Терор проти окупантів

Нині спробую зробити навпаки - використати нинішні події, для кращого розуміння історії.

Уявіть собі, що спостерігаєте таку сцену. В кафе заходять двоє чоловіків. Чекають кілька хвилин, поки до них долучається третій. Той підсідає за їхніх столик. Розмова на трьох триває кілька хвилин, поки до стола не підходить ще один, який раптом розстрілює трьох співрозмовників і тікає.

Ваша оцінка побаченого?

Четвертий — вбивця, якого варто негайно схопити і засудити за вбивство невинних!

А тепер давайте наведемо трохи різкості на нашу картинку, тобто додамо контексту до опису.

Це — літо 2022 року, Херсон, Україна, тимчасово окупована територія. За столиком російські військові, до яких підійшов інформатор, колаборант з місцевих, який мав повідомити імена українських активістів-організаторів антиросійських акцій. Четвертий виявився переодягнутим у цивільне спецпризначенцем Сил спеціальних операцій. Перехотілося хапати підлого вбивцю невинних відвідувачів кафе?

А тепер повернемося на вісімдесят років назад в якесь західноукраїнське містечко, де схожу зустріч місцевого колаборанта з енкаведистами перериває вояк УПА.

Є різниця?

Наведу не ситуацію, яка могла статися, а конкретну подію, яка відбулася 31 серпня 2018 року. Вибух, але не в кафе, а в ресторані (бо ж говоримо про «поважних людей»). Ресторан «Сєпар» в центрі Донецька. В результаті гинуть керівник терористичного угруповання ДНР Алєксандр Захарченко та його охоронець, ще трьох терористів поранено. “Поважні люди” збиралися в ресторані з нагоди жалоби щодо смерті Йосипа Кобзона. Відзначили гучно завдяки українським підпільникам, які сьогодні діють на окупованих теренах. Готові далі однозначно засуджувати терористичні методи у боротьбі в минулому?

Ми надто часто беремося оцінювати вчинки попередників, виходячи з власного бачення світу і власного досвіду. Часто — дуже обмеженого і не зовсім адекватного до таких ситуацій. Ще зовсім недавно при словах “терор”, звісно, згадували про 11 вересня 2001 року, атаку на Нью-Йоркські башти-близнюки, вибухи в метро десь в європейських містах чи вантажівки, які в‘їджали в натовп на якомусь святі.

Наші уявлення формувалися під впливом інформації про ці страшні і безглузді злочини. А оскільки і вони, і дії українських підпільників окреслювалися одним поняттям «терор», то ми однаково різко засуджували і вбивць, які своїми вчинками намагалися залякати усіх, і тих, хто вбивав окупантів, намагаючись зупинити їх злочинну політику.

Нинішня війна з Росією дала нам унікальну і страшну можливість по-іншому оцінити дії українських підпільників 1920х-1950-х років. Росія своєю агресією провалила нас у минуле, де знову реальністю стали поняття окупант, колаборант, підпільник. Де на підконтрольній ворогу території вияви спротиву можуть бути лише підпільними, а боротьба нерідко — терором. Де вбивство окупанта або колаборанта — не злочин, а заслужена помста і, можливо, порятунок тисяч інших.

То, може, якщо не вміємо оцінювати минуле в належному контексті, зробимо це з перспективи сьогодення, відважимося по-іншому подивитися на вчинки тих, кого досі боїмося назвати героями і кого досі іноді тавруємо як терористів. Наприклад, 19-літнього бойовика Української військової організації, який взяв участь у ліквідації Станіслава Собінського, польського чиновника, котрий займався ліквідацією українських шкіл. Який вважав, що «не існує ніяких українців, тож навіщо їхня мова у школах». Замах був успішним. Бойовика так ніколи і не схопили. Згодом він створив одну з найпотужніших повстанських армій Східної Європи — УПА, яка чинила спротив нацистам і комуністам. Його звали Роман Шухевич.

Може, по-іншому, оцінимо вбивство Ярослава Галана, побачимо в ньому не нещасну жертву, зарубану вбивцями у власній квартирі, а завзятого колаборанта , який паплюжив боротьбу українців за свободу і восхваляв вбивць свого народу, спонукав їх до подальших репресій. За що власне й отримав чудову квартиру в центрі Львова, де знайшов смерть з рук підпільника ОУН.

Адже, якщо вбивство Галана — це погано, то чому ми з розчаруванням читаємо, що депутат Верховної ради, а нині активний російський колаборант у Херсоні Олексій Ковальов таки вижив після замаху?

Чому засмучені невдалою спробою 16 червня 2022 року в тому ж Херсоні підірвати головного тюремника окупантів Євгена Соболєва? Чому вітаємо успішну ліквідацію 24 червня (знову у Херсоні) іншого колаборанта Дмитра Савлученка? Задоволені вдалим використанням міни на автомобільному переїзді під Харцизьком 3 липня 2016 року, в результаті якого в Збройних силах РФ стало одним полковником менше - вбито командира 7 окремої мотострілецької бригади Алєксандра Бушуєва «Зарю».

Якби, наприклад, таки загинув після замаху, як Галан, самопроголошений мер Енергодара Шевчик, ми теж раптом почали б називати його невинною жертвою терористів? Чому успішні ліквідації всіляких «моторол» (16 жовтня 2016 року) чи «гіві» (8 лютого 2017-го) сповнюють нас відчуттям гордості за наших спецпризначеців і підпільників, а такі самі вчинки їхніх попередників з УВО, ОУН, УПА ми досі не готові оцінити як належні та героїчні?

Ми заслужено вважаємо героєм Володимира Жемчугова, який за десять місяців впродовж 2014—2015 років провів 30 операцій зі знищення російських окупантів та ворожих об’єктів, поки не потрапив важкопораненим у полон. Він навіть отримав звання Героя України після звільнення. Але нам бракує відваги назвати героями таких же відважних підпільників, які нищили окупантів та їх пособників в минулому столітті.

Якби зараз ми поставилися до вчителя на окупованій території, який здавав би ФСБ своїх учнів за участь в проукраїнській діяльності? Напевно, як до зрадника, вартого кари. Саме так потрактували оунівці діяльність директора гімназії Івана Бабія, якого кілька разів застерігали припинити роботу на окупанта, але врешті застрелили на вулиці Львова.

Так. Борці за незалежність України використовували терор. При чому, на відміну від багатьох нинішніх терористів, не намагалися перетворити його на інструмент залякування усього суспільства, бездумно вбиваючи невинних, які опинилися не в тому місці і не в той час.

«Атентати» - так називали українські підпільники вбивства ворогів, стосувалися конкретних представників окупаційної влади чи місцевих колаборантів, яких часто попереджали вимогами припинити антиукраїнську діяльність.

Схожі методи використовували борці за незалежність Ірландії, Ізраїлю, Польщі, учасники руху опору у Франції, Чехії.

Тому — іноді — затриманим українським бойовикам пом’якшували покарання польські чиновники, які не так давно самі були такими підпільниками, влаштовуючи теракти російським окупантам.

Врешті, Бандера, Шухевич та інші члени ОУН часто повторювали у своїй діяльності те, що читали про польських героїв в польських підручниках, які їх змушували вивчати переможці їхніх батьків.

Британська газета «Економіст» нещодавно писала про нещасних голодних солдат, які наїлися пирогів із цвяхами. Восьмеро загинули. Восьмеро російських солдат в Ізюмі наїлися українських пиріжків.

То хто вони — жертви? А “привітна” господиня, яка приносила пироги, терористка?

Історія — складна матерія і не любить простих відповідей на складні питання.

Але для нашої оптики в даному випадку питання і відповіді очевидні: солдати — вороги і окупанти, бо прийшли вбивати нас, жінка — героїня, бо вбила їх, ризикуючи своїм життям. Рятуючи життя інших.

Як це робили чоловіки і жінки у 1920-1950-х.

Тому нам варто шанувати і тодішніх, і нинішніх як героїв. І ще - вивчати досвід перших, історія, буває, дуже практична наука. Про корисний сьогодні досвід УПА дивіться в іншому випуску на цьому каналі і підписуйтеся.

На цьому нині все.

До наступних зустрічей у вирі історії.

Слава Україні!

***

Terror Against the Occupiers

In this “Vortex of History” series, I mostly try to explain the present through the prism of the past. But now, I will try to do the opposite – to use current events to better understand history.

Imagine watching such a scene: two men enter a café. They wait a few minutes until a third joins them. He sits down at their table. The conversation between the three continues for several minutes, until another approaches the table and suddenly shoots the three interlocutors and runs away.

What is your assessment of what you have seen?

The fourth is a murderer, who should be immediately arrested and convicted for killing innocent people!

Now, let’s add a bit of sharpness to this picture, that is – add some context to this description.

This was the summer of 2022, in Kherson, Ukraine – in the temporarily occupied region. At the table were Russian soldiers, who were approached by an informant, a local collaborator who was supposed to tell them the names of Ukrainian activists organizing anti-Russian events. The fourth turned out to be a special operative of the Special Operations Forces disguised as a civilian.

Do you now want to catch this vile killer of innocent café patrons?

And now, let’s go back 80 years to some western Ukrainian town, where a similar meeting of a local collaborator took place with the NKVD and was interrupted by an UPA soldier.

Is there a difference?

I will not cite a situation that could have happened, but a real event that took place on 31 August 2008. An explosion, but not in a café, but in a restaurant (because we are talking about “respectable people”). The “Separ” restaurant in central Donetsk. As a result, the leader of the DNR terrorist group, Aleksandr Zakharchenko and his bodyguard were killed, and three more terrorists were wounded. The “respectable people” gathered in the restaurant to mourn the death of Yosyp Kobzon. It was certainly loudly celebrated thanks to the Ukrainian underground, who operates in the occupied territories today.

Are you ready to unequivocally condemn the terrorist methods used in the struggles of the past?

We too often try to evaluate the actions of our predecessors based on our own vision of the world and our own experiences. Often, these are very limited and not quite adequate to such situations.

Not long ago, the word “terror” meant, of course, 11 September 2001 – the attack on the New York Twin Towers, or explosions in subways of European cities or trucks being driven into a crowd during a holiday.

Our ideas were formed under the influence of information about these terrible and senseless crimes. And since both they and the actions of the Ukrainian underground are defined by that single term, “terror”, we equally sharply condemned the murderers who tried to intimidate everyone with their actions and those who killed the occupiers, trying to stop their criminal policies.

The current war with Russia gave us a unique and terrible opportunity to evaluate the actions of the Ukrainian underground in the 1920s-1950s in a different way.

Russia plunged us into the past with their aggression, where the concepts of occupier, collaborator and the underground have become a reality again. Where in the territory controlled by the enemy, manifestations of resistance can only be through the underground, and the struggle is often through terror.

Where killing an occupier or a collaborator is not a crime, but deserved revenge and perhaps the salvation of thousands of others. So, maybe, if we don’t know how to evaluate the past in its proper context, then let’s do it from the perspective of the present and dare to look at the actions of those whom we are still afraid to call heroes differently and whom we still sometimes label as terrorists.

For example, the 19-year old militant of the Ukrainian Military Organization, who took part in the assassination of Stanislav Sobinski, a Polish official who was involved in the liquidation of Ukrainian schools. Who believed that “there are no Ukrainians, so why use their language in schools.” The attempt was successful. The militant was never caught. Subsequently, he created one of the most powerful insurgent armies in Eastern Europe – the UPA, which resisted the Nazis and communists. His name was Roman Shukhevych.

Or perhaps, if we evaluate the murder of Yaroslav Halan in a different way, we will see him not as an unfortunate victim, hacked to death by killers in his own apartment, but a staunch collaborator who slandered the struggle of Ukrainians for freedom and praised the murderers of his people, inciting them to further repressions. For which he received a great apartment in central Lviv, where he met his death at the hands of the OUN underground.

After all, if the murder of Halan is bad, then why are we disappointed to read that the former member of the Verkhovna Rada, and now an active Russian collaborator in Kherson, Oleksiy Kovalev survived the assassination attempt?

Why are you upset by the failed attempt on 15 June 2022, in that same Kherson, to blow up Yevhen Sobolev, the chief jailer of the occupiers? Why do we welcome the successful assassination of another collaborator (again in Kherson), Dmytro Savluchenko? Satisfied with the successful use of a mine at a road crossing near Khartsyzk on 3 July 2016, which resulted in the loss of one colonel of the Armed Forces of the Russian Federation – the commander of the 7th Separate Motorized Rifle Brigade, Alexandr Bushuyev “Zarya” who was killed.

If, for example, the self-proclaimed mayor of Enerhodar, Shevchyk, had died after an assassination attempt like Halan, would we suddenly start calling him an innocent victim of terrorists? Why do the successful liquidations of all kinds of “Motorola’s” (on 16 October 2016) or “Hiwi’s” (on 8 February 2017) fill us with a sense of pride for our special forces and underground members, but we are still not ready to evaluate those same actions by their predecessors from the UVO, OUN, UPA as appropriate and heroic?

We deservedly consider Volodymy Zhemchuhov a hero, who in ten months during 2014-2015 conducted 30 operations to destroy the Russian occupiers and enemy objective, until he was seriously wounded and taken prisoner. He even received the title of Hero of Ukraine after his release. But we lack the courage to call heroes those same brave underground members who destroyed the occupiers and their accomplices in the last century.

How would we treat a teacher in the occupied territory now, who would hand over his students to the FSB for participating in pro-Ukrainian activities?

Probably like a traitor worthy of punishment. This is how OUN members interpreted the activities of Ivan Babii, a school director, who was warned several times to stop working with the occupier, but in the end was shot dead on the streets of Lviv.

And so.

Fighters for Ukrainian independence used terror.

Moreover, unlike many current terrorists, they did not try to turn it into an instrument of intimidation of the entire society, mindlessly killing innocents who were in the wrong place and wrong time.

“Assassinations” – that’s what the Ukrainian underground called killing their enemies, related to specific representatives of the occupational authorities or local collaborators who were often warned with demands to stop their anti-Ukrainian activities.

Similar methods were used by fighters for Irish, Israeli and Polish independence and members of the French and Czech resistance movements.

This is why – sometimes – Polish officials, who not so long ago were in the underground themselves, arranging terrorist attacks against the Russian occupiers, reduced the punishments of detained Ukrainian militants.

After all, Bandera, Shukhevych and other OUN members often repeated the activities of those Polish heroes they read about in Polish textbooks which they were forced to study.

The British journal “The Economist” recently wrote about the unfortunate hungry soldiers who ate their fill of pies filled with nails. Eight died.

Eight Russian soldiers who ate their fill of Ukrainian pies in Izyum.

So who are the victims? Is the “friendly” hostess who brought these terrorists those pies?

History is a complex matter and does not like simple answers to complex questions.

But for our perspective in this matter, the questions and answers are obvious: the soldiers are enemies and occupiers, because they came to kill us, the woman is a hero because she killed them, risking her own life. Saving the lives of others.

Exactly as was done by the men and women of the 1920s-1950s.

That is why we should honour both those heroes of the past and those of today.

And also study the experience of the first because history is a very practical science.

See about UPA’s experience in another episode on this channel and subscribe.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства