Надрукуй мені безпеку
27-річний Денис Сілинник майже з перших днів війни майструє для ЗСУ перископи – оптичні прилади, які дозволяють безпечно виглядати з окопу чи бліндажу. Його «тилова бригада» вже виготовила і відправила на передову 5 тисяч цих оптичних приладів. Хоча спочатку над ним навіть посміювалися: «І кому воно треба?». Адже у цивільних перископи асоціюються або з дитячою іграшкою, або з підводними човнами. Це вже потім з’ясується, що ці простенькі пристрої насправді дуже потрібні бійцям і врятують не одне життя. А сторінка Дениса у фейсбуці ряснітиме численними подяками від військових.
Денис Сілинник викладає слюсарну справу в міському професійному училищі №26. Дев’ять років тому сам закінчив це училище, згодом – Кременчуцький національний університет імені М.Остроградського. За освітою – інженер-механік.
Та про все – за порядком. Цей чоловік вартий того, щоб трохи про нього розповісти.
З принципу пішов зі школи, з принципу – звільнився з заводу
Народився Денис у Кременчуці. Мати все життя пропрацювала медичною сестрою, зараз – на пенсії. Батько – слюсар на ПрАТ «Кредмаш». Дружина трудиться разом з Денисом у професійному училищі.
Потрапив хлопець до цього училища майже випадково – просто вибирав навчальний заклад ближче до дому. Вчителі відмовляли Дениса кидати школу, але навчатися там йому було не цікаво. А тут ще на екзамені з англійської йому поставили низьку оцінку, хоча цю мову хлопець знав дуже добре. Денис, що називається, пішов на принцип і покинув школу. Він взагалі – людина з характером – це можна було зрозуміти навіть з нашої не дуже тривалої розмови.
Старший брат за фахом – електрик, може й тому Денис спочатку хотів обрати саме цю професію. Але в результаті вивчився на слюсаря і каже, якби обставини 12 років тому склалися б інакше – навряд чи сьогодні робив перископи.
– У нас були прекрасні педагоги – майстер Віталій Опанасович Середа, класний керівник Ніна Володимирівна Кицюк… Саме вона пояснила, що училище – це дорослий світ, і якщо хочеш заробляти – треба добре навчатися.
Ці три роки в училищі були настільки насичені, що хлопець приходив додому лише ночувати: спортивні змагання, різні олімпіади, конкурси. А ще несподівано для себе став активним профспілковим діячем.
Після закінчення училища Денис прийшов працювати на КрАЗ – слюсарем механіко-складальних робіт на головному конвеєрі. Але за два місяці звільнився за власним бажанням, тому що це підприємство на той час не могло задовольнити 18-річного юнака ані ставленням до робітників, ані умовами праці.
І коли Денис ловив раків на Кременчуцькому водосховищі, міркуючи, що робити далі, до нього раптом зателефонувала Ніна Володимирівна.
– Ти зараз де працюєш? Звільнився? От і добре, – сказала педагог. – Ти прекрасно вчився, був активістом… Приходь до нас.
Виявилося, що керівництво училища якраз шукало нового майстра. Так Денис Сілинник повернувся до рідного профучилища і невдовзі став викладати.
Серед перископів – це Tesla або не будь, як Чмоня
– До війни я наполіг на тому, щоб купити для дітей в майстерню училища 3D-принтер, – продовжує Денис. – Мені тоді теж казали: «Навіщо він? Купи краще дві хороші болгарки, вони більш знадобляться». Я казав: «Ну як же так? У Японії вже різні імплантати для людей друкують на 3D-принтерах. Це ж новітні технології, нехай діти навчаються мислити по сучасному». Мені відповідали: «То все дурниці. Навіщо це майбутнім слюсарям».
Та педагог все ж замовив той принтер, і через місяць його привезли з Китаю.
– Батько колись навчив мене не завжди зважати на те, що кажуть старші, бо у дурнів – немає віку, – пояснює Денис свій вчинок. – З іншого боку, коли мої учні щось розказують, чого я не знаю – я в них вчуся і не соромлюся цього. Технології зараз настільки швидко розвиваються, що самому за всім устежити просто неможливо.
Дізнавшись про принтер, до Дениса почали звертатися знайомі: «У тебе є така крута штука, надрукуй нам те і те».
– Я ж не міг дитячий принтер використовувати для цього. Тому згодом придбав вже для себе один принтер, а потім – і другий. Зарплатня у викладачів невисока, і, як не крути, потрібно було підробляти. А ці принтери – прекрасна можливість для цього.
Коли почалася війна, Денис побачив у якомусь пабліку в соцмережах список, чого потребують військові і серед іншого – перископи, які можна було друкувати з пластику на 3D-принтерах. І чогось відразу вирішив, що перископи – саме те, що він буде робитиме для нашої армії.
– Принтери стоять у мене на кухні. Спочатку – у лютому-березні – робив вісім перископів на день, – розповідає інженер. – Разом з дружиною зібрали в гаражі перші 100 штук. Зібрали, тому що на принтері я друкую лише верх і низ перископа, а з’єднувати їх придумав пластиковою каналізаційною трубою. Це виходило дешевше, ніж її теж друкувати.
А треба сказати, що Денис, за його словами, любить, щоб все було красиво. Пам’ятаєте на початку війни взяли в полон у Горлівці російського солдата, якого всі стали називати «окупантом Чмонею»? Він ще став героєм у TikTok, і жартували, що саме так і виглядає типовий рашистський загарбник. Недолугий такий солдатик, зовні – на кшталт Поліграфа Поліграфовича з «Собачого серця».
– А тепер уявіть собі – знаходять десь в окопі росіяни наш перископ і бачать, що він зроблений з каналізаційної труби, – продовжує Денис. – Постять це у соцмережах – весь світ сміятиметься ж над нами! Це так не годиться. Ми маємо тримати марку нашої армії. До того ж, знаєте, про деякі речі кажуть: «Й вкрасти не хочеться». А річ, нехай й копійчана, має бути такою, щоб наші військові її берегли та цінували. Коли я бачу свої перископи десь у роликах про військових на ютубі, чесно скажу, – мені не соромно. Недавно один волонтер написав: «Я передав ваші перископи військовим, так вони сказали, що в світі перископів це – Tesla, а те, що нам присилали до того, – дурня якась».
Дизайн перископа Денис придумав разом із братом. Малюнок на приладах – аналог нашого українського пікселя. Трафарети для фарбування теж друкують на принтері. І те, що посередині – та труба – взагалі здогадатися неможливо.
«Тилова бригада» Дениса Сілинника: вже 30 хлопців і сто 3D-принтерів
Один перископ на принтері друкується годин п’ять. Його собівартість – приблизно 200 гривень.
– До речі, на OLX якась наволоч продає старі радянські перископи за 6-8 тисяч гривень. Простенькі пластикові – за 350 гривень. Ми з хлопцями сміємось: «Могли б вже стати мільйонерами».
Спочатку друкували їх власним коштом, допомагали рідні, знайомі. Батько відразу приніс тисячу гривень, сказав: «Синок, на тобі, ти добру справу робиш». Зі своєї зарплатні виділяв дві-три тисячі гривень на місяць. Денис розмістив оголошення в соцмережах: «Робимо безплатні перископи для армії, допоможіть по можливості придбати для них матеріали».
Потім одна журналістка з телебачення, у якої чоловік – на війні, розмістила про перископи Дениса пост у фейсбуці. Люди почали робити репости. Згодом приєднався волонтер Дмитро Кравченко – його публікація про перископи набрав у фб 30 тисяч репостів.
Почали писати хлопці з усієї України, які теж мають 3D-принтери: «Давайте друкувати перископи разом».
– Так сформувалася наша тилова бригада, як ми її називаємо, – розповідає майстер. – Зараз ці перископи роблять вже й у Кропивницькому, Львові, Києві… Це приблизно тридцять хлопців і, думаю, залучено до ста принтерів. Хтось друкує лише пластикові елементи та висилає мені, хтось повністю виготовляє прилад.
Значно зросла і кількість замовлень.
– Скільки наші перископи врятували бійців? – перепитує Денис. – Підрахувати це неможливо. Інколи дзвонять і дякують. Одного разу військовий навіть плакав мені у слухавку: «У нас було п’ять твоїх перископів і один бінокль. Нас залишилось 30 відсотків від загону, а якщо б не твої перископи – так нікого не залишилося б».
Чи надихає це? Так, звичайно. Але водночас іноді прикро стає…Розумієте, ось ми зробили вже 5 тисяч перископів, а є такі місця в Україні, де йдуть бойові дії, куди вони ще не потрапили. Тому що волонтери не завжди розуміють, скільки їх дійсно потребують на фронті. Телефонують, наприклад, і кажуть: «Надішліть нам 20 штук, надішліть 50 штук, надішліть 100 штук». Ми останнім часом відповідаємо: «Дайте нам контакти конкретних військових, ми самі запитаємо, скільки їм потрібно». Тому що в реальності військовим потрібно три перископи на роту і штук п'ятнадцять – на батальйон. І аж ніяк не п’ятдесят і не сто.
Удосконалення від «Кременчуцької мануфактури»
Аби перископ не віддзеркалював на сонці – а це може бути як маячок для снайпера – зробили на дзеркальцях сіточку пластикову – підгледіли це рішення на снайперських гвинтівках. Ще було побажання від військових: щоб він наближував, як бінокль.
– Ми покумекали трохи й дійшли висновку, що один такий перископ з наближенням нам доведеться робити не менше, ніж два тижні, – пояснює Денис. – У той час, коли за ці два тижні можна виготовити 200 перископів, і буде більше користі. Тому стали робити на наш перископ таку перехідну втулку під монокуляр – це бінокль для одного ока. За потреби його можна прикріпити або зняти.
А щоб перископи не пускали «наліво», ставлять на них спеціальне клеймо – наклейку, яку дуже важко відірвати. Це клеймо з’явилося ще до війни, коли Денис виготовляв на замовлення різні вироби. На ньому написано «Кременчуцька мануфактура. Майстер без бороди».
– Що за дивна назва? – запитую.
– Зараз мода на бороди. А я бороду не ношу, – серйозним голосом пояснює Денис. – Щоб людям було цікаво, треба було придумати щось таке, аби запам’ятовувалося. Тому – майстер без бороди.
А ще Денис попросив знайомого дизайнера з Києва розробити макет грамоти, щоб нагороджувати кращих зі своєї тилової бригади. Власним коштом видрукував їх на кольоровому принтері, зробив для них рамки. Здається, що з тої грамоти? Дрібниця, а людям – приємно. Якщо держава цього не робить – доводиться самому, пояснює чоловік.
– Про що ви мрієте, коли лягаєте спати? – чомусь запитую я.
– Коли 27 червня росіяни влучили снарядом у цехи заводу «Кредмаш», я був з учнями за 200 метрів від вибуху. Дружина знаходилася на роботі, це буквально – 50 метрів від вибуху. А мій батько разом із дружиною брата пішли з заводу за півтори години до трагедії… Потім мені наснилася сирена, я прокинувся від цього і запитав дружину: «Люба, це початок або кінець повітряної тривоги?» «Немає ніякої тривоги», – здивовано відповіла вона. Так от, я хочу, щоб кожному росіянину кожну ніч снилася сирена – коли ти не знаєш, що робити і як рятувати своїх близьких.
Лариса Гаврилова, Київ
