Маріуполь: 23 дні у пеклі. Моя історія

…Ми притискалися один до одного в тісному коридорі батьківської хрущовки. Нас троє: мама, тато і я. Гул ворожого літака змусив втиснутися в підлогу і молитися. Перший вибух. Будинок хитнуло. Другий. Глухий удар у двері та брязкіт розбитого скла. Батьки накрили мене собою, сльози полилися рікою, рука підступно затремтіла, а в голові бриніло: «Невже кінець? Невже це кінець?»

Я народилася та виросла у Маріуполі. У 17 років переїхала до Києва, але у рідному місті зазвичай проводила відпустку. У середині лютого зібрала валізу і вирушила «лікувати нерви» до моря. Так я опинилася в Маріуполі, де провела найстрашніші дні свого життя, 23 з яких - під землею.

Війна. Початок

У ніч на 24 лютого мені наснився сон: місто оточили, всюди паніка та страх. До житлових будинків підганяють автобуси для евакуації. Чути автоматні черги та залпи важкої зброї. Я метаюся по квартирі в пошуках документів і раптом прокидаюся. Відкриваючи стрічку новин я вже знала, які заголовки побачу. «Чому одразу не поїхала? Чому залишилася у Маріуполі?» - запитають мене згодом. Не вірила, що сон стане реальністю.

У перші дні Маріуполь знеструмили – перебили високовольтні лінії. Зв'язок ще ловив, але незабаром і він зник. Вулиці вночі занурювалися в темряву, опалення відключили - спали в шубах і куталися в ковдри. Згодом не стало води та газу. З усіх щілин поповзли мародери: грабували магазини, аптеки, кіоски. Все, де можна було поживитись. Виносили спортивні м'ячі, дитячі іграшки, милиці. Їжу вивозили візками, багажники забивали вщерть. Магнітні бирки з одягу безсоромно зривали прямо на вулиці. На захисній ролеті однієї з аптек хтось червоним маркером, закликаючи до совісті, написав: «Люди, нам ще тут жити».

Їжу готували на багаттях. Вже тоді маріупольські двори скидалися на живі декорації для фільмів про апокаліпсис. Найдовші черги вишиковувалися за водою, ще працював оптовий ринок, де можна було купити овочі, фрукти та сир. Хліба ніде не було.

Ті, у кого ще вціліли вікна, клеїли хрести зі скотчу. А хтось сподівався на Бога і ставив на балконах ікони. Сирени вили кілька днів безперестанку. А потім замовкли. Назавжди. 9 березня росіяни скинули авіабомби на п'ятий корпус ПДТУ (Приазовський державний технічний університет) за двісті метрів від нашого будинку. Саме ці вибухи ми пережили, коли ховалися у коридорі. Вибухова хвиля була настільки сильною, що вибила вікна в під'їзді, а в сусідньому будинку «з м'ясом» вирвала балкони. Ми вирішили ночувати у бомбосховищі.

Сперте повітря, вузькі коридори та непроглядна темрява. Людей у бомбосховищі набилося стільки, що важко дихати. Літні люди лежали на столах, хто молодший - підпирав стіни або сидів на ящиках. Місця нам не вистачило .Повертатися до квартири було страшно, інстинкт самозбереження підказував шукати укриття. Ми обійшли всі корпуси ПДТУ, люди займали перші поверхи та підвали. Усі розлючені та налякані. Нам відмовляли скрізь.

Зневірившись, вирішили повернутися в другий корпус і ночувати на сходах. Назустріч нам вибігла жінка і сказала, що відкрили занедбане бомбосховище. Усередині - голі бетонні стіни та підлога, а ще моторошний холод, від якого в жилах холола кров. Нашими сусідами була родина із донькою-інвалідом. Тато заніс дівчинку на руках, дитина не могла пересуватися самостійно. Мама ласкаво називала дівчинку «котя». Для «коті» та її батьків холодний підвал став уже третім притулком, вони бігли з 23-го мікрорайону в Маріуполі до дядька в «тихий» центр, але війна наздогнала їх і тут.

На «екскурсію» до нас потяглися з інших корпусів, чоловіки одразу перевіряли наявність другого виходу, якщо головний завалить. Ніхто з них не лишився. Відлякували холод та відсутність бодай якихось умов. Всю ніч ми не стуляли очей. Щоб зігрітися, ходили колами та розмовляли. Здавалося, гірше за цю ніч уже не буде. Ніхто з нас тоді не здогадувався, що під землею ми проведемо ще 22 дні.

«Протигази»

На ранок холод переборов страх, вибухи стихли – ми побігли додому. І знову авіаналіт на центр міста. І знову ми притискаємося один до одного у вузькому коридорі, благаючи Бога про спасіння. Смерть пролетіла повз, але грати з нею більше не хотілося.

Ми розуміли, що шансів вижити на п'ятому поверсі цегляної хрущівки ми не мали. Зібравши ковдри та розкладні пляжні крісла, ми побрели назад до укриття. Цього разу нам пощастило більше, люди все прибували і охоронці з університету розкрили ще дві підвальні кімнати біля бомбосховища, з'єднані між собою вузьким коридором. Ми зайняли першу, у якій не було вікон. На дерев'яних полицях уздовж стін зберігалися протигази (надалі наш відсік проходив під ніком «протигази»), на стінах плакати радянських часів «навчали», як правильно ними користуватися. У десятиметрову кімнатку нас набилося 15 людей. Четверо дітей, одинадцять дорослих.

8-річна Оленка з трьома братами (молодшому - 10 місяців, старшим 13 і 16 років), мамою, татом і бабусею прийшла до підвалу після того, як уламок снаряда потрапив у їхній будинок і пробив дах над дитячою кімнатою. На той момент там була бабуся. Галину Василівну контузило, син діставав її з-під завалів. До бомбосховища ПДТУ вони бігли, прихопивши кашу для малюка, документи та сумки з речами. Бігли, а над головою свистіли кулі та гради, коли було зовсім страшно, падали на землю під ялинками.

Перші дні Оленка практично не говорила. Побачила у мене книжку і попросила почитати їй уголос. Так, сидячи в підвалі і підсвічуючи собі ліхтариком, я читала восьмирічній дитині романи Бальзака – «Євгенія Гранде» і «Тридцятирічна жінка». Згодом ми вигадали для неї нове заняття - дівчинка малювала простим олівцем на стіні: новий будинок, де відвела по кімнаті пацанам (так вона називала братів) та батькам, кота Баксика, троянди. До війни вона займалася танцями, співом та ходила до художньої школи. Коли перший шок минув, виявилося, що Оленка - жвава й балакуча дівчинка, яка видала нам сімейні секрети.

Блокада

У романі, який ми читали з Оленкою, суворий батько за провину посадив Євгенію Гранде на хліб та воду. На той момент хліба ми не бачили вже понад два тижні. З початку березня Маріуполь перебував у блокаді. У перші дні до ПДТУ ще доїжджала гуманітарка, нам діставалися «крихти»: одного разу дві коробки з пряниками та горішками в глазурі, вдруге – два блоки консервованих банок кукурудзи та горошку, і ще раз - пакет заморожених пельменів та 15 чебуреків.

Потім, щоб вижити, варили баланду – у воду кидали жменю крупи (коли рис, коли пшоно) чи макарони, три картоплини, консервовані овочі. Солили і заливали олією. Каструлю не мили, щоб залишався навар, та й мити було особливо нічим. Іноді смажили картоплю та оладки на борошні та воді, кілька разів рятувала рисова каша. Порції були мізерні: у найкращі дні – миска юшки, у найгірші – ложка кукурудзи на людину. Діти облизували тарілки, дорослі танули на очах. Ходили чутки, що у сусідніх підвалах уже ловлять та їдять голубів.

На території університету відшукали тарілки та ложки. Багаття розпалювали спершу у дворі, а коли прильоти стали регулярними, біля сходів на першому поверсі. Щоразу, коли чоловіки йшли ставити каструлю на вогонь, їх хрестили.

Старші діти, Іллюша та Гена, вели щоденник війни і записували, що їстимуть, коли вийдуть із підвалу.

Вода була на вагу золота. Її вимінювали, її добували, заощаджували. Міськводоканал їздив доти, доки не почалися вуличні бої: водою наповнювали величезні баки, які встановили у «скляшці» (3-й корпус ПДТУ). Кілька разів чоловіки, ризикуючи життям, вирушали до міського парку, де било джерело. По дорозі лежали трупи людей із баклажками – когось із водою так і не дочекалися. З батарей текла іржава жижа, її використовували, щоб мити руки. Для цього ж розтоплювали сніг.

«Я завжди дивувалася, коли дивилася фільми про війну, чому у них такі брудні руки, а тепер і сама з такими», - говорила мені мама, намагаючись відтерти почорнілі від пилу та кіптяви пальці.

«Пів міста зробили бомжами»

Якихось 20 метрів відокремлювали нас від будинку. Через постійні обстріли ми з мамою не виходили з притулку, батько, ризикуючи, бігав на квартиру годувати кішку і приносив залишки довоєнних запасів. Щоразу ми не знали, чи побачимось знову. Одного дня він довго не повертався. Комендантська година вже настала, ми вирішили йти за ним. «Відчайдушні ви пані» - почули услід.

Тричі ми поверталися. Коли автоматні черги стихли – рвонули на дорогу. Я не вірила очам, здавалося, що потрапила до комп'ютерної гри та проходжу черговий рівень. Розбита вулиця, каркаси горілих машин, дроти звисають лахміттям, всюди скло та уламки рам. На щастя, тата ми забрали і разом повернулися до сховища. Виявилося, він почув перестрілку на подвір'ї і вирішив ночувати у квартирі.

До речі, це було востаннє, коли я бачила її відносно цілою. За кілька днів у даху будинку вже зяяла дірка, одну кімнату знесло повністю, в решті – всі перегородки. рф зробила безплатне «перепланування» і приєднала нашу квартиру до сусідської. Десь у душі ми попрощалися із житлом заздалегідь. Щодня в бомбосховищі ми чули історії очевидців про те, як вщент згоряли дев'ятиповерхівки з людьми, як міномети розстрілювали сталінки і хрущівки.

«Заплющую очі і бачу, як будинок навпроти спалахнув, наче сірник. Люди на верхніх поверхах повибігали на балкони і благали про допомогу», «У вухах досі стоїть скрегіт сусідського паркану по асфальту, а замість будинку – руїни». І таких історій тисячі. «Пів міста винищили, пів міста зробили бомжами» – сумно констатували наші сусіди. І вигляд ми мали відповідний.

У підвалі кожен наступний день був схожий на попередній: постійний страх, голод, спрага та холод. Очі звикли до темряви, часом ми не розуміли, коли ніч змінювала ранок. Спали сидячи, діти - на полицях з-під протигазів. Літні люди не витримували і вмирали - тіла виносили на вулицю і залишали одразу на території університету. В голову лізли погані думки: краще б убили одразу, краще б не мучили.

Далі буде

Зара Максимова