Про розбиті ворожі танки, які колись стануть голограмами

Коли ми запитали наших експертів, якою має бути меморіалізація пам’яті героїв і жертв цієї війни, вони як один стали пояснювати, що з цим не треба поспішати. Що має пройти якийсь час після війни, а гроші будуть потрібні спочатку на інші нагальні потреби. Хоча й мови не було про те, що хтось збирається будувати меморіали просто зараз.

Українці ж зараз перейменовують вулиці і зносять російські пам’ятники – немов під час війни немає інших проблем. У недавно звільненому Ірпені архітектори обговорюють, якими мають бути тут меморіальні комплекси, а місцеві мешканці завзято відбудовують і прикрашають своє житло – наче війна вже закінчилася.

Так, ми хочемо, щоби Перемога прийшла якнайшвидше. Щоб не гинули українці. Ми хочемо якнайшвидше позбутися всього російського та знищити все, що про них нагадує – щоби наступні покоління й не думали про якогось «старшого брата».

Ми ще нічого не будуємо, але планувати – треба. І ця розмова про майбутні меморіали Великої Війни за волю України – вона теж на часі. Тому що ми віримо в нашу Перемогу і хочемо зазирнути в те майбутнє, коли припиняться бомбардування, будуть назавжди відкинуті за межі України окупанти і буде похований останній полеглий герой.

Давайте помріємо з нашими гостями – відомим урбаністом, архітектором Станіславом Дьоміним, істориком та києвознавцем Михайлом Кальницьким, істориком, журналістом, заступником директора інституту національної пам'яті України (2014-2015) Олександром Зінченко.

Насправді ж, тема меморіалізації пам’яті така важлива, що обіцяємо – це далеко не остання розмова на цю тему.

Такої війни могло й не бути…

Олександр Зінченко, який був заступником директора інституту національної пам'яті України у 2014-2015 роках, нагадує, що війна у нас йде не 4 місяці, а 8 років.

– Інститут національної пам’яті ще з 2014 року працює над темою українського «Арлінгтону», тобто національного військового меморіалу бійців за українську Незалежність, - розказує історик. - Ми так само багато говорили про національний пантеон. У різних країнах ці пантеони мають різні призначення та різну історію: Вестмінстерське абатство в Лондоні, Пантеон у Парижі, Кафедра Вавельського замку в Польщі. Ми розробили кілька варіантів рішення. Наприклад, розглядалося місце, де знаходиться Арка дружби народів, нині – Арка Свободи українського народу. І багато  хто казав тоді: ну, це ж пам’ятка історії,  що з тією аркою робити, і взагалі це - не на часі. Мабуть, якщо б тоді – «було на часі», і  такої війни зараз не сталося б, - каже історик.

На превеликий жаль, в Україні це зрозуміли лише тоді, коли війна «десь» на Донбасі прийшла до всіх. Але людям притаманно видавати бажане за дійсне та ховати голову у пісок. Зараз – не до звинувачень, зараз потрібно перемогти. Зараз нарешті вся країна - і ЗСУ, і ті, хто нами керує, і пересічні українці –  справді разом. Тільки невже для цього потрібна була війна…

До речі, перейменували ту Арку та прибрали звідти статуї «дружніх росіян»– знову ж таки, нарешті – лише недавно – і то ще не всіх. І вже ніхто не вважав, що робити це під час війни – не на часі.

– Ми не знаємо, скільки триватиме війна, - продовжує історик. – Але якщо є, що сказати вже зараз, якщо людина цим дійсно переймається, якщо дійсно в неї болить за тих, хто загинув за українську незалежність, не треба чекати творчих конкурсів, державних ініціатив,  щоб запропонувати дискусію  - як це має бути і  як це мало б виглядати.

Не треба перетворювати країну на кладовище

– Головне - меморіалізація не має відбуватися стихійно, - вважає урбаніст Станіслав Дьомін. -  Щоб в результаті все те, що ми хочемо увічнити, не перетворило наші міста на кладовища.

Загальний посил має бути оптимістичним, життєстверджуючим - про те, що ми перемогли, довели в боях своє право на державність, захистили свої кордони, пояснює свою думку архітектор.

– Дуже не хочеться повернутися до совкового підходу, коли  міста перетворювали саме на такі собі кладовища.  І зараз – те ж саме.  От війна та, от - ця, от Голодомор… Все це обов’язково має бути, але не створювати суцільний гнітючий фон. Нормальна людина  завжди прагне відчувати себе переможцем, мати надію на майбутнє – потрібно пам’ятати, але не надламуватися, - переконує Станіслав Дьомін.

У майбутньому це має бути співпраця між  міністерством культури, міністерством розвитку громад і територій та іншими структурами, продовжує архітектор. Мають бути створені  робочі групи з різних фахівців.

– Скажімо, таке непросте питання, як меморіалізація  об'єктів, які виконували до того певні утилітарні функції, - продовжує Станіслав Дьомін. - Ось ми вирішили залишити руїни якогось мосту та створити на основі них меморіал. Тоді потрібно побудувати замінути тому мосту, перекласти фрагмент дороги,  комунікації, а це, в свою чергу, вплине на зручність трафіку. Чи доцільно це робити в тих чи інших конкретних випадках? Така ж історія – з будівлями. Все це і має вирішуватися комплексно.

Потрібно накопичувати фактаж

А поки - у нас війна, більшість коштів витрачається на ЗСУ, нагадує архітектор. Потім потрібно буде зайнятися демілітаризацію території  - розмінуванням, розборкою руїн. Наступна нагальна задача - відбудова інфраструктури та житла.

Так, у нас тисячі кілометрів – лише самої лінії фронту. У нас –  сотні зруйнованих міст і селищ, які пережили окупацію. В кінці травня  2022-го українець Олексій Бокоч  опублікував  на своїй сторінці сторінці у фейбук карту, на якій позначено територію України, захоплену росією з 2014 року. Це майже  п'ята частина України - приблизно як половина Італії чи Німеччини.

Все це Україна має відбудувати, вдихнути туди життя. І там з’являться пам’ятники нової Великої Війни… 

– І нині для цього треба займатися консервацією тих чи інших об’єктів на вивільнених територіях, - зауважую пан Станіслав.

– Можна ставити й тимчасові монументи, - розповідає історик Михайло Кальницький. - Так само, як у нас після Майдану. Відразу вистачало розмов про меморіал, а в центрі Києва й досі  - тимчасові споруди, «народні меморіали»…

Зрештою, воно й зрозуміло: війна у нас іде з 2014 року. Через якийсь час ці пам’ятні знаки перетворяться на щось інше. Те ж саме – з місцями боїв, загибелі мирних людей. Там зараз з’являються з ініціативи людей, громад різні меморіальні знаки, щоб зафіксувати те чи інше місце. Тобто, це нормальна практика -  встановлювати тимчасові пам’ятні знаки. Усвідомлюючи, що настане час, коли  буде можливість створити меморіали відповідного масштабу, підсумовує києвознавець.

І – знову ж таки – про важливість обговорювати зараз ці питання, зберігати слушні пропозиції. Скажімо, написи часів Помаранчевої революції на фасаді  Головпоштамту  були частково стерті, але збережені як пам’ятник  на двох колонах центрального входу - за спільним рішенням міської влади та «Укрпошти», але за нагадування популярної в ті роки «Газети по-київські». Частина з тих написів зберіглася й досі й прикрита пластиковим екраном. А ось цікава ідея щодо відновлення-меморіалізації Хрещатику вже після другого Майдана – десь загубилася, не була прийнята до уваги, забулася, хоча й не коштувала жодної додаткової копійки. А жаль. Йшлося про те, щоби відновлюючи ті фрагменти тротуарів центральної вулиці країни та Майдану, бруківку з яких майданівці виламували та використовували замість зброї, викласти потім такою ж бруківкою просто іншого кольору – щоби ці різні за формою ділянки нагадували кожному перехожому про героїчні дні, щоби корінні кияни, приймаючи гостей, пояснювали, чому тут зроблено саме так, а гості – з розумінням кивали головами…

– Ми ще не знаємо,  скільки актів цієї трагедії на нас чекає, - з гіркотою зауважує Михайло Кальницький . – Думаю, головна задача зараз – це накопичення фактажу. Потрібно фіксувати всі події, місця, людей, їхні біографії – сьогодні, у часи Комп’ютера,  все це набагато легше робити, ніж у будь-які інші часи.

…І з’являться танки-голограми

Все це зрештою обов’язково стане при нагоді, коли прийде час  і постане питання про спорудження меморіалів.

– Якщо подивитися на європейський досвід,  - каже Олександр Зінченко, -  скажімо, перші меморіали Першої світової війни з’явилися уже десь через рік після її завершення. Мова і  про могилу Невідомого солдата у Парижі під Тріумфальною аркою, і могилу Невідомого солдату у Лондоні  у Вестмінстерському абатстві...

Втім, рік – це швидко. Зазвичай меморіали з’являються пізніше. Потрібно осмислювати те, що відбувається, розробляти концепції, мріяти, думати, вважає Станіслав Дьомін.

– Мені видається, що сьогодні головний виклик для архітекторів, скульпторів - якою художньою мовою мають говорити всі ці майбутні меморіальні місця, - підкреслює Олександр Зінченко.

– Чи варто нагадувати, що сьогодні ми вже на порозі створення альтернативної цифрової реальності, - каже фахівець. - І у майбутніх меморіалах можуть бути використані будь-які засоби доповненої реальності,  якесь «розумне середовище» з тими ж куар-кодами. Не обов’язково всюди, де йшли бої, наприклад, залишати башти від розбитих танків і зруйновані будівлі. Все це може з’явитися перед очима у вигляді голограми після того, як відвідувач – ви, тобто – потрапить у «поле зору» спеціального датчика. А десь – так - мають залишитися і розбиті танки – все залежить від конкретного  місця, - підсумовує архітектор Дьомін.

Як це робили за кордоном

У світі все ж таки, частіше витримується якась пауза. Не така, може, й довга, але вона є.  Скажімо, в Нью-Йорку після трагедії 11 вересня 2001 року пройшло більше десяти років, поки було  завершено меморіальний комплекс на місці зруйнованих терористичною атакою башт Всесвітнього центру. Будівництво тривало з  2006 по 2014 роки. А деякий час там щоночі знищені хмарочоси, в яких за лічені хвилини загинули тисячі людей, візуалізували за допомогою двох світлових стовпів.

Нині меморіал – це величезних чорні мармурові басейни, у які по периметру стікає вода, а по краях вигравірувано імена загиблих. Це й покликано передати на тлі неспинного потоку Часу - всю глибину скорботи американського народу за безневинними жертвами теракту.

Басейни були відкриті 11 вересня 2011 року до 10-ї річниці теракту, а розташований під басейнами музей відчинив двері для відвідувачів лише в 2014 році.

Ще один всесвітньовідомий меморіал, про який варто згадати - у Берліні - був збудований набагато швидше. Трептов-парк був закладений для жителів міста ще у 1876—1888 роках на березі річки, там є навіть пристань для прогулянкових кораблів.

А у центральній частині парку на місці поховання понад 5 тисяч радянських солдатів, полеглих при штурмі Берліну в останні дні Другої світової війни в Європі, стоїть монумент Воїну-визволителю авторства Євгенія Вучетича. Цей меморіал зводився протягом трьох років і був офіційно відкритий у травні 1949 року.

…У квітні 2022 року на монументі з’явилися написи: «Українська кров на російських руках», «Путін=Сталін» та буква  «Z», яка використовується для маркування рашистської військової техніки.

Що ж. Це теж пам’ять – уже цієї Великої   Війни.

Лариса Гаврилова, Київ