Як волонтерка Марго лікує дітей від війни

«Коли зайшли чорні люди, ми скоренько спустились у самісінький низ. Підвал, темний і вологий, у якому ми ніколи не були. Ми були маленькі і білі. Відчувалось, що чорнота заполоняє наше місто, але ми нічого не могли зробити. Ми тихенько сиділи і чекали. Мама сказала, що синьо- жовті люди нам допоможуть. І я чекав ...».

Це уривок із казки «Кольорові люди», яку написали разом із волонтером Маргаритою Кузнєцовою двоє маленьких хлопчиків – 8 і 10 років - з Волновахи. Їх евакуювали звідти до міста Кам'янське  на Дніпропетровщині, де вони й познайомилися з волонтеркою. Але про все – за порядком.

Маргарита Кузнєцова (у Фейсбуці – Марго Маргоша), волонтер благодійного фонду "Стежка додому", за освітою – вчитель англійської мови. Їй – 36 років, останні десять вона – керівник дитячої Артстудії «МК». З перших днів війни Маргарита допомагає дітям переселенців.

«Рятуємо дітей та сім’ї від війни» - такий лозунг написаний на її головній сторінці у ФБ.

– Найважчими були перші три дні війни, коли було незрозуміло, що і як буде далі. А потім до нашого містечка почали  евакуювати людей. Перші діти приїхали з Волновахи. Моя артстудія на той час вже не працювала – багато родин виїхали з міста.  І я, не роздумуючи, зібрала фарби, пензлі, папір і поїхала до тих дітей.

Переселенців розмістили в одному з гуртожитків міста. Маргарита – крім фарб і пензлів - разом із знайомими привезла туди якісь необхідні речі, медикаменти, продукти, солодощі.  

– Я намагалася вивести дітей зі стану глибокої депресії, - розповідає Марго. - Це була така артреабілітація - я дала їм папір, фарби, включила якусь легку музику, і вони  малювали те, що  хотіли, виливали на картинах свої емоції.

Маргарита Кузнєцова разом з вихованцями

Молода жінка каже, що останнім часом з дітьми вона спілкувалася набагато більше, ніж з дорослими. І навчилася знаходити підхід до кожної дитини. Серед вихованців її артстудії були і діти-аутисти, і діти з синдромом Дауна. Тому свого часу Маргарита закінчила психологічні курси і отримала диплом арттерапевта.

– Так склалося, що матусі стали приводити до мене складних дітей. І кожного разу мені вдавалося налагодити контакт з ними – певно, у мене є якийсь дар, - без краплі хвастощів каже Маргарита. – І матусі дуже раділи, що діти щоразу самі просять їх привести до студії.

Маргарита ще в дитинстві гарно малювала, але по-справжньому захопилася цим 12 років тому, коли народилася молодша дитина в сім’ї – донечка Олександра. Згодом прийшла ідея створити власну артстудію.

– І все якось склалося само собою, без якихось надзусиль з мого боку. Повірте, щоб створити свою артстудію, небагато треба – достатньо кількох столів і стільців…

Та повернемося до часу нинішнього – коли Маргарита вперше прийшла до дітей-біженців.

– Було дуже важко. Ті діти, з якими я в мирний час щось малювала-майструвала-творила  – були яскраві, веселі, – голос у Марго починає тремтіти від хвилювання. - А ці були якісь сірі, зі згаслими очима, в них не було життя, надії… Але кожний майстер-клас в результаті все ж закінчувався посмішками й радістю.

Діти малюють війну

Діти приїжджали й їхали зі своїми родинами далі. Деякі залишалися на тиждень, інші - на місяць. Після Волновахи до міста привезли людей із Сєвєродонецька, потім – із Маріуполя…

Окрім артуроків Маргарита влаштовувала для них екскурсії по місту, привозила до себе на дачу. Зараз шукає, де можна б було опублікувати книжку, уривком з якої ми почали цю публікацію.

– Наразі я з нашими «мурахами»-волонтерами збираю якісь кошти, продуктові набори, памперси, дитяче харчування,  медикаменти, - продовжує розповідь Маргарита. – «Мурахи» – тому що доводиться все це збирати по крихтах. Дедалі робити це все важче, адже багато людей самі втратили роботу, а ціни на продукти – самі знаєте, які. Але в принципі - ми тримаємося.  

Спочатку, коли стали привозити біженців, жителі міста віддали все, що могли, пояснює Марго. Наприклад, було в родині шість чашок – чотири на родину, дві – в запасі, віддавали ці дві. Було три простирадла, одно - запасне, віддавали його. Марго вважає, що кожна родина в місті  чимось поділилася.

– Свої кошти, звісно, теж на все це виділяємо, - вперше за розмову посміхається волонтерка.  – Ні, чоловік не лає, діти ставляться з розумінням – у нас родина дуже доброзичлива. Ми навіть подумуємо, щоб якусь дитину ще й усиновити…

Найбільш проблема зараз – це паливо, адже волонтери міста возять гуманітарну допомогу  й в інші області, туди, де - «гарячіше» і небезпечніше.

– Страшно, звичайно, але якось заспокоюєш себе, - ділиться Марго. – Всі люди в Україні зараз живуть як в останній день…

Крім «рознести-привезти-роздати», молода жінка працювала в координаційному штабі благодійного фонду «Стежка додому». Тобто займалася розселенням людей, опікувалася лежачими, немічними, літніми людьми, які потрапили в евакуацію.

– Час від часу  опускаються руки, - ділиться Марго. – Адже це дуже важко психологічно,  тому що волонтерська робота – ще й  вислухати людину. А ці історії наповнюють відчаєм і біллю… 

– А щось приємне згадати можете? – запитую.

– Найприємніше - це відчуття єдності всього народу - раніше такого не було. Коли вся Україна  - як на долоні, й  вся - разом. Аж мурашки по тілу – коли пишеш пост, і він розбігається по всій країні, й всі шукають ту людину, яка може допомогти в цій ситуації, а потім озивається ця людина… І ми всі – як одна велика родина…

– А найстрашніший момент?

– Коли тоді, вперше, в місто привезли біженців, у гуртожиток, де вони були, забіг якийсь чоловік і закричав: «Тривога! Нас бомблять!» І я побачила очі  цих людей, яких щойно приїхали з пекла, яких тільки-но врятували…

– Про що ви мрієте? Хоча дурне запитання – всі мріють, щоб той кремль згорів скоріше…

– Я дуже добра людина, -  знову сміється. -  Не повірите – я мрію про великий підвал. Навіть в гості, коли зараз приходжу, дивлюся не який у людей ремонт, а чи великий і добрячий підвал...

Лариса Гаврилова, Київ