З Литвою проти москви

Чи то під керівництвом президентки Грібаускайте, яка постачала зброю до України ще з 2014 року, чи її наступника — Науседи. 

Цьому сприяють спільні сторінки історії українців та литовців. І мова не лише про середньовічне Велике Князівство Литовське, де навіть наша мова була офіційною. 

Ще більшому зближенню сприяло спільне перебування під владою спершу російської імперії, а відтак Совєтського союзу. Литовцям не треба довго роз’яснювати небезпеки російської загрози, вони, на відміну від багатьох інших європейців, надто добре знають їх з власної історії. 

А ще литовці пам’ятали про тих українців, які допомагали їм відстоювати свободу від росіян у січні 1991-го. Тоді серед захисників телевежі у Вільнюсі, яку намагалися штурмувати совєтські війська, були і наші земляки. Тому допомога Україні актуальна для литовського суспільства. 

Після початку масового вторгнення, Литва прихистила понад 50 тисяч біженців, що  багато для тримільйонної країни.  

У травні з ініціативи журналіста Андрюса Тапінаса почали збір коштів на купівлю для України “Байрактара”. І зібрали за три дні! 8 липня безпілотник, який назвали «Ванагас», прибув до нас. 

Здається, його назва обрана не випадково: «Ванагас» — псевдонім Адольфаса Раманаускаса, командира литовських партизан, їхнього Романа Шухевича. А серед тих, хто організовував купівлю і передачу Байрактара — міністр оборони Литви Арвідас Анушаускас. Він за фахом історик і дослідник антисовєтського повстанського руху. 

Боротьба українських та литовських партизан проти москви після завершення Другої світової — ще одна спільна сторінка нашої історії. На жаль, тоді обидва повстанські рухи, хоч боролися проти одного ворога, робили це паралельно. 

Але спроби об‘єднати зусилля з українського боку були.  

Я вже розповідав про спільні акції із польським антисовєтським підпіллям, про рейди УПА на терени Словаччини у 1945—46 роках. 

Чотири роки потому такий самий пропагандистський рейд спробували здійснити з метою налагодити контакт з литовським підпіллям. Відповідальним за підготовку акції призначено полковника Василя Галасу, тодішнього керівника ОУН на Волині, а раніше — одного з організаторів словацьких рейдів УПА. 

Цього разу він теж написав спеціальні вказівки для учасників рейду, а також агітаційні матеріали. Звернення до народів Балтики оформили в листівку «Литовці, латиші, естонці!» українською та скорочений варіант російською мовами. Оскільки рейд мав проходити теренами Білорусі, створено окрему агітку «До білоруського народу». 

Листівки проілюстрували чудовим дереворитом «Воля народам! Воля людині!» відомого художника підпілля Ніла Хасевича — «Бей-Зота». Основний наголос у заклику до народів Балтики робився на потребі налагодити співпрацю між визвольними рухами всіх поневолених СССР народів. 

«Литовці, латиші, естонці! — писав Галаса. — Боротьбу ваших народів за своє визволення ми мусимо вести спільно і мусимо ставити її в єдину розумну площину — площину боротьби за побудову самостійних національних держав усіх поневолених москвою народів… 

Литовські, латиські, естонські революціонери! Затіснюйте співпрацю з нашим визвольним рухом. Пересилайте в Україну свою підпільну літературу, листівки, заклики. Наставляйте своїх побратимів, щоб вони, будучи у ворожій армії, на примусових роботах на Сибірі, у в'язницях і концтаборах та при всяких інших обставинах нав'язували з українцями дружбу і щоб спільно допомагали собі в житті та боротьбі проти окупантів. Ми завжди робили, робимо і робитимемо так само».

У російському варіанті звернення читаємо: «Скріплюйте зв'язки з українським визвольним рухом. Спільним фронтом розвернемо наступ проти загального окупанта. Хай живе Антибольшевицький Блок Народів! Відгукніться таким самим чином на наш заклик».

У 1950 році не могло бути й мови про цілковите повторення досвіду рейдів 1945—1947 років з участю сотень вояків УПА, котрі протягом кількох тижнів проводили операції на території сусідніх держав. 

Завдання налагодити зв'язок, пройшовши сотні кілометрів, і провести ефективну інформаційну кампанію на терені, насиченому ворожими силами, могла виконати тільки невелика мобільна група. 

Таку групу сформував керівник Ковельської округи ОУН Василь Сементух — «Ярий». Дванадцять підпільників на чолі з провідником Камінь-Каширського району «Рибаком» так наповнили наплічники інформаційними матеріалами, аж не змогли взяти більше харчів.  Крім уже згаданих листівок, взяли інші видання, зокрема один із ключових текстів українського підпілля «Хто такі бандерівці і за що вони борються?». 

19 липня 1950 року група перетнула кордон з Білоруссю в Давидгородоцькому районі Пінської області. Щоб якомога швидше досягнути Литви, упівці рухалися конспіративно і протягом першого етапу рейду не проводили інформаційної роботи. 

Проте вже дуже швидко зрозуміли: їхнє перебування не є секретом для совєцьких спецслужб, більше того, скидалося на те, що останнім відомо про завдання дістатися Литви. Раніше запланований рух на північ став неможливим через блокаду території військами білоруського МВД та МГБ. 

Тому 22 липня командир змінив напрямок рейдування, а разом із тим відкорегував поставлені завдання. Повстанці повернули на схід і розпочали пропагандистську кампанію серед білорусів.

Звіт про цей рейд відтворює атмосферу акцій УПА в Білорусі.

«До нас сходиться населення зі всіх кінців села, інша гутірка перетворюється в мітинг. Про боротьбу на українських землях, про нашу політичну платформу, про важливість спільного фронту поневолених большевиками народів, про наш клич: “Воля народам і людині!” уважно прослухали до 200 селян.

Після короткого мітингу зав'язалися дискусії, під час яких селяни нам щиро розказували все про своє життя... Ось одна старша жінка, звертаючись до нас, каже: “Хлопці, рятуйте нас усіх, бо ми пропали, розбивайте цю нечисту силу”. Після поширення нашої революційної літератури залишаємо село. Населення проводить нас. Дехто, щоби говорити з нами, по кілька разів забігав нам дорогу і нав'язував розмову, а дітвора, а навіть старші, провели нас аж до лісу».

Дійшовши до річки Прип'ять, повстанці, які на той момент відвідали вже 21 населений пункт, зокрема Турівського і Петриковського районів Поліської області, рушили додому. 

1 серпня 1950 року вони перетнули кордон і незабаром повернулися на місце дислокації на Волині. Незважаючи на насиченість території ворожими військами, підпільникам вдалося уникнути збройних зіткнень. Але попри цей тактичний успіх, головна місія рейду — налагодження стосунків із балтійськими партизанами — залишилась нездійсненою.

Співпраця стала можливою через кілька років і за тисячі кілометрів від українських та литовських земель — у безкрайніх просторах Сибіру і Казахстану. Саме колишні партизани з України та Литви, хоч і без зброї в руках, але все ще нескорені, зуміли не лише зламати диктатуру кримінальних в'язнів у сталінських таборах. 

Повстаннями 1953—1954 років у Воркуті, Норильську, Кенгірі  вони розвалили саму систему ГУЛАГу. Потім, у 1991-му, вони спільно зруйнували СССР. 

Співпраця українців та литовців продовжується сьогодні. Народи, які разом протистояли совєтській імперії, нині разом стоять на заваді спробам путіна відновити її. 

Я певен, що нам це вдасться —  свобода переможе неволю, як це вже не раз було в історії. 

На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.

Слава Україні!

***

With Lithuania, Against Moscow

Among the allies that have supported Ukraine since the beginning of the war with Russia, Lithuania is one of the most consistent and active. Either under the leadership of President Grybauskaite, who has been supplying Ukraine with weapons since 2014, or her successor, Nauseda.

This is facilitated by the shared pages of the history of Ukrainians and Lithuanians. And we are not only talking about the medieval Grand Duchy of Lithuania, where Ukrainian was an official language.

Our joint stay under the Russian Empire, and then the Soviet Union, contributed to an even greater rapprochement. Lithuanians do not need explanations about the dangers of the Russian threat, they, unlike many other Europeans, know them all too well from their own history.

Lithuanians also remembered those Ukrainians who helped them defend their freedom from the Russians in January 1991. At that time, our compatriots were among the defenders of the TV towers in Vilnius, which the Soviet troops tried to storm. Therefore, aid to Ukraine is relevant for Lithuanian society.

Since the start of the mass invasion, Lithuania has sheltered more than 50,000 refugees, which is a lot for a country of three million. In May, on the initiative of journalist Andryus Tapinas, they started collecting funds to purchase a Bayraktar drone for Ukraine. And it was achieved in three days! On July 8, the drone named “Vanagas” arrived.

It seems that this name was not chosen by chance: “Vanagas” was the pseudonym of Adolfos Ramanauskas, the commander of the Lithuanian partisans, their Roman Shukhevych. And among those who organized the purchase and transfer of the Bayraktar was the Minister of Defence of Lithuania, Arvydas Anashauskas. He is a historian by profession and a researcher of the anti-Soviet insurgent movement.

The struggle of Ukrainian and Lithuanian partisans against Moscow after the end of the Second World War is another common page in our histories. Unfortunately, at that time both insurgent movements, although fighting the same enemy, did so in parallel.

But there were attempts to join forces on the Ukrainian side. I have already talked about the joint actions with the Polish anti-Soviet underground, and the UPA raids into Slovakia in 1945-46. Four years later, the same propaganda raids were attempted in order to establish contact with the Lithuanian underground. Colonel Vasyl Halasa, the then head of the OUN in Volhynia, and earlier one of the organizers of the UPA Sovak raids, was responsible for the preparation of this.

This time, he also wrote special instructions for the participants of the raid, as well as the campaign material. An appeal to the peoples of the Baltics was made in in a leaflet to the “Lithuanians, Latvians, Estonians!” in Ukrainian and a shortened version in Russian. Since the raid was supposed to pass through Belarus, a separate “To the Belarussian People” campaign was created.

The leaflets were illustrated with a wonderful woodcut entitled “The Will of the People! Man’s Will!” by the famous underground artist Neil Hasevych (“Bej-Zota”). The main emphasis is the call to the Baltic nations on the need to establish cooperation between the liberation movements of all those people enslaved by the USSR.

Halasa wrote: “Lithuanians, Latvians, Estonians! The struggle of your people for your liberation we must conduct together and we must place it in a single reasonable plane – the plane for the struggle to construct independent national states for all peoples enslaved by Moscow…Lithuanian, Latvian, Estonian Revolutionaries! Close cooperation with our liberation movement. Send your underground literature, leaflets, appeals to Ukraine. Mentor your fellow citizens so that they, while in the enemy’s army, in forced labour in Siberia, in the prisons and concentration camps, and in all other circumstances, can establish a friendship with Ukrainians and help each other in life and the fight against the occupiers. We have always done so, are doing it and will continue to do the same.”

In the Russian version of the appeal, it reads: “Strengthen ties with the Ukrainian liberation movement. With a common front, we will launch an offensive against the common occupier. Long live the Anti-Bolshevik Bloc of Peoples! Respond in the same way to our call.”

In 1950, there was no question of the complete repetition of the 1945-47 raids of hundreds of UPA soldiers who for several weeks conducted operations in neighbouring states.

The task of establishing communication after traveling hundreds of kilometers and conducting an effective information campaign in a terrain saturated with enemy forces could only be performed by a small mobile group.

Such a group was formed by the head of the Koval OUN, Vasyl Sementukh (“Yaryj”). Twelve underground members, led by the leader of the Kamin-Kashyr region, “Rybak”, filled their backpacks with informational material to the point where they couldn’t fit any more food. In addition to the already mentioned leaflets, they took other publications, in particular one of the key texts of the Ukrainian underground: “Who Are the Bandera Members and What Are They Fighting For?”

On 19 July 1950, the group crossed the Belarussian border in the Davydhorodotsk district of the Pinsk oblast. In order to reach Lithuanian as quickly as possible, the Ukrainians moved conspiratorially and during the first stage of the raid did not carry out any informational work.

However, they quickly realized that their stay was not a secret for the Soviet special services, who knew their task was to get to Lithuania. The previously planned movement northward became impossible due to the blockade of the area by the Belarussian Ministry of Internal Affairs troops and the MGB.

Therefore, on July 22, the commander changed the direction of the raid and at the same time adjusted their assigned tasks. The insurgents turned east and began a propaganda campaign amongst the Belarussians. The report on this raid reproduces the atmosphere of UPA operations in Belarus.

“People from the entire village came to us, a conversation turned into a rally. About the struggle on Ukrainian lands, about our political platform, about the importance of a common front of the peoples enslaved by the Bolsheviks, about our cry: ‘The Will of Nations and People!’ was heard carefully by 200 villagers. After a short rally, discussions began, during which the villagers sincerely told us everything about their lives…Here is one older woman, addressing us, saying: ‘Guys, save us all, because we are lost, break this evil force.’ After spreading our revolutionary literature, we leave the village. The people guide us. Some, in order to talk to us, ran into our path several times and force a conversation, and the children and even the elderly, led us all to the forest.”

Having reached the Prypyat River, the insurgents, who at that time had already visited 21 settlements, in particular Turiv and Petrykovski areas of the Poliska oblast, went home.

On 1 August 1950, they crossed the border and soon returned to their place of deployment in Volhynia. Despite the saturation of the territory with enemy troops, the underground managed to avoid armed clashes. But despite this tactical success, the main mission of the raid – establishing relations with the Baltic partisans – remained unfulfilled.

Cooperation became possible after several years and thousands of kilometers from Ukrainian and Lithuanian lands – in the endless expanses of Siberia and Kazakhstan. It was the former partisans from Ukraine and Lithuania, although without weapons in their hands, but still unconquered, who managed to break the dictatorship of the criminal prisoners of Stalin’s camps.

With the 1953-54 uprisings in Vorkut, Norilsk and Kengira, they destroyed the GULAG system itself. Then, in 1991, they jointly destroyed the USSR.

Cooperation between Ukrainians and Lithuanians continues today.

The nations that stood together against the Soviet empire are now standing together in the way of Putin’s attempts to restore it. I am sure that we will succeed – freedom will win over slavery, as it has more than once in history.

Володимир В‘ятрович 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства