Козацький батальйон, що стоїть на обороні Запоріжжя

Село Новопіль розташоване на межі Донеччини із Запорізькою областю. Після того, як українські військові звільнили населений пункт, ворог вирішив не залишати тут жодного цілого будинку. Тож, постійно обстрілює село з танків, мінометів і навіть гелікоптерів.

Сюди ми приїхали разом із військовими, які входять до “козацького батальйону”: “Дід”, “Кеп” і командир “Старий” (чи “Богун”). Не встигли ми вийти з авто, як по рації передали, що починається обстріл і всі мають іти в укриття. Спочатку ховаємося в окопі, потім переходимо в підвал. 

“З чого це стріляє ворог?” - питаю у військового, який має позивний “Магніт”. 

“Тут міномет, а там - касетні снаряди. Танчик - найпаскудніша штука, бо в нього швидкість снаряда перевищує швидкість звуку. Тобто прилітає раніше, як ми чуємо вихід. От зараз працює міномет - і ми чуємо вихід, характерний свист, і можна приблизно прогнозувати, де впаде. Коли стріляє танчик - звук не встигає за швидкістю снаряда, або коли летить над нами, то ми можемо чути шуршання, ніби сухе листя. Танчик, як на мене, самий “неприємний”. А ще - реактивні системи: “Урагани”, “Смерчі”. У них швидкість ракети дуже висока, і ми чуємо вже самі розриви боєприпасів. Артилерію чуємо заздалегідь і падаємо на землю чи стрибаємо в окоп”, - пояснює військовий.

Інший боєць додає, що іноді ворог стріляє одразу з трьох мінометів,  випускає “Васильок” (міномет), було й таке, що йшло відразу шість танків і бронемашини.

Ворожу техніку важливо вчасно помітити. У цьому військовим допомагають “пташки” (дрони, безпілотники — ред.). Вони передають координати, і починає працювати артилерія.

“Без сучасних “пташок” та озброєння не можна було б зараз воювати - це 100%. Це не друга Світова війна”, - каже командир.

Військові пояснюють, що на цих позиціях у них іде поки оборонна війна.

Тим часом обстріл трохи вщухнув, по рації передають, що можна виходити з укриттів і говорять, якою дорогою нам краще їхати далі.

КОЛИ ДВИГТИТЬ ЗЕМЛЯ

Зупиняємось біля позицій інших військових-козаків. Тут уже справжні оборонні споруди. Просимо показати бліндажі, які хлопці роблять власноруч і в яких ховаються під час обстрілів.

Військовий Микола Миколайович (він же “Скіф”) веде до свого бліндажа. Він має три накати, зсередини перетягнуті чорною плівкою (на випадок обвалу).

“Як тільки обстріл - одразу біжимо до бліндажів. Тут має бути все: броніки, гранати, зброя, все має бути заряджено, на випадок нападу”, - розказує “Скіф”.

Цей бліндаж він робив три дні. У ньому можуть відпочивати одночасно двоє військових, а ховатися від ворожих куль - хоч десятеро.

“Він на двох, бо удвох легше, один боїшся, що привалить, а вдвох можна відкопатись. Коли гатять з літаків, то земля двигтить, як жива. Наші коли працюють, то не страшно, бо знаєш, що то наші, а от як їх літак або міномет, або “Васильок”, то треба ноги в руки - і в окоп”, - каже  співрозмовник.

“Під час наступальних дій ви займаєте позиції, які були ворожими і бачите їхні окопи. Вони які? Схожі на ваші?” - питаю у “Скіфа”.

“Ворог робить окопи та бліндажі по коліно і якось абияк. А ми робимо так, щоб нашим хлопцям залишити, коли далі підемо, а вони на наші позиції зайдуть. Це наша земля, і ворог на ній тимчасово”, - каже він.

ТАЛІСМАНИ БАТАЛЬЙОНУ

Командир говорить, що в його батальйоні нема випадкових людей: всіх підбирав особисто, колектив сформований і перевірений. Деякі військові прийняли посвяту в козаки прямо на передовій. Усе зробили за правилами, навіть священник приїхав.

“Дід” та “Кеп” - це талісмани батальйону. Без них було б важко, вони показують приклад молодому поколінню, як треба воювати, як бити ворога. З “Кепом” ми познайомилися вже під час війни, а з “Дідом” зналися і раніше. Вони їздять зі мною на позиції, завжди присутні при розмовах з особовим складом. Поради їхні допомагають. Дуже важко було б без них”, - каже командир “Богун”.

Він має два правила: не можна пити - це головне, та не можна сперечатись, бо наказ командира - закон.

“Ворог злий, підступний, неочікуваний. Але ж ми, махновці, завдяки таким дідам бойовий дух у нас дуже міцний. Ми отримуємо нове озброєння, вчимось із ним працювати в умовах війни. Як тільки отримали - одразу в бій. У нас є все. Тож ворог, бійся”, - додає командир.

“Богун” має шикарну бороду. Коли ми тільки з ним познайомились, вони разом з “Дідом” якраз “наводили марафет” - причісували бороди.

Питаю, чи мали їх і до війни.

Виявилось, що “Дід” як родовий козак мав вуса й оселедець, “Богун” - завжди був поголений.

“Я останній раз голився 27 лютого і поголюсь, як війна закінчиться. Рідні мої жартують, що лише за паролем впізнають. Моя дружина і доця не звикли бачити таким. Я пообіцяв поголитись, а донька каже “не треба, я маю потрогати її”. А жінка вже і не уявляє мене іншим”, - додає командир.

До речі, військові називають командира батьком.

ШУКАЙТЕ ДИКОГО КАЧУРА

Поки ми говорили, дійшли до поля, знищеного вогнем від ворожих снарядів.

"Богун" упевнений, що ворожі війська навмисно гатять по полях, щоб українські аграрії не зібрали врожай.

"Кеп" згадав, як колись працював комбайнером, і зізнається, що згоріле поле його дуже вразило. А "Дід" не зміг стримати сліз і розказав, як наші хлопці вогонь гасили.

"За тією посадкою вже орки стоять. Он на полі чорні ями - це прильоти. Танк гатив. От стоїть згорілий комбайн, на щастя,  комбайнер устиг вискочити", - каже "Дід".

"Діду" вже сьомий десяток. Він родом із Пологів. Він курить справжню люльку, яку йому подарували на 50 років. Як він каже, то подарунок посла України в Австрії пана Сашка.

"У козаків немає "я" і "моє". У козаків є два принципи: "ми" і "наше". Я так живу і двох своїх синів учу і чотирьох онуків. А ще ніколи не кричу, бо чим тихіше ти розмовляєш, тим краще тебе почують", - каже чоловік.

24 лютого він уже був у "строю". Ввечері зброю отримав - і на позиції.

"Кеп" означає капітан. Він сам родом із Тернополя. Про себе каже, що за натурою бродяга і не може довго бути на одному місці. За своє життя він був за полярним колом і на Далекому Сході, в Польщі і багатьох інших країнах, але з 2000 року переїхав до Іспанії.

"Матросом працював на рибацькому кораблі два роки, але коли був в лікарні, корабель затонув разом з екіпажем. Вже перед війною був на Карибах, Канарах, Панамських островах", - розповідає про своє життя "Кеп" і додає чи жартома, чи серйозно, що навіть острів свій має. У 2010 році, у віці 50 років, закінчив морську академію, був водолазом і мав мрію купити свою яхту.

"Коли почалась революція (2013-14 роки) я був у Панамі. Лікувався і не потрапив на майдан. Приїхав в Україну, мені 54 роки, а в армію до 45-ти брали. Пішов у "Правий сектор", і син мій пішов. Я в Іспанії тренувався зі спецназом. У 2017 повернувся в Іспанію, два роки працював і таки купив свою яхту, яку назвав "Дикий Качур" - в пам'ять про загиблий екіпаж. …Важко було залишатися в Іспанії, коли війна йде. У мене відчуття, що не виконаю обов’язок. Наприкінці лютого вже приїхав в Україну. Тут всі - як свої. У мене вперше таке. Перемога буде. Інакше точно не буде”, - говорить “Кеп”.

Він каже, що ворожа армія не стільки агресивна, скільки підла.

“Я не хочу, щоб мої внуки воювали. У січового коваля замовив шаблю, для свого онука і названого сина. Онуку хочу передати шаблю і свої нагороди, і поки буду живий, розказуватиму йому про козацтво та бої. Я в козаки посвячений ще з 2015 року, коли у 37 батальйоні був. Завжди читав книжки про козаків, мені подобався їхній дух. Вважаю, що в кожному українці живе козак, просто в когось він прокинувся, а в когось спить”, - каже чоловік.

Його рідний син нині воює на Харківському напрямку, ще він має двох названих синів (познайомився під час війни — ред.) - “Міну” та “Байду”.

Ще коли ми ховались у підвалі від обстрілів “Кеп” запитав, про що я мрію. Поставила йому те саме питання.

“Про що я мрію? Щоб усі повернулись живі з війни і ми на моїй яхті в Іспанії вийшли в море. Я хочу, щоб ми походили по островах. Мрії збуваються. Точно знаю. Прикро, що на цій війні в нас найліпші гинуть, а у ворога - воюють найгірші”.

Він ще жодного разу не виходив у море на своїй яхті. Каже, що в Іспанії його можна буде легко знайти, для цього треба лише відшукати “Дикого качура”.

Ольга Кудря, Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка