Чотири історії про медиків, які уже перемогли у цій війні
Напередодні, 18 червня, відомий лікар-інфекціоніст Євген Дубровський, який зараз зі зброєю в руках боронить нашу землю, написав на свій сторінці у фейсбук про те, що рік тому навіть уявити не міг, де зустрічатиме наступний День медика. Ось невеликий уривок з цього допису:
«Загадувати плани на майбутнє, як виявляється, справа дуже невдячна. Все змінилось в одну мить. Звичного світу більше немає. Доводиться жити по-новому. Саме жити, а не просто виживати…
Медику на війні дуже важко, в першу чергу, морально. Доводиться постійно пропускати через себе весь біль, страх та періодичний відчай побратимів. Бути поруч, розуміючи, що медицина не є, на жаль, всесильною…
Ми всі мріємо, як скоріше повернутись додому. Але повернутись з перемогою. Щоб наші дітки мали шанс на краще майбутнє. І ми це зробимо. Іншого варіанту не передбачається…».
Сьогодні ризикують собою не тільки ті медики, які опинилися на передовій. Ми хочемо розповісти про кількох лікарів, які в тилу та в окупації проявили такий героїзм і самопожертву, на які тільки здатні люди цієї професії.
«Нічого особливого: як і раніше, ми рятували новонароджених, але під обстрілами»
Василь Качкан, завідувач відділенням інтенсивної терапії новонароджених у Київській обласній дитячій лікарні, що розташована у Боярці, кілька місяців війни жив поряд зі своїми маленькими пацієнтами.
Василю Анатолійовичу 46 років, він родом з Вишгородського району на Київщині. Закінчив Національний медичний університет імені О.О.Богомольця. Основна спеціалізація – дитяча анестезіологія, крім того він – лікар-неонатолог, тобто той, хто займається новонародженими дітьми. Сам має трьох дітей. А в обласній дитячій лікарні працює вже 22 роки.
Невеличке роз’яснення: до відділу інтенсивної терапії зазвичай потрапляють передчасно народжені діти, діти з вродженими інфекціями, ті, хто потребує штучної вентиляції легень, підтримки гемодинаміки (рух крові кровоносними судинами. - Ред.) тощо. Якщо така дитина народжується у пологовому будинку, там їй надають первинну допомогу і викликають спеціалізовану машину з відділення інтенсивної терапії.
...Робота, скажемо так – екстремальна. Розрахована на висококласних спеціалістів і людей з сильними нервами. Хоча будь-яка робота медика – екстремальна у більшій чи меншій мірі.
Коли почалася війна, Василь Качкан вирішив залишитися в лікарні, щоб продовжувати, як він каже, виконувати свій обов’язок.
– Деякі лікарі, зокрема, жінки з дітьми, евакуювалися. Декі залишилися, в тому числі – і я, – розповідає медик. – Зі мною у відділенні ще працювала лікар-неонатолог Наталія Андріївна Дехтяренко. Отак удвох і справлялися.
Треба сказати, що у мирний час у відділенні було п’ять лікарів. Роботи з початком війни не поменшало. Так само виїжджали до пологових будинків, рятували новонароджених. З тією різницею, що робити це часто доводилося під обстрілами.
Скільки на день було викликів? Якусь закономірність важко вирахувати, може бути й чотири виклики, а може – й жодного.
Василь Анатолійович належить до тих, про кого кажуть – «слова зайвого з нього не витягнеш». Тільки посміхається інколи, як почує питання.
– А траплялися моменти, коли було насправді страшно?
– Всім буває страшно – а чого ж ні, – сміється. – Ми виконували свою звичайну роботу – єдине, що стріляли по нас під час цього. Взагалі, до останнього моменту я не міг повірити, що почалася війна. Хотілося прокинутися 25 лютого, і щоб 24 – якби не було, пропустити.
Так доктор і жив у лікарні – до самого травня.
– У мене житло біля стратегічного об’єкту, а родину я відправив у більш спокійне місце. Та й два лікаря на відділення – особливо не відпочинеш. Ні, до бомбосховища не спускалися. У нас було до 10 дітей у відділенні, більшість потребували штучної вентиляції легень. З такими дітьми бігати до бомбосховища неможливо. Ми – по принципу двох безпечних стін – вивезли дітей на коридор разом із апаратурою, організували там робочі місця. Спали в тому ж приміщенні біля дітей.
Деякі батьки тих десяти маленьких пацієнтів опинилися на окупованих територіях і не могли забрати своїх немовлят. Тоді батьків заміняли лікарі.
Потім, якимось чином – лісами, полями – дісталися до нас батьки, що жили в Іванкові. Згодом і решту діточок позабирали додому, – розказує медик. – Взагалі ми досить благополучно пережили той час: адміністрація вирішила питання з харчуванням. У нас були вода, тепло, електрика. Навіть, якщо б трапилися з нею якісь перебої, лікарня має свій генератор на такі випадки.
Зараз лікар вже переселився додому – повернулася родина, повернулися у відділення лікарі.
Що найбільш вразило вас за цей час? – запитуємо у медика.
– Найбільше – в хорошому плані – люди, які залишилися в лікарні. Зібралися і вирішили: скільки потрібно в такому режимі, стільки й будемо працювати, – відповідає Василь Качкан. Немов би сам – до цих лікарів і не належав...
– До речі, а вас жінка не сварила, що залишилися, що до бомбосховища не спускалися?
– Вона знала з ким одружується, – посміхається лікар.
«Швидка», яка приїде за викликом незважаючи на ворожі БТРи
Віталій Ігнатчук, старший фельдшер Іванківської підстанції екстреної медичної допомоги Вишгородської станції екстреної медичної допомоги, разом зі своїми колегами продовжував надавати медичну допомогу людям під час окупації.
Віталій в Іванкові і народився, йому – 33 роки, працює на підстанції вже 13 років. 24 лютого, у перший день війни, о пів на шостого ранку, разом з колегами вже був на Іванківській підстанції «швидкої» допомоги. На підстанції – 43 працівники, і більшість живе у навколишніх селах. Прийшли навіть ті, хто не мав чергувати цього дня, але зміг дістатися до роботи.
– Колеги з Поліського району, що знаходилися ближче до кордону, телефонували й розказували, що чують гарматні постріли, – розповідає Віталій. – А ми телефонували керівництву з запитаннями, як діяти. Потім порадилися між собою і вирішили залишитися. Жінкам сказали повертатися додому – треба ж було подбати про дітей. Залишилося шістнадцять чоловіків і три жінки. І так ми й працювали аж до першого квітня, поки Іванків не звільнили наші війська.
…Десь о четвертій ранку наступного дня прямо в центрі міста, в 50 метрах від підстанції «швидкої», вже стояв і вів вогонь ворожий БТР. Колони рашистської військової техніки їхали по центру міста і по об’їзній дорозі.
– Чесно скажу, боялися всі. Вірніше, не так боялися, як не розуміли, що робити далі. Ці перші дні були найскладнішими, – продовжує медик. – Через безперервні обстріли ми очікували багато поранених, тому «запакували» повністю всі швидкі, щоб виїжджати на допомогу. Пам’ятаю перший виклик з диспетчерської 25 лютого о 10-й ранку. Федір Хорольський, наш колега з селища Поліське переховувався у льосі свого будинка з родиною, вийшов надвір… Його і ще кількох людей вбило прямо на подвір’ї. Але ми цього поки не знали. Ми доїхали до околиці Іванкова, а там на нас навів гармату БТР, зробив попереджувальний постріл, і нам довелося розвернулися назад.
З кінця лютого до 9 березня ми ще виїжджали до селищ Іванківського району, а потім – пропав зв'язок, і люди просто приходили або приїжджали до нас і розповідали, де ми потрібні. А потім нас вже не випускали у такі села, як Ладижичі, Болотня, Красятичі…
– Ми не ховалися, – каже Віталій Ігнатчук, – ми намагалися весь час виїжджати, щоб люди бачили – ми працюємо. До нас потрапляли люди з вогнепальними пораненнями, переломами, гіпертонічними кризами, інсультами. Одній 68-річній жінці, яка не встигла сховатися, рашисти прострелили ногу…
Ми не тільки надавали медичну допомогу, ми займалися евакуацією. Коли в одній 5-поверхівці згоріло вісім квартир, ми вивозили звідти жінок і дітей у бомбосховища – лікарні та другої школи.
Водіїв у нас було достатньо, а от харчі треба було економити. Тому кількох водіїв, коли з’явилася така можливість, відправили у найближче село.
Спочатку ми позносили з дому, що у кого було. Щось приносили люди. До самого визволення дуже допомагала родина місцевих підприємців, що живе через дорогу від нашої підстанції – Олександр Васильович і Галина Дмитрівна Фещенки. Ми їм дуже вдячні – готували нам ледве не по три рази на день. І борщі, і супи, і картоплю. Нам було незручно – таку кількість людей нагодувати – це ж які витрати!
– Всі наші залишилися живими, окрім одного фельдшера, 58-річного Олега Клименка, – продовжує медик – він 6 березня вирішив сходити додому – подивитися, чи вціліла хата. І не повернувся. Ми його всі шукали, опитували сусідів – і не змогли знайти. По сьогоднішній день він рахується безвісти пропалим. Таких, як він, безвісти пропалих у Іванкові дуже багато, тому й не можна навіть досі сказати, скільки всього у нас людей загинуло.
Розповів пан Віталій і про те, як до них на підстанцію в перші дні приходили рашисти. Почали розказувати, щоб люди не проявляли агресію, бо вони прийшли з «миром»:
– Ми їм відповіли, що це неправда, у нас все добре було. І який мир, коли вони все руйнують? Розмовляли з ними українською.
А був випадок, згадує Віталій, коли хлопців на «швидкій» ледь не розстріляли. Медики везли до Красятичів ліки, орки їх зупинили з обшуком і побачили ларингоскоп – медичний прилад, який використовується для обстеження гортані. Так оті придурки подумали, що то рація – прилад металевий, у чорному кейсі…
– Чи я змінився після всього цього? – Віталій Ігнатчук замислюється. – Мабуть, став більш врівноваженим, як не дивно. А ще ми з моїм другом, з яким разом працюємо, обговорювали вже після всього, правильно ми вчинили чи ні? Потрібно було вивозити і рятувати родини, а ми залишилися працювати. Так, наших жінок ми з другом надійно заховали у підвалі його будинку, і вони, дякувати Богові, залишилися живі та цілі. А як ні…
А у нас інше питання – скільки людей завдяки героїзму медиків Іванкова залишилися живими?
«Війна змінює сильно, і немає нікого, хто не змінився б. Я – постарів»
Юрій Баюн, керівник нейрохірургічним відділенням, лікар-нейрохірург Київської обласної клінічної лікарні, Заслужений лікар України, залишався в лікарні у найважчі для столиці часи.
Юрію Володимировичу під п’ятдесят – народився у 1974 році – в Рівненській області, спадковий медик: батько – теж нейрохірург, мама – кардіолог. Закінчив Вінницький державний медичний університет. І вже 25 років працює в Київській обласній клінічній лікарні.
На запитання, як залишився у найбільш небезпечний час у лікарні, коли ворог підступав до Києва, відповідає твердо:
– По-перше, я патріот, і ще раз, по-перше, моя задача – допомагати людям. Чи було страшно? Ні. Тому що Час обрав нас.
Відчувається, що те, що каже Юрій Володимирович, для нього не високі слова, просто – це його правда, тобто ніяк інакше бути не могло.
А от дружину з двома дітьми лікар відправив подалі від Києва. «Мені спокійніше працювалося, коли я знав, що вони в безпеці», – пояснює хірург.
Усі ці місяці Юрій Баюн жив у лікарні, й навіть під час повітряних тривог чергова зміна лікарів залишалася на поверсі біля важких хворих.
– Якусь прогулянку по території лікарні можна було собі дозволити, але не було такого, щоб ми їздили додому, – розповідає медик про ці дня, тижні, місяці. – Це зовсім інший режими роботи і зовсім інші навантаження. У мирний час ми зазвичай приходили до лікарні о 8-й годині, десь по 16-й можна було їхати додому. А тут ти постійно у лікарні, живеш тут, працюєш у режимі швидкої допомоги. Пацієнти надходили хвилями. Наприклад, коли йшла евакуація з Димера і Демидова, люди потрапили під обстріли, і тоді до нас приїхало багато карет швидкої допомоги. Коли йшла битва під Мощуном, одночасно поступало багато і цивільних, і військових. Коли був обстріл телевежі в Києві, привезли багато постраждалих хлопців з Тероборони, це ще й поруч з лікарнею...
– Важко згадувати про ті людські страждання, але більшість, кому ми за цей час надали допомогу, дякувати Богові, покинули наш стаціонар живі й без значних ушкоджень, – продовжує медик.
З чим найстрашнішим довелося стикнутися за ці місяці? – запитуємо.
Лікар на кілька секунд замислюється…
– Якось привезли дуже молоду жінку після обстрілу одного з містечок під Києвом. Вона дуже постраждала – у неї був серйозно пошкоджений хребет. Ми зробили їй операцію і взагалі все, що було в наших силах, щоб допомогти. А потім виявилося, що вона була коригувальником вогню і працювала на рашистів. Чи зробив би я те саме, якби знав, хто вона? Так. Тому що її вже Господь покарав – вона залишилися глибоким інвалідом після того вогню, який сама скоригувала…
Серед пацієнтів відділення було чимало військових, хлопців з Тероборони.
– Коли піднімали на ноги тероборонівців після ракетної атаки київської телевежі, ми їх додатково підгодовувати. В столиці було ще холодно, і хлопці були дуже змучені. Взагалі, зізнаюся, нашим захисникам ми намагалися приділяли більше уваги, – продовжує Юрій Баюн. – А стосовно продуктів – лікарня була повністю забезпечена повноцінним харчуванням, до того ж колосальну допомогу надавали волонтери, за що їм величезна дяка.
– Чи змінила мене війна? – перепитує хірург. – Війна змінює сильно, і немає нікого, хто не змінився б. Я – постарів.
«Одісея» Тамари Сунцової: десять тижнів рятувати від орків 12 психічно хворих дітей
Тамара Сунцова, завідуюча дитячим психіатричним відділенням Київського обласного центру ментального здоров’я у Ворзелі, майже два з половиною місяці сама опікувалася дванадцятьма психічнохворими дітьми, переживши з ними численні обстріли та окупацію.
Тамарі Петрівні – 70, у цьому медичному закладі вона працює уже 40 років, з 1982-го. Свого часу закінчила педіатричний факультет Київського медичного інституту. Можливо, на те, що обрала спеціальність медика, вплинула «спадковість»: мама працювала епідеміологом.
Пані Тамара – киянка, і коли почалася війна, і ворог обстрілював столицю щодня, запросто могла не поїхати на роботу. Хто завгодно – але не вона.
– Я не могла кинути хворих дітей! – беззаперечно та емоційно каже лікарка.
Спочатку Тамара Петрівна зателефонувала батькам дітей, що лікувалися на той час у відділенні. Деякі забрати дітей або не змогли, або не захотіли. Коли 25 лютого залишилося 12 дітей, лікарка вирішила, що вони будуть з нею. Вік дітей – від 12 до 17 років, чотири дівчинки, інші – хлопці. Зі «звичайними дітьми у кількості дванадцяти осіб не кожен наодинці впорається, а тут – психічно хворі.
– Хтось загальмований – за ним потрібен один нагляд, – розповідає пані Тамара. – Інші, навпаки, гіперактивні, не можуть всидіти на одному місці. І всім потрібна увага, щоб вони розуміли: вони з лікарем, вони в безпеці, про них піклуються.
У той же день героїчна – не побоїмося цього слова – жінка переїхала зі своїми пацієнтами до Бородянського будинку-інтернату для пристарілих та інвалідів, де вони житимуть аж до 13 березня. Хто тоді міг знати, що це буде, як то кажуть, «із вогню та в полум'я»: Бородянка невдовзі стане відомим на весь світ одним із найбільш постраждалих містечок Київщини та усієї України.
А поки Тамарі Петрівні через брак медичного персоналу доведеться не тільки опікуватися привезеними дітьми, а й займатися лікуванням дорослих пацієнтів цього закладу – ходити з корпусу до корпусу, давати пігулки, робити уколи. Не кожна молода людина з таким впорається, але Тамарі Петрівні – завзяття не позичати.
– Мені не було страшно, тому що на це просто не було часу, – енергійно каже вона. – Ані вдень, ані вночі. Знаєте, я звикла до всього – це ж психіатричне відділення. Так от, найважче було вночі, симптоматика захворювання у дітей ускладнилася, скажімо, навіть у тих, у кого цього не було раніше, почався нічний енурез…
Спочатку фактично закінчилися харчі. Потім замість чаю була лише солодка вода. Невдовзі закінчився і цукор. Не стало тепла і світла. Навіть просто включити привезений с собою ліхтарик на батарейках було дуже небезпечно – всюди був ворог, адже дуже швидко варварськи розбите авіацією та артилерією ворога місто опинилося під окупацією. А головне – пропав зв’язок, розповідає медик.
Лише 13 березня вранці приїхали автобуси – нарешті дали евакуаційний коридор. І Тамара Петрівна разом із вихованцями переїхала до Житомира – в спеціалізований дитячий будинок, де проведе ще три тижні і доки за допомогою волонтерів не вручить кожну дитину їхнім батькам – як кажуть, цілими і неушкодженими.
– Коли я повернулася додому – а рідні та друзі вже зневірилися мене знайти – моя сестра тільки руками сплеснула: «Боже ж мій, а ти навіть помолодшала на вигляд!».
…Чесно кажучи, навіть не віриться, що ці історії сталися лише на Київщині. А скільки ж їх було ще – мужніх лікарів та лікарок, про яких ми ще почуємо. Низький уклін вам до землі, наші дорогі медики – за вірність Україні та клятві Гіппократа, за вашу працю і врятовані життя! Нехай береже вас Господь і скоріше принесе мир нашій землі, щоб більше ніколи вам не доводилося виконувати свій обов’язок під кулями.
Щиро вітаємо з професійним святом!
Лариса Гаврилова, Київ
