Маріуполь. Втеча з пекла. Моя історія
ПРОДОВЖЕННЯ. Початок читайте тут
… Минуло три тижні, а я вже не вірю, що колись було інше життя. У тому, іншому житті, ми спали в ліжках, їли донесхочу і раділи сонцю, тепер ми по черзі тулимося на стільцях, рахуємо кукурудзяні зернята і дивимося, як у блюдці тліє каганець. А разом із ним і слабка надія. Мені шкода себе, своїх рідних та незнайомих мені до цього людей. Я дивлюся на Оленку - вона не сумує, і нам, дорослим, було би соромно розкиснути.
15 березня у Маріуполі запрацював гуманітарний коридор, дозволили виїжджати на своїх автомобілях, але режим тиші ніхто не оголосив. Четверо наших сусідів урятувалися. До Мелекіного (курортне село між Маріуполем та Білосарайською косою) вивозили за дві тисячі доларів з людини. Ми не ризикнули бігти до гаража під бомбардуванням і не знали, чи вціліла машина. Увечері по радіо повідомили, що з міста вирвалися кілька тисяч легковиків. Відразу поповзли чутки про тих, хто не доїхав і підірвався на мінах. Того ж дня у підвал до нас прийшла мамина кума, її будинок зачепило снарядами, у квартирі вилетіли шибки і знесло пів кухні. Кутаючись у дублянку, вона весь час повторювала: «Як у вас тепло, як у вас тепло», а з рота йшла пара.
Час у підвалі тягнеться дуже довго. Ти постійно чекаєш на смерть, вона здається неминучою. «Кожного вечора я дивилася на стелю і просила Бога, щоб нас не поховало під завалами», - вже пізніше зізнається мені мама. Я ж благала про те, щоб мої руки та ноги залишилися при мені, на місці.
Запаси їжі і води закінчувалися, Оленка з братами гризла сиру картоплю і просила пити. Лише раз я бачила, як їхня мама заплакала. У місті йшли вуличні бої, а над головами проходив фронт. «Один-два дні і все закінчиться», - повторювали ми як мантру. Однак ставало тільки гірше. Ми знали, що до міста зайшли кадирівці. Про їхні звірства ходили легенди. Вже розбомбили пологовий будинок, Драмтеатр і басейн «Нептун». Маріуполь обстрілювали з неба, суші та води. Будинки трощили і перетворювали на решето. Ми вирішили тікати.
«R.I.P. Маріуполь»
На вулиці гробова тиша. Добрий знак. Весь двір усипаний осколками та покритий шарами попелу, скла та пластику. У руках - мішок з-під картоплі із залишками колишнього життя та бірюзова валіза. Чекаємо на інших. Із бомбосховища неквапливо, з побоюванням вибираються наші сонні попутники.
Пам'ятаю, як перед дорогою зробили по ковтку свяченої води (тато дивом відшукав її на руїнах нашої квартири). «Ідіть рівним кроком, не біжіть, працюють снайпери» – пояснювали дітям. У очах тих, хто залишався, читався сумнів: «Куди? Навіщо? Не дійдете». Але ми вибрали йти. Дорогу дізналися у «першопрохідців»: йшли до «Метро» через оптовий ринок і цвинтар, це величезний гак, але там не стріляли.
Навколо спляче місто, обвуглені будинки, покалічені вулиці. Немає ні машин, ні голосів, ні звуку, лише тихі схлипи. Сльози душать і вириваються назовні. «Не обертайтеся, тільки не обертайтеся», - хтось шепоче позаду. «Але я хотіла попрощатися», - перепрошує мама.
Вцілілі дев'ятиповерхівки охороняли «днрівці». Нелюди із зарослими обличчями чергували біля під'їздів і з підозрою оглядали наші документи. Оленку із сім'єю ми залишили у приватному секторі по дорозі. Діти раділи, що повернулися, а я дивилася на похилений будиночок з діркою у даху і не розуміла: «Як вони житимуть?» Прощання було недовгим. Вже «прокинулися» танки і десь далеко гупали важкі снаряди.
Дорога здавалася нескінченною, я йшла і весь час бурмотіла скоромовкою: «Врятуй та збережи, врятуй та збережи». Здавалося, смерть наступає на п'яти. Позаду хлопець тягнув на собі батька, той повільно вмирав. Біля обласної лікарні чоловік здався, упав на лаву і більше не рухався.
«R.I.P. Маріуполь» - написав хтось пальцем на запиленому склі розбитого автобуса.
Визволителі
Погляд тисяч очей, сповнених ненависті та зневаги, спрямувався вгору. Їдуть вони – «визволителі». Колона танків повзе повільно, смакуючи кожен метр дороги. Орки гордо сидять на броні і розглядають своїх «рабів». Зараз вони відчинять загорожу і пустять зголоднілий натовп до годівниці.
Свій штаб вони відкрили на базі «Метро». Тут розмістили «Центр помощи Единая Россия», на стовпах розвісили триколори. Людей у черзі маринували сім годин – видавали черствий хліб, крупи, консерви та воду. Окремо – ліки. Все у коробках із міткою Z та цинічним написом «Своих не бросаем». Голос у гучномовці наполегливо пропонував їхати до Ростова та Донецька. «На Украину не везем», - відповідав мені якийсь «царьок» у формі.
Вітер пронизував до кісток, я дивилася на людей, але бачила лише тіні. Вони рухалися, говорили, билися за гуманітарку і плакали від розпачу. І себе я бачила теж ніби збоку. Ось я жадібно п'ю з кинутого кимось бутиля води. Ось чіпляюся за місце в автобусі, відштовхуючи жінку з кішкою.
Їхати вирішили до Донецька, із двох лих вибрали менше. Але навіть тут нас обдурили. Автобуси проїхали 20 кілометрів і зупинилися у Нікольському (раніше селище Володарське), як потім з'ясувалося, для примусової фільтрації.
Фільтрація
Бусик «виплюнув» нас біля місцевої адміністрації та поїхав за новою партією маріупольців. Розгублені та обвішані мішками, ми побрели у бік школи, де влаштували тимчасовий пункт для біженців – люди спали на партах і на підлозі. Там реєстрували і новоприбулих, записували на фільтрацію та евакуацію. Щодня від школи йшли автобуси на Ростов і Таганрог.
Перспектива ночувати на підлозі не вабила. Готелю у селищі не було. Я побігла шукати притулок у місцевих. Уявний кубик Рубика в голові ніяк не складався: за 20 кілометрів від розбитого дощенту Маріуполя люди жили мирним життям, копошилися на городах, їздили велосипедами, ходили в магазин. Про війну нагадували хіба що хрести зі скотчу на вікнах та білі стрічки на хвіртках. «Донька мешкає у багатоквартирному будинку на околиці, у неї в квартирі вибило вікна, але село ціле, танки пройшли повз на Маріуполь», - розповів мені уродженець Нікольського Анатолій. Він єдиний, хто зголосився допомогти і проводити до знайомого, у якого була порожня квартира. «Нас у будинку вже 16, у перші дні я їздив та вивозив родичів із міста, потім дорогу заблокували», - пояснював дорогою чоловік.
У селищі не було газу, нам запропонували холодну квартиру без світла та гарячої води. Її ми так і не зняли. Мамина кума оговталася від шоку і згадала про родичів чоловіка, які мешкали у Нікольському, і зрештою прихистили нас у себе.
Український зв'язок не ловив, банки та пошта закрилися. Аптеки торгували залишками. Першого тижня ми всі, не змовляючись, почали хворіти, нагадав про себе сирий підвал. Всюди – шалені черги: за ліками, хлібом, зубними щітками. «Днрівці», як таргани, розповзлися по селищу, на крадені машини наліпили літери Z. Фільтрацію проводили у відділенні поліції. Навпроти, у будівлі Молитовного дому, відкрили ДАІ. Під жорстку фільтрацію потрапляли всі, кому є 18, незалежно від статі.
Своєї черги люди чекали місяць-півтора. Без фільтраційного папірця у «днрівському» всесвіті ти мокриця. Щоб повернутися до Маріуполя або їхати далі – всім треба було пройти принизливу процедуру.
Перед фільтрацією я вичистила телефон, перевела його на англійську, закрила акаунт у Фейсбуці, видалила месенджери, залишила тільки Інстаграм з нейтральними фото та Вайбер з невимушеним листуванням. На фільтрацію йшла як на шибеницю, будь-яке необережне слово і тебе могли визнати неблагонадійною. А це пряма дорога до Оленівської колонії, справжній концтабір: тортури, туалет і вода раз на добу, жодних прогулянок.
«Снимайте верхнюю одежду, сумки и личные вещи оставляйте на вешалке» - командувала «днрівська» тітка у формі. У тісній кімнатці - 5 столів зі сканерами відбитків пальців та долонь, поряд фотоапарати на триногах. Я не послухалася і не зняла легкої курточки, на мене одразу ж обрушився потік лайки, який несподівано перервав дзвінок. На екрані я побачила, що дамі, яка вивергала на мене погрози, телефонував «Любимый» (ще й помічений червоним серцем) - тітка почала поводитися м'якше. Потім мовчки знімала в мене відбитки пальців і фотографувала в анфас і профіль. Атмосфера у кабінеті була напруженою. Я бачила, як у дорослого чоловіка від страху тремтіли пальці і потіли долоні - пристрій ніяк не спрацьовував. Тітка сердилася і хапала його за пальці.
Після цього відправили на допит. В окремій кімнаті без свідків мене вже сканували поглядом. Здоровений бугай питав, ким я працюю, як потрапила до Маріуполя, де мешкала у 2014 році, чи служать мої родичі у ЗСУ, чи є знайомі в «Азові» і як я ставлюся до «Правого сектора». Щось записував на бланку. Потім наказав дати телефон - гортав хвилин п'ять. Зрештою віддав і змусив підписатися на папірці.
З будівлі поліції я вийшла з огризком білого аркуша з печаткою «мвс днр» і штампом «Дактилоскопирован».
«Добрий вечір»
Поки я сиділа у Нікольському і чекала своєї черги на фільтрацію, батьки, як пенсіонери, пройшли її за прискореною процедурою (жінки від 60 і чоловіки старше 65 не цікавили орків). Їм дозволили виїжджати із селища.
На сімейній раді вирішили повернутися до Маріуполя та подивитися, чи вціліла машина. За поїздку до міста (в один бік) таксисти взяли не мало не багато - тисячу гривень.
На щастя, наша «Мазда» пережила бомбардування, на ній ми спочатку виїхали до окупованого Бердянська, а потім через Мелітополь до сумнозвісної Василівки. «Зелених» коридорів тоді вже не було, їхали на свій страх і ризик, як і тисячі людей, які хотіли вирватися з окупації.
На розбитій стоянці перед Василівкою із машин формували колони по десять у кожній. Ми приїхали рано вранці, але вже очолили 13-ту колону. «Готуйтесь тут ночувати, вчора пустили лише 70 машин», - приголомшила нас молода жінка з дівчинкою п'яти років. Я озирнулася на всі боки: матусі з дітьми, вагітні жінки, люди похилого віку, інваліди. Усі стали заручниками окупантів на маленькому «п'ятачку» перед Запоріжжям.
Протягом дня чечени з автоматами ходили павичами між машин і заглядали у вікна. Мешканці сусідніх сіл підвозили на стоянку пиріжки, воду, чай, каву та полуницю. Перевізники розповідали, що у квітні на стоянці ночували по п'ять діб, розбивали намети, щоб не тулитися у машині, розпалювали багаття і готували.
Пускати колони почали лише надвечір - з п'ятої до восьмої проїхало від сили 80 машин. П'ять «офіційних» колон та кілька «блатних» (за чутками, з легковиків брали по тисячі гривень, з автобусів – три). Ніч ми провели на заправці. Намагалися спати під звуки канонади, обстріл не припинявся до ранку - ховатися було ніде. Навколо самі машини і чисте поле. Після півтори доби очікування наша колона нарешті поїхала у бік Запоріжжя. Попереду нас чекали чотири ворожі блокпости і найнебезпечніша «сіра» зона.
«Отец, ты откуда?» - молодик з російським акцентом зупинив нас на першому блокпості у Василівці. Тато розповів, що їдемо з Маріуполя. «Из Мариуполя?» - на обличчі явне здивування. Перевіряти машину не став, пробіг очима паспорти та відпустив. Наостанок ще поспівчував (якийсь вищий ступінь цинізму). Відносно легко ми пройшли ще три перевірки, оглядали багажник, бардачок, навмання відкривали та копирсалися в сумках. На останньому блокпості військовий у балаклаві ще кілька хвилин щось клацав у моєму телефоні.
На початку березня окупанти розбили міст через річку в районі Кам'янського (село у сірій зоні). Проїхати до Запоріжжя відтоді можна лише ґрунтовою дорогою. Нам пощастило, дощу не було кілька днів – і дорогу не розмило. Їхали обережно, крадучись, низькі машини терлися «пузом». Щойно минули половину шляху - почулися вибухи. Село обстрілювали з важкого озброєння, якимось дивом ми вибралися на пагорб і побачили перший український блокпост. Наші хлопці, зовсім юні, сиділи біля розбитої хати.
«Добрий вечір», - почули ми рідну мову. Зрозуміли, що вирвалися з пекла і розплакалися.
Зара Максимова
