Ракетний терор: як Україні дати здачі
З початку повномасштабного вторгнення російська армія застосувала щодо України майже 2800 різних ракет, сотні тисяч авіабомб і снарядів реактивної артилерії.
А що ми?
Після масованих обстрілів 25-27 червня Київщини, Житомирщини, Львівщини, Хмельниччини, Миколаєва, Харкова та Дніпропетровської області, а ще - торгового центру в Кременчуці, де загинуло 18 мирних людей, українці мріють про удар помсти по лігву ворога. Навіть в Офісі президента заявили, що відповідь буде «довгою, ретельною, і зі смаком».
Ну, ясно, конкретного тут нічого не буде сказано за визначенням. Але чим відповідати? Хоч перспективи є?
Будь-який військовий фахівець відповість, що на сьогодні можливості України ще вкрай обмежені, що далекобійних ракет – катма і так далі. Щоби відповісти дзеркально, Україні потрібні ракети дальністю не 100 і не 200 кілометрів, адже рашисти б’ють по українських містах з літаків над акваторією Каспійського моря. Таких можливостей Україна не має в принципі і невідомо, коли матиме. Тоді що?
В Україні, без перебільшення, є високопрофесійні конструктори та інженери, а найголовніше – відповідні технології, у нас виросло кілька поколінь ракето будівників. То може є можливість запустити власний ВПК, перевести економіку на військові рейки?
І ще – чим, крім ракет, ми можемо дати ворогу здачі.
УДАР ПОМСТИ – ЦЕ ТЕ, ПРО ЩО МАЄ ЗНАТИ НАРОД
Жодна ППО не дає стовідсоткової гарантії захисту мирного населення від ворожих ударів.
«Єдиний гарантований спосіб позбавитись від укусів ворога – вибити йому зуби! У рашистів мають падати літаки, вибухати склади, тонути кораблі, горіти пункти управління. І чиїх рук це діло – не важливо. Головне – результат», - наголошує керівник військових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Павло Лакійчук.
Тут зауважимо: мова про помсту, люди мають якось знати хто, що і за що. Ефективна помста має бути коректною та невідворотною. В Україні навіть вигадали мем під яким можна сховати все що завгодно: знову курили в недозволеному місці – от і бабахнуло. Цього достатньо тому, хто жадає відплати? Навряд.
Зрозуміло, що є міркування, про які причетні не говорять або не мають права говорити. Але все ж таки…
«Відповідати треба. І відповідь має бути не символічною, а ефективною, - каже військовий експерт Українського інституту майбутнього Іван Ступак. - Як приклад – затонулий у квітні крейсер «Москва». Це була справді ефективна ціль – мінус флагман флоту рф, який тепер точно ніколи не обстріляє ракетами територію України».
Згодні. Але «Москва» - то було у квітні, а по ТРЦ в Кременчуку ворог влупив учора, вбивши та скалічивши десятки українців. Тобто відповісти ми мали б не пізніше, ніж сьогодні. Звісно, на дзеркальну відплату ми не підемо – не бити ж українським воїнам по дитсадках у Бєлгороді…
Багато «гарячих голів» кажуть, що непогано було б шарахнути по Кримському мосту.
«А скільки разів росіяни своїми «високоточними» ракетами били по нещасному мосту через Дністровський лиман? - нагадує військовий експерт. - А хтось задумувався, скільки нам потрібно ракет, щоб серйозно уразити Кримський міст? Відправляти туди авіацію? А там щільність ворожої ППО зашкалює. І все це 24/7».
ДРГ? А як вони донесуть туди скільки вибухівки?.
А якщо говорити про нашу територію, де точаться бої? Це міг би бути вихід для проголошення відплати. Але тоді це в першу чергу буде питання комунікації наших оборонних відомств з українцями. Мабуть, тут можна поправити ситуацію, але наразі вона невтішна – наші речники продовжують читати з суфлера дерев’яними голосами незрозумілі загалу «бюрократизми» на кшталт «війська рф здійснили ведення обстрілу» і тому подібне. Уявіть, що вони в подібній стилістиці щось говоритимуть про відплату ворогові…
«Нам треба бити по ворожих складах палива, з боєкомплектом. Якщо можемо дотягнутися до військових кораблів – супер. Вдаримо по командних пунктах, які знаходяться в глибокому тилу – це також не погано, - наголошує пан Ступак. - Знищити якогось полковника або генерала – це вкрай деморалізуючий фактор для російських військових, які задаватимуться питанням: якщо ЗСУ таких «шишок» змогли вбити, то що чекає на мене, звичайного солдата?»
Ок. Але чому б не сказати, що це вам за Кременчук, а це – за Краматорськ? Адже тил також воює, і треба дбати про морально-психологічний стан людей в тилу.
ДАЛЕКОБІЙНИХ РАКЕТ У НАС НЕБАГАТО, ЗАТЕ Є ТЕХНОЛОГІЇ
Ну, добре. А як все-таки щодо території ворога? Не будемо поки що про столиці. А Бєлгород, Воронеж, те ж Міллерово, звідки літають бомбити Україну рашистські покидьки? Союзники забороняють ЗСУ використовувати надану ними техніку для ударів по території агресора. Взагалі-то дивна якась війна... Але ж у нас могли би бути власні засоби відповідної дальності.
«Україна має низку перспективних напрацювань і навіть реалізованих проектів. Наприклад, ракета «Вільха» для РСЗВ «Смерч», яка є далекобійною та високоточною. Дальність ураження цілі – до 130 км, а точність – відхилення до 5 метрів», - нагадує військово-політичний оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко.
Фактично «Вільха» не тільки нічим не поступалася американським реактивним боєприпасам М270 і М142, а й була би кращою за них по низці параметрів.
«Однак повномасштабне вторгнення порушило плани щодо її серійного виробництва, - каже пан Коваленко. - Аналогічно і проект ОТРК «Грім-2» - із дальністю польоту до 300 км».
То як запустити це діло в серію в умовах війни?
«Наша територія під постійними обстрілам. Виробляти ті ж ракети на вже існуючих підприємствах – ризикована справа. Бо практично про всі ці підприємства знає ворог, - стверджує експерт з питань артилерійського зброї Петро П’ятаков. - Згадаймо про прильоти по цехам заводу «Артем» в Києві, по Київському бронетанковому й так далі. Якщо в росіян з’явиться інформація, що якесь українське підприємство відновлює випуск ракетного озброєння – тут же нанесуть удар».
Чи є вихід? За словами експертів, можна тимчасово перенести підприємства за кордон. Але тут є нюанси.
«Треба шукати країну, яка б мала потужності, подібні до українських. Або ж – передавати технології. Але тут є і комерційна складова», - застерігає військовий експерт.
Тим не менш, Україні треба йти на такі видатки, кооперуватися з партнерами.
«Зараз не час бути жаднюгами – треба ділитися технологіями, бо це в першу чергу в наших інтересах», - каже пан П’ятаков.
Іван Ступак також вважає, що Україна могла б налагодити разом з партнерами спільне виробництво ракет та іншого озброєння.
Приміром, реалізувати це на українсько-польському кордоні, під охороною польських систем ППО. Чи наважиться ворог вдарити по території НАТО? Від раші можна чекати чого завгодно, але у кремлі реально бояться 5 стаття статуту Альянсу, щоби вони не говорили і як би не удавали з себе божевільних.
Як організувати такий проект?
«Наприклад, Україна сплачує оренду земельної ділянки та покриває інші супутні витрати, як от комуналку тощо. І - ділиться своїми технологіями», - додав пан Ступак.
Ще один варіант – дещо фантастичний на перший погляд – облаштувати на території України таємний підземний завод, приміром, десь у горах.
«Думаю, що достатньо швидко наші метробудівці змогли б вирити метрів так на 15-20 в глибину базу для такого об’єкта. Потім – за допомогою інженерів та спеціалістів, приміром, того ж КБ «Луч», перевезти та облаштувати там необхідне обладнання і запустити виробництво, - пропонує експерт Українського інституту майбутнього. - Звісно, надіятися на те, що таємниця про такий завод 100% збережеться – не варто. А тому потрібно забезпечити охорону цього об’єкта, в тому числі системами ППО. Гадаю, це можливо».
І в контексті завтрашнього дня видається можливим навіть більше.
«У нас чудові конструктори і інженери. І вони мають напрацювання в багатьох високотехнологічних сферах оборони, в тому числі і в ракетобудуванні, і в розробці радіоелектронних засобів розвідки, цілевказання, радіоелектронного придушення. І те, що після нашої Перемоги ніша, яку займала зброя російського виробництва на світових ринках, стає вільною – московія продемонструвала, що її продукція неякісна, неефективна і неконкурентна. І комусь треба цю нішу займати», - каже Павло Лакійчук.
Втім, і щоб зруйнувати нашу військову промисловість, найближчого конкурента, ворог зробив усе можливе й неможливе... І ми – повертаємося до удару відплати.
«ДОВГА РУКА» ССО: ВОНИ ДІЮТЬ, А МИ ПРО ЦЕ НАВІТЬ НЕ ЗДОГАДУЄМОСЯ
26 червня в газеті The Times з’явилася інформація про те, що українські спецпризначенці вдало здійснюють диверсії глибоко в російському тилу. Про конкретні випадки не повідомляється, але цілком можемо припустити, що деякі (принаймні) вибухи на ворожих складах зброї й нафтобазах пов’язані з діями нашого спецназу.
Тут ключове питання: чи маємо ми право говорити про конкретні випадки публічно?
«Сили спеціальних операцій, спеціальна розвідка – дійсно потужний інструмент. Теоретично можна відправити групу спецназу кудись в Ростовську область – знищити ворожі літаки на аеродромі умовного Міллєрова чи далі запалити якийсь ворожий НПЗ», - розмірковує Павло Лакійчук.
На його думку, від того, що пару сотень тисяч м-лів залишиться без бензину десь в Сибіру – орки на Миколаївщині не зупиняться: «Ми цінуємо своїх воїнів і вдаємося до їхньої допомого обережно і продумано».
«Наші ССО одні з найкращих у світі. І за ступенем бойового досвіду не поступаються, а часом і перевершують багато іноземних підрозділів спеціального призначення. Але використання ССО у глибині території ворожої держави – це дуже високий ризик, - погоджується з Олександр Коваленко.
Серйозніше з цього приводу налаштований експерт New Geopolitics Research Network Ігор Левченко. ССО для України є одним із варіантів так званої «довгої руки»:
«Думаю, що як мінімум у прикордонній зоні такий інструмент вже задіяно. Йому можуть ставитися різноманітні завдання: розвідка, вплив на логістику противника, проведення інших диверсій, враження важливих цілей – аеродромів, баз зберігання боєприпасів тощо, - перелічує пан Левченко. - Але такий інструмент особливий. Як правило, діяльність таких структур не афішується військово-політичним керівництвом, аби не зашкодити, не дискредитувати ці сили і засоби».
«Наші ССО роблять такі речі… Але вважаю, що їхні заслуги не слід виводити в медійну площину, і наголошувати, що це зробили саме наші спецпризначенці. Хай краще залишаються в тіні, принаймні, зараз, - каже Іван Ступак. – Це після війни про них і їхні подвиги книжки писатимуть і навіть Netflix або HBO приїдуть в Україну серіали знімати».
Військовий експерт також упевнений, що коли ми почнемо вираховувати і діставати, як це робив Ізраїль, військових злочинців прямо на території рф – ворожі спеслужби будуть в шоці: «Але ще в більшому шоці вони будуть тоді, коли їхні громадяни поставатимуть в Україні перед нашими судами. Вибухи на складах – це лише початок».
Переможемо!
Мирослав Ліскович. Київ
