Війна. Таке маленьке слово. І так багато горя воно несе
Відчуття, ніби їдеш відпочивати на природу. Оманлива «нормальність» життя. Навіть блокпости вже стали чимось звичним.
Незвичною страшною картинкою залишаються зруйновані будинки, склади, торговельні центри, за які де-не-де чіпляється око. А ще вигорілі автівки на узбіччях. Як та, що підірвалася на російській протитанковій міні між двох сіл, Кухарі та Підгайне, ще у березні. Літнє подружжя намагалося виїхати, чоловік загинув. Його тут і поховали, прямо біля машини. Жінка вижила, але залишилася інвалідом.
***
Якби не війна, навряд я коли-небудь потрапила у це невелике поліське село - Підгайне неподалік Іванкова. 350 мешканців. Хтось проживає тут постійно (переважно старші люди), хтось має дачі. Десятки хат, господарств. Було. До повномасштабного вторгнення. Тепер руїни.
Село не зазнало окупації, проте опинилося акурат на лінії зіткнення: по цей бік річки Тетерів наші, по той бік - «вони». Тому тут відбувалися постійні артилерійські обстріли, а потім російська авіація почала методично знищувати Підгайне та навколішні села, скидаючи авіабомби. Бомбили все без розбору. Земля тепер як сито. Всюди вирви різних розмірів і глибини: деякі, правда, вже засипані, а деякі перетворилися на мініозерця, в яких любить купатися собака Джавеліна. Про долю її господаря нічого невідомо, кажуть місцеві.
На відміну від багатьох сіл, допомога до яких йтиме ще дуже довго, Підгайному пощастило: під свою опіку його взяла одна з протестантських церков. Налагодження контактів із місцевим населенням йшло важко, поки люди не побачили, що допомагатимуть їм без потайних думок і щиро. Гуманітарна допомога, ліки, одяг, будматеріали, головне - спілкування та допомога волонтерів.
На території однієї із садиб розташоване наметове містечко, в якому мешкають люди, які приїхали до села розбирати завали, ремонтувати вцілілі хати, копати, тягати, збирати, будувати. Кожної суботи до них приєднуються небайдужі, які приїжджають з Києва. Місцеві вже звикли до такої «движухи», і серед руїн рух, звуки інструментів і постійний сміх вселяють надію, що все буде добре.
***
У селі постраждало 90% житла та інших споруд: пилорама, ангари, в яких тримали худобу, сараї, дровники, курятники, свинарники, клуні тощо. Центральна вулиця виглядає як у фільмах-горрорах
І навіть якщо на перший погляд видається, що будинок встояв і все досить непогано, це зовсім не так.
Завданням нашої команди з 10 осіб було розібрати літню кухню, дах і стіни якої знесло ударною хвилею від авіабомби, що впала на сусідню ділянку. Пані Ярослава, пан Микола та їхня донька із зятем будувалися 15 років. Власноруч зводили двоповерховий будинок, гараж, літню кухню. На цей рік планували викласти камінням доріжки на подвір'ї і натягнути на арки виноград. Одне слово, створювали затишне місце, в якому планували щасливо проводити час всією родиною…
З 24 лютого до середини березня пані Ярослава із чоловіком переховувалися від бомбардувань у погребах. Спочатку у своєму, та коли у ньому почала просідати стеля, довелося перебігти до сусіднього. Бомбили росіяни за розкладом: о пів на десяту вечора та о пів на п’яту ранку. Зависали над будинками і, ніби смакуючи, знищували людські оселі. Згодом обстріли велися вже хаотично.
16 березня до веранди будинку пані Ярослави прилетів снаряд. Це стало останньою краплею. Вирішили виїжджати. Звернулися до наших військових і ті допомогли із цим.
А коли повернулися до села після визволення Київської області, без сліз дивитися на результат «асвабаждєнія» не могли.
- Донька у розпачі. Стільки вкладатися, і ось тепер маємо. Нічого не хотіла робити. Руки опускаються. А я наполягла: треба відбудовувати.
- У вас такий гарний будинок! Добре, що встояв. (Будинок чи не єдиний височіє серед суцільних руїн навколо)
- Та куди там! Пішли покажу. Заходьте. Дивіться, жодної вцілілої кімнати нема, у кожній стіні дірка, вікон цілих нема, двері повилітали. Навіть бойлер прострелений. А ось ця стіна, бачите, взагалі відійшла на кілька сантиметрів. Не знаємо, що з цим робити…
Побачене справді вражає. Добре, що під час артилерійських обстрілів і бомбардувань у будинку нікого не було. Моторошно дивитися на пробите снарядом узголів’я ліжка у спальні. А якби на момент «прильоту» на ньому хтось спав…
За день ми таки розібрали пошкоджену літню кухню та навіть поприбирали частину сміття у гаражі, на який теж чекає демонтаж. Цілі газоблоки та дошки використають на відбудові. У настроях господарів, які під палючим сонцем весь день працювали нарівні з нами, відчутні нотки оптимізму. Всі втомлені, але задоволені. Ми - тим, що трохи допомогли людям у їхній біді, вони - що відчули підтримку, побачили маленьку надію і перспективи. І це лише одна родина. А скільки таких родин по країні...
У такі миті розумієш, наскільки важливо сьогодні не бути байдужим, не стояти осторонь спільної біди, допомагати словом, ділом, часом, грошима. Набуватися досвіду, бо нам усім разом ще відбудовувати тисячі сіл і міст.
«Відбудуємо все, повернуться із далеких країв всі птахи». А поки село своїми широченними крилами закриває журавель, що літає у чистому синьому небі. Такому, яким воно буде у День нашої Перемоги.
***
За три місяця, протягом яких волонтери опікуються Підгайним, вже побудовано 3 нових будинки, встановлюються 2 модульні будинки, у 15 будинках перекрито дахи, продовжується скління вікон, прибирання подвір’їв, заливка фундаментів. Роботи ще багато. Є бажання, щоб до зими якомога більше людей, які зараз живуть по знайомих-родичах, змогли повернутися у свої домівки.
Друзі! Особливо історики
Якщо виникне бажання, можна звернутися до Dennis Kondratiuk. Він розкаже, яка потрібна допомога. Разом ми сила!
реклама