Оберіг для полонених «азовців»
Дружини та наречені воїнів полку “Азов” знялися в проєкті черкаського фотографа Ігоря Єфімова. Вони перебралися у ляльок-мотанок - обереги для своїх чоловіків, яких росіяни вже понад місяць тримають у полоні.
Після фотосесії кореспондент Укрінформу зустрівся і поспілкувався з її учасницями Олею і Олександрою (на прохання дівчат імена змінено).
24 ЛЮТОГО ЛЮДИ В МАРІУПОЛІ НЕ НАДТО ЗЛЯКАЛИСЯ - ПЕРЕЖИЛИ ОБСТРІЛИ 2015-ГО
Оля — у білій футболці з цитатою Степана Бандери: “Настане час, коли один скаже: “Слава Україні!” І мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”
Жінка розповідає, що зі своїм чоловіком — сержантом полку “Азов”, випускником історичного факультету, познайомилася в 2019 році на сайті знайомств. Сама вона з Маріуполя, будинок її батьків був у передмісті.
"Відтоді ми разом. Кілька разів чекала чоловіка з бойових із Донецької та Луганської областей. Фатальної ночі 24 лютого прокинулася від його дзвінка: "Олю, війна!" Зразу не зрозуміла, що сталося. Хотілося доспати. Але за кілька хвилин почалися перші обстріли — бомбили мікрорайон “Східний” та Лівий берег", - розповідає вона.
Зауважує, що мешканці Маріуполя, які бачили подібне ще в 2015 році, здавалося, не надто злякалися. Люди йшли до зупинок громадського транспорту, поспішали на роботу. Вона працювала аптекаркою, тому теж пішла на роботу.
"Наступного дня, 25 лютого, обстріли стали дуже сильними. З початку війни чоловіка бачила кілька разів — йому вдавалося вирватися й забігти додому на кілька хвилин. До 3 березня ми переписувалися в Телеграмі. Потім зникло світло, й усякий зв'язок обірвався. Чоловік кілька разів присилав хлопців, щоби ті навідалися переконатися, що я жива. Згодом росіяни, які вийшли з Криму, підійшли до міста із боку Мангуша й оточили його. З кожним днем обстріли посилювалися. Я не витримала й пішла жити до дядька й тітки, які теж мешкали в Маріуполі. Чоловікові написала записку. Відтоді так і спілкувалися записками. Він прийде додому — залишить. Я прийду — відповім", - згадує Ольга.
А ще, каже, з'явилася воєнна інтуїція — могла зненацька піти додому, бо відчувала, що сьогодні чоловік може навідатися. У такі хвилини не боялася ні обстрілів, ні бомбардувань. Кілька разів угадувала й була щаслива тими кількахвилинними побаченнями. Одного разу трохи запізнилася - і бігла за машиною, яка від'їжджала, аж поки чоловік не побачив її.
ВІД "ГРАДІВ" МОЖНА СХОВАТИСЯ ЗА ДРУГОЮ СТІНОЮ, ВІД АВІАБОМБИ - НІЯК
Розповідає, що найгірше стало, коли російська авіація почала бомбити місто.
Місцеві розграбували кілька продуктових магазинів. За ними пішли й супермаркети - “Єва”, “Простор”, АТБ...
"У нашому дворі, як не дивно, магазин працював найдовше, аж до 9 березня — поки не згорів. Відтак гроші як такі перестали ходити — в них не було потреби. “Гради” починали бити все ближче. Після випадку, коли 5 березня снаряд від “Граду” залетів у квартиру на 5 поверсі — якраз по діагоналі від нашої, я сказала родичам, що ночуватиму в коридорі, а не в кімнаті. Якщо “Град” прилітає в кімнату — шанси вижити майже нульові. Якщо сховатися за другою стіною — можна врятуватися", - зазначає жінка.
Від бомбардувань з літака, розповідає вона, врятуватися просто неможливо. Коли скинули авіабомбу на драмтеатр — вибух був такий, що здавалося, ніби бахнуло десь поруч, хоча відстань була — два кілометри. Пологовий будинок, на який теж кинули авіабомбу, — за півтора кілометри.
Щодо продуктів Оля каже, що заздалегідь їх накупила і не голодувала. Мала консерви, хлібці, мівіну, аптечку з необхідними ліками, мийні засоби та засоби гігієни. Воду дядько носив з криниці за 2 кілометри від будинку. Уперше в житті не змогла привітати маму з днем народження, бо не було ніякого зв'язку.
"росіяни зносили місто за графіком — “Гради” били зранку, від 6 до 11 години. Потім починався штурм. Бог мене беріг — трупів я так і не бачила, хоча згодом дізналась про багатьох убитих знайомих", - розповідає вона.
"АЗОВЦІ" В ПОЛОНІ, ПОКИ НЕ НАЗБИРАЄМО ВАЖЛИВИХ МОСКВІ ЛЮДЕЙ ДЛЯ ОБМІНУ
20 березня до Олі несподівано прийшов порятунок — до тітки й дядька машиною прорвався син, її двоюрідний брат.
"Добре пам'ятаю, що аби не збожеволіти від цього пекла, я читала книжки — збірку Остапа Вишні та “Прекрасний новий світ” Олдоса Хакслі. Раптом почула голос брата. Він прорвався машиною сюди. Побігла додому, написала записку чоловікові, що їду з Маріуполя. Перед поїздкою видалилася з усіх соціальних мереж — бо це перевіряють у першу чергу. Знайшла на телефоні й видалила фотографії, де ми з чоловіком у військових одностроях — бо ж не поясниш, що вдяглася так, щоби йти в похід на природу. Загалом, поки доїхали до Василівки біля Запоріжжя, де був перший український блокпост, пройшли 13 перевірок. Найважчими були перші — де вартували денеери (колаборанти з окупованих територій. - ред.). Один із них побачив мій телефон. Каже, можеш ще трохи поговорити, поки не відберемо. Однак на кожному ворожому блокпості були росіяни. Вони особливої ненависті до нас не відчували — були беземоційними, просто виконували свою роботу. Але дуже зверхніми. Дивилися на нас як на людей другого сорту. Найлегше, як не дивно, вдалося пройти останній блокпост, де були кадирівці. Цим на нас було просто наплювати. Їдете — то й їдьте собі! Єдине, що їх дратувало — тонування переднього скла автомобіля, яке ми змушені були зняти. Не передати словами радість, коли побачила перший український блокпост, український прапор і українських військових! Хотілося плакати без упину", - пригадує жінка.
Із Запорізької області Ольга поїхала в Черкаси до батьків чоловіка. Із ним вдавалося переписуватися до 17 травня - на “Азовсталі” вже був інтернет від компанії “Старлінк”. Повідомлення були дуже короткими — мовляв, живий, здоровий, воюємо. Дізналася, що він мав наскрізне поранення в руку й лікувався в шпиталі. Отам, власне, й мав трохи часу на листування.
Від 17 травня про азовців — мовчок. Деякі російські політики навіть заявляють, що наші хлопці обміну не підлягають.
"Я на такі речі дивлюся скептично — це все до того часу, поки ми назбираємо в полон потрібну кількість важливих москві людей. До того ж першу партію азовців уже обміняли. Знаю, що чоловік у тюрмі Оленівки біля Донецька", - каже Оля.
Про життя в окупованому Маріуполі розповідає, що всі історії про воду з калюж — правда. І зараз їжі у місті мало. Трохи дають російську гуманітарку. Знає, що її квартира згоріла. Сусіди казали, що з усього майна залишилися лише скляні форми для запікання...
В ІСТОРИЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ І ДНР, І РОСІЯ ПРИРЕЧЕНІ
До нашої розмови долучається подруга Ольги Олександра. Вона з Донецька, жила там до 2016 року, все чекала, що місто звільнять. Сильно переживала, коли йшли бої в районі Донецького аеропорту.
У 2016 закінчила технікум і заявила батькам, що в окупації більше не житиме. Виїхала до Маріуполя, влаштувалася на роботу. Батьки придбали квартиру в Черкасах і теж переїхали. Зі своїм нареченим теж познайомилася на сайті - після подій у Донецьку свідомо шукала військового. Він теж служить у полку “Азов”.
"Не секрет, що у Маріуполі вистачало "ватників" — кілька разів перехоплювала повні ненависті погляди місцевих, коли наречений приходив на побачення у формі. Ще до війни він казав: “Раптом щось почнеться — негайно виїжджай. Ми росіян довго не втримаємо — максимум місяць. У них авіація, флот”. 24 лютого я взяла квиток на автобус до Дніпра й наступного дня виїхала. У великому двоповерховому автобусі було 6 пасажирів — люди гадки не мали, що на них чекає попереду. Тому масової паніки й утечі не було", - згадує Олександра.
А ще розповідає, що наречений просив вибачення перед полоном.
"Писав: вибачте, що не змогли втримати місто. Яке "вибачте"?! Хлопці 83 дні провели в повному оточенні. Знаменита Брестська фортеця трималася лише місяць. А вони - два з половиною! Однак, попри все, вважаю, що так мало статися. Перед війною в “азовців” було клеймо нациків. І це не тільки за кордоном, а й у нас. А своєю обороною хлопці показали, що вони воїни, справжні герої. Зараз на їхню честь називають вулиці. Вважаю, що нашу націю, яка за 3 дні збирає 600 млн грн на “Байрактари”, росіянам ніколи не перемогти", - каже дівчина.
Додає, що їй досі шлють прокльони однокласники з Донецька.
"Вважають мене зрадницею, перебіжчиком, “крисою”. Тішаться, що взяли Маріуполь і він теж буде ДНР. Однак в історичній перспективі вони і росія — приречені, бо ми переможемо", - впевнена Олександра.
Після двох годин спілкування дівчата йдуть на зупинку автобуса. Кажуть, що їм подобаються Черкаси.
Юрій Стригун, Черкаси
Фото Ігоря Єфімова
