, а продавчиня каже: “Ой, навіщо ви сюди приїхали, нас тепер бомбитимуть…” Люди різні. На Харківщині були люди, готові нас обійняти. Ми їх просили виїхати, вони відповідають: куди я поїду, краще тут помру, тільки ви не йдіть. Одна жінка під час обстрілу бігла до нас по вулиці і кликала до себе у підвал. Але зрадники були і на Київщині, і на Чернігівщині. Такі прямо відверті, котрі колони через мій ліс в моє село провели, котрі ТРО місцеву здавали…
- Вистачає продуктів-ліків?
- Так. Бо люди допомагають постійно. Іноді готуємо самі, коли нема як, то їмо консерви, сухпаї, коли разом з іншими підрозділами, то, буває, кухарі готують. Це про їжу.
А щодо зброї, то вже і західна артилерія працює. Ракетні установки потрібні - більше важкого. Наші втрати це точно зменшить, а їхні збільшить. Піт артилерії береже кров піхоти, ти ж знаєш…
- Як ви переживаєте, коли доводиться відходити?
- Якщо це тактичний відступ, то ми розуміємо, що покласти купу людей за три вулиці просто стертого з лиця землі села, немає сенсу. Тому десь доводиться відійти на вигідніші позиції, вирівняти лінію так, щоб ефективніше могли арта і реактивка працювати. Все-таки на 90 відсотків це війна технологій. Авіація, арта, ракети… Тому для нас настільки важливим є важке озброєння. Нам необхідне повне відновлення контролю над нашою територією. Якщо ми залишимо хоча б якийсь анклав, то це нова хвиля і нова відкладена війна. Зараз гине сто на день? За умов відкладеної війни потім буде тисяча… Крим доведеться розтягнути в часі, а решту - Запоріжжя, Херсонщину, Донбас, узбережжя - повернути зараз.
- Бої не вщухають ні на хвилину, а фронт не рухається. Як це?
- Рухається туди-сюди. За нашої ротації під Ізюмом було так: ми заїхали, коли вони наступали стрімко, було важко, потім їх зупинили і місцями відкинули. Ситуація весь час змінюється: це і про контроль над дорогами, і про населені пункти. Сьогодні є село, завтра дві вулиці від села ледь уціліли…
- Як би ти оцінила, так би мовити, якість їхніх солдатів?
- Якість дуже різна, загалом збіговисько декласованих елементів.
- Вас не бентежить те, що в Білорусі розгортають армію?
- Сама по собі білоруська армія - це ні про що, але це відволікання наших сил і засобів. Це розтягнуло би наші війська і ослабило.
Зараз це радше психологічна операція, підготовча, дивляться хто і як реагуватиме. І якщо теми про допомогу з країн НАТО і збільшення поставок зброї затихнуть, то можуть полізти. Гадаю, що військове керівництво прораховує всі варіанти, тривають перемовини з партнерами, і цього не відбудеться.
- Ми нещодавно підсумовували перебіг ста днів війни. Як би ти сама означила їх?
- Війна прокотилася за кілька годин сотнями одиниць важкої техніки, чарівним лісом, намагаючись дістатися Києва. Вона назавжди і для всіх змінила все, що в ці роки було глибоким тилом. Ми зрозуміли, як болісно відступати бодай на крок, як тяжко утримувати це зло від поширення. Наче повінь прорвала загати, збудовані важкою працею і дорогою ціною.
Але мені постійно хочеться казати про те, що лишилося незмінним, незважаючи на масштаб, невизначеність, розпач, страх і тривогу у суспільстві. Це - допомога, підтримка такого рівня, яка повністю здатна забезпечити існування підрозділів, які ще не отримали державне фінансування. Це дитячі малюнки і ангели, листи, неочікувані подарунки від незнайомих людей, обійми і теплі слова.
Це відчуття єднання, зв'язків матеріальних і духовних, яке допомагає віднайти сили в надскладних ситуаціях і зберігати віру, що зможемо вистояти і перемогти.
Розмовляла Лана Самохвалова