Макарів: Чому українців не переможе ніхто й ніколи

У Макарові, зеленому містечку в 60 км від центру Києва, дозрівають яблука та сливи, обабіч вулиць у траві червоніють опалі вишні. Через селище, ховаючись в очереті, тече неквапливий Здвиж, який раптом показується на очі, коли перетинаєш міст. Чудова місцина - таких багато в Україні.

27 лютого в Макарів зайшла важка техніка окупантів, які хотіли прорватися до Києва. Наші вибивали їх звідти, але вони поверталися. З кінця лютого і аж до квітня селище потерпало від постійних ракетних та артилерійських обстрілів росіян.  132 місцевих мешканців загинуло, а містечко, недавній райцентр (до укрупнення) – житло, інфраструктура - було зруйновано на 40 %.

Зараз, у благословенному українському липні, згарища приховує суцільна зелена завіса фруктових садів, і тому Макарів може здатися  ледь не благополучним.

Звісно, це не так. Ми побували лише в трьох родинах, в будинки яких влучили російські снаряди. Зруйнувавши все, що люди будували роками, де кохалися і ростили дітей, де кожна річ нагадує про дорогі для пам’яті миттєвості життя.  Таких людей тепер повно не лише в Макарові, а й по всій Україні. І у кожного – своя сумна історія.

Але наша розповідь насамперед про те, що люди не залишилися наодинці зі своєю бідою.

«Коли я повернулася, то стала на коліна й цілувала землю…»

Вулиця Механізаторів, 94. Ненові ворота відчиняє маленька жіночка з приязним обличчям.  Це 64-річна Людмила Михайлівна Копил, яка мешкає тут з мамою та сином. Ліворуч – те, що залишилося від будинку. Частина його вцілила, а в іншій - немає двох стін. І він виглядає як декорація на театральній сцені - нутрощі кімнати, обклеєні шпалерами, з якимись меблями та атрибутами повсякденного житла. Тільки шпалери обдерті, зверху нависає напівзруйнований дах, а двері праворуч пробиті наскрізь осколками снаряду. Ще кілька місяців тому це була велика затишна кімната.

Людмила Копил, її син та 84-річна мама мешкають зараз у напівзруйнованому росіянами будинку

У вцілілій частині будинку - перебиті труби опалення, повилітало скло з вікон, місцями впала штукатурка зі стін та зі стелі, оголивши нерівні клітини дранки.

Праворуч надворі – якась зруйнована будівля, всередину якої майже провалилися погнуті в усі боки металеві листи, які колись слугували дахом. Це  - все, що залишилося від літньої кухні з усім домашнім начинням, пояснює хазяйка.

  -  Я побачила руських спочатку з хати, а потім з двору, - розповідає Людмила Михайлівна. – Вони їхали на танках з червоним прапором, а  солдат було багато, як грибів. Потім нашою вулицею проїхав якийсь їхній начальник на «бобіку» і  роздивлявся по сторонах… А потім вони почали гатити по нас…Сусіди, хто міг, давно поїхали, а ми залишилися, бо у мене мама лежача після інсульту, їй 84 роки. Вона казала: «Дочка, рятуйтеся, а я залишуся»…  Стріляли кожен день, кожну ніч – ми ховалися в підвалі,  не завжди можна було навіть картоплі чи каші зварити. А 17 березня я вийшла надвір, син був у ванній, а мамі я постелила посеред будинку в маленькій кімнаті. І от я вийшла за хату, а вони – нібито побачили – спочатку один снаряд упав, а потім другий…Син кричить: «Мамо!». А я нічого не бачу через пилюку. І чую погано – контузило, мабуть. Я плачу, кричу: «Що з мамою?». «Жива», - каже. А навкруги – самі руїни….

Якийсь час вони жила у сусідів,  потім їх вивезли до Житомирської області – як каже жінка, у маршрутці, геть побитій кулями. За декілька днів відвезли в село в Івано-Франківській області. Волонтери та місцеві мешканці приносили продукти, одяг, бо з собою сім’я крім документів нічого не мала.

А 12 травня вони повернулися назад, додому...

Людмила Михайлівна веде нас за хату, показує, де в траві лежать залишки тих двох снарядів, які зруйнували їхнє обійстя. А потім хвалиться городом.

  - Дуже переживала, що люди вже посадили картоплю, а ми ще ні, - розповідає жінка.  -  Яке ж тут зілля повиростало за той час, поки нас не було, - я все посапала. Потім покликала тракториста, щоб зорав ділянку, а він приїжджає й  каже: «А ви дивилися, чи немає там мін?». Я йому: «Не дивилася,  а руками - кожний сантиметр пройшла, щоб вирвати бур'ян». А у самого тракториста нога була поранена – два уламки вийняли, а один залишився… Але ж зорав таки, а я - посадила картоплю, цибульку, помідори, посіяла моркву. Чогось вона погано сходить. Часник вже викопала. А квасолю привезла з Івано-Франківська – вона там  величезна, у нас такої немає. А оце – капусточка росте… З городом син помагає – з моєю хворою спиною важко працювати.

Мабуть, тільки  українська жінка отак, під час війни, за  500 кілометрів, може везти якусь там особливу квасолю, щось посадити її біля своєї напівзруйнованої хати.

 Людмила Михайлівна каже: «Коли я з Івано-Франківська повернулася, то стала на коліна й цілувала землю…».

Повертаємося назад. Через прозору плівку, якою тепер обтягнуті вікна хати, виглядає мордочка чорно-білого кота…

Ще два тижні тому Людмила Михайлівна, щоб дістатися хати, мала пробиратися через гори битої цегли. Розібрали завали волонтери, вони ж акуратно склали цілу цеглу на подвір’ї та вивезли все, що вже у господарстві не знадобиться.

Саме завдяки волонтерам про родину Людмили Михайлівни дізналися представники  ООН, що приїжджали на Київщину. Недавно передали новий холодильник, мікрохвильову піч і набір посуду. І пообіцяли допомогти з ремонтом.

Зараз тут потрібен фахівець-будівельник, який би склав кошторис і розказав, що саме потрібно робити в першу чергу: зайнятися стінами або вставити вікна? А ще ж треба полагодити дах, перекласти пічку, тобто потурбуватися про те, як пережити зиму.

Волонтерство – це така естафета добра

Тут буде трохи заплутане, але дуже важливе пояснення - стосовно тих волонтерів. Люди, які здебільшого знайомі між собою по соцмережах або незнайомі зовсім. Вони привозять у Макарів продукти, приїжджають самі - розбирати завали. А згодом на зміну їм приїжджають інші волонтери. І так нині по всій Україні, всюди, звідки навесні було викинуто ворога. Хтось «закріпив» сам себе за якимсь окремим населеним пунктами, хтось опікується декількома містечками.

Волонтери, які  розбирали завали у Людмили Михайлівни, дізналися про її  біду завдяки посту в  фейсбуці іншої волонтерки – Ангеліни Симчук.

 Власне кажучи, і ми саме від неї отримали адресу цієї сім’ї, як й адреси інших постраждалих родин в Макарові.  Ангеліна опікується багатьма людьми в цьому селищі, привозить продукти, засоби гігієни, побутову хімію. Направляє  інших волонтерів, чию чергову садибу потрібно звільнити від війни.

- Моя подруга,  волонтерка Марія Кисиль, організовує гуманітарну допомогу з Італії, а я її розвожу людям, - пояснює молода жінка. – Контактую з великою кількістю  як  самостійних волонтерів, так і офіційних благодійних фондів.  

Ось і цього разу, дізнавшись, що ми їдемо в Макарів, вона передала для Людмили Михайлівни та її родини два чималеньких пакунки та новий мобільний телефон для хазяйки. А сама Ангеліна дізналася про людей в Макарові, які потребують допомоги, від Лізи, яка волонтерить в сусідньому Бишеві. А Лізі про макарівські проблеми розповіла волонтерка Настя, у якої тут залишився будинок від бабусі…Не знаю, як ви, а я вже заплуталася  - хто-кому-що-коли розповів.  Головне, що стає зрозумілим - таких волонтерів-«самостійників»  насправді дуже багато. Здебільшого – це молоді люди у віці приблизно від 20 до 40 років. І  саме завдяки ним тут потроху затягуються рани згарищ.

Та повернемося назад, у Макарів.

Коли у веранду влучив снаряд, сусід якраз годував папуг у віддаленій кімнаті…

Вулиця Довга, 50. Тут мешкає 86-річна Катерина Савелівна Кубицька. П’ять років тому у неї стався інсульт, тому зараз пересувається лише за допомогою милиць, та то й з великими труднощами. Саме тому до садиби нас провели і відкрили ворота сусіди. Дочки, яка  живе  з мамою, наразі немає – поїхала у справах до Києва.

86-річна Катерина Кубицька у літній кухні на своєму зруйнованому обійсті

Ліворуч, посеред згарища, замість будинку залишилися просто неба  лише три стіни з чавунними батареями опалення.

Прямуємо стежкою далі, до невеличкої літньої кухні. Двері туди відчинені. Кухня поєднана з  якоюсь господарською будівлею, зверху над цим усім– дерев’яне горище, до віконця якого присунута драбина. Катерина Савелівна сидить на кушетці та намагається вставити нитку в голку.

  -  Ось дочка залишила шитво, щоб я не сумувала, поки її немає, - пояснює жінка після того, як ми знайомимося.  

Розповідає, що останнім часом дочка та зять, які вже пенсіонери, жили з нею разом – через її інсульт. А дві онучки з родинами – в Києві. В перших числах березня за будинком, там, де ріс виноград, влучив снаряд. Гахнуло так, що зять ледь з ліжка не впав, А потім сказав: «Все, треба їхати». Сіли в машину – зять, старенька, сваха, дочка з лабрадором на колінах і ще сусід. У Бердичеві їх розмістили у спортивній школі, де вони й жили до початку травня - чекали, поки потеплішає, щоб повернутися. Бо 7 березня прилетіло вже в їхній будинок.

Сталося це саме тоді, коли сусід прийшов годувати папуг – в домі залишилися черепашки та аж дев’ятеро папуг, яких на початку війни евакуювали сюди з Києва онучки. Дякувати Богові, сусід якимсь чудом вибрався з будинку цілим…

У будинку згоріло все – меблі, документи на будинок, сімейні фотографії...

  -  Я сама з Житомирщини, там з чоловіком побудували хату, але він хотів переїхати сюди, і ми там все продали і в 1967-у році побудувалися тут, - продовжує Катерина Савелівна. - Два роки тому покрили дах залізом, у минулому - утеплили. А в цьому хотіли пофарбувати. А зараз ото залишилися лише стіни та батареї... Такий красивий був будиночок, усі заздрили…То вже будемо жити - як Бог дасть…

Завали  розібрали волонтери.

 - Такі хороші люди, - ділиться старенька. – Спочатку приходили дівчина і чотири хлопці – цілий день працювали, навіть не відпочивали.

Інші волонтери забезпечили якимись необхідними речами, ще хтось з волонтерів  приносить продукти.

Родині, щоб якось перезимувати, потрібно пробити з літньої кухні двері до комори, що розташована поряд, скласти там грубку, утеплити стіни. Ще воду провести та зробити душ – а як же інакше?  

Днями, поки готувався цей матеріал, нам зателефонувала дочка Катерини Савелівни й розповіла, що до них приходило керівництво селищної ради разом із головою якогось благодійного фонду, пообіцяли зробити ремонт. А ще  26 волонтерів з Києва та Макарова  розібрали залишки стін з тими чавунними батареями.

ХХІ століття: Будинок стає мертвим, коли в ньому і комп’ютер вигорає…

Вулиця Довга, 115 і 115а. Добротні металеві ворота, за ними – руїни. Тут мешкали Леонід і Тетяна Левченко та їх син Руслан. Жінка зараз працює у Німеччині, а чоловіки тимчасово живуть у двоповерховому будинку напроти. Для жіночки з Києва, якій він належить, - це заміська дача. Вона буває тут лише на вихідні, тож запросила сусідів оселитися у себе  - на  скільки буде потрібно.

Леонід Левченко і його зруйновані будинки

Леоніду – 48 років, це високий огрядний чоловік зі спокійними рухами і тихим голосом. Працював свого часу на КАМАЗі, водієм швидкої допомоги в Макарові, а коли стало підводити здоров’я – влаштувався охоронцем. Та довелося звільнитися – з часом  йому присвоїли третю групу інвалідності.

Жінка останнім часом вчила німецьку – хотіла заробити на якусь квартиру за кордоном, щоб потім її здавати, бо що з тої пенсії? А тепер заробляє оце на ремонт, розповідає чоловік.

 - 5 березня ми поїхали з Макарова, а за кілька днів все це сталося. Ми спочатку їй не казали з сином нічого. Вона сама випадково дізналася від сусідів. Плакала…

 Навкруги на подвір’ї - суцільні гори цегли, а вглибині серед де-не-де вцілілих стін, в  напівтемряві  - теж бита цегла і залишки скрученого ледь не спіраллю металевого даху. Жодного натяку на те, що там колись стояли якісь шафи, дивани, столи… Мертвий будинок – це дуже страшно.

 -  Все згоріло, комп’ютери сина теж, - підтверджує Леонід.

Побудувались в 1995 році – якраз, коли Руслан народився.

 - Минулого літа  дах поміняли. Два роки робили ремонт ззовні, а всередині, мабуть, всі три… Хоч би й не робили…

Батьківський будинок – він стояв на цьому ж подвір’ї - був з дерева - згорів вщент. А цегляні зовнішні стіни іншого – вистояли, навіть красиве облицювання десь збереглося. Спеціалісти сказали, що можна залишати і відбудовувати.

Але спочатку потрібно розібрати завали. Волонтери обіцяли з цим допомогти, на що Леонід дуже сподівається.

Як стають волонтерами?

Насамкінець, ми хочемо розповісти, як нам здалося, типову історію про те, як стають волонтерами.

Отже, Анастасія Харук, про яку ми вже згадували. Молода художниця з Києва, яка має двох чудових семирічних донечок-близнючок і, здавалося б, купу проблем, пов’язаних з цим.

 – Я тут – дачниця, - посміхається Настя. – В Макарові жила моя бабуся, будинок залишився мені. І коли звільнили Макарів остаточно, я одразу приїхала сюди, подивитися, що  сталося з будинком. Він був без вікон, а хата сусідки була зруйнована і частково лежала на моїй ділянці. Сусідці потрібна була допомога – з цього все і почалося. Потім побачила купу переляканих і зголоднілих собак і кішок на вулицях, почала їх годувати. А волонтери - допомагати мені з кормом. Люди побачили, що я годую тварин у містечку, почали запитувати: у вас їжа тільки для тварин, а для нас немає?.. Почала складати списки тих, кому потрібна допомога. Виставляла пости в соцмережах, інші робили репости – так знаходилися ті, хто міг чимось допомогти. Познайомилася з іншими волонтерами.  Невдовзі крім продуктів почала привозити і ліки, і одяг… Отак  все закрутилося, і я  втягнулася в цю справу. Беру з донатів собі тільки на пальне для машини,  бо одна поїздка - це мінімум 100 кілометрів…

Що сказати після цього? Що українці – непереможні, тому що вони українці? Та ви й самі це прекрасно знаєте.

Макарів сьогодні

Лариса Гаврилова, Київ

Фото Володимира Тарасова, Укрінформ