З оператором аеророзвідки 72-ої окремої механізованої бригади, кавалером ордена “За мужність ІІ і ІІІ ступеня” Олегом Собченком знайомі з 2014-го. Взимку того року він був жорстко побитий “Беркутом” під час штурму черкаської ОДА. Згодом була служба в полку “Азов”, а на нинішній війні він із першого дня. Зараз приїхав в Черкаси у 3-денну відпустку — забирати з ремонту бойовий автомобіль. За його плечима сотні розвіданих російських позицій і наведень нашої артилерії. У парі з колишнім нардепом Ігорем Луценком вони є авторами чи не найефектніших відеокадрів цієї війни. Зокрема — знищення російського вертольоту біля села Козаровичі на Київщині.
- З чого для тебе почалася друга фаза війни?
- Друга фаза війни для мене почалася місяць тому, коли росіяни вперлися у стіну під час свого наступу на Бахмут. Стало зрозумілим, що їм його не взяти. І скоро буде наш наступ: або на Херсонщині, або на Харківщині. Що стосується 24 лютого, то мені зателефонував Ігор Луценко, якого прикомандирували до однієї з рот 72-ої бригади й того ж дня ми були на позиціях.
1 березня прибули в район Козаровичів для проведення аеророзвідки на позиції біля дамби. Це дуже важливий напрям, а обороняло його лише 7 вояків з нашої бригади. З них двоє сиділо в секреті за 400 метрів від головної позиції, на тому боці дамби. Підняли дрон у повітря, й одразу бачимо, по дамбі в наш бік йде група вояків, 15 осіб. Спочатку сумнівалися, чи не наші ГУРівці бува, бо поруч з позиціями стояв їхній порожній бус. Потім ще одна група висунулася. Чомусь наш “секрет” мовчав до останнього. Згодом з'ясували, що зв`язку з ними не було, бо радіостанція сіла, а коли хлопці почали стріляти, то стало ясно, що йде ворог. Ми відкрили з флангів загороджувальний вогонь, щоб не зачепити своїх. Я бігав між флангами з «калашом» та снайперською гвинтівкою — намагався показати ворогу, що нас більше, ніж є насправді. Що здивувало — старшина, який мав би командувати боєм, без попередження побіг до того “секрету”. Загинув одразу, бо росіяни обійшли наш секрет з тилу. Довелося взяти командування на себе. Завдяки квадрокоптеру, який висів над полем бою, розуміли, де знаходяться дві групи ворожої піхоти. Наказую механіку-водієві БМП виїхати вперед і відкрити вогонь. Але він не їде, бо наше БМП не заводиться, а лише стріляє. Зрештою відкрили вогонь по бетонних стовпах над групою піхоти (це моя імпровізація). Шматки бетону розліталися й лупили їх не гірше від осколків. Та й роботу гармати-тридцятки ні з чим не сплутаєш. За якийсь час відступили до нас два бійці з нашого секрету. Один поранений (позивний «Колос», саме він вбив ворожого гранатометника на початку бою). Росіяни під обстрілом втекли за майданчик у ярок. Потім по них приїхав БТР і вони забралися остаточно. Бій тривав лише 20-30 хвилин, але небезпека захоплення дамби була величезною, добре, що ми відбились. Потім до нас щодня стало прибувати підкріплення. На певному етапі ворог зрозумів, що йому цю позицію не взяти, тож ці місця почали змішувати з землею артударами.
- Здається, наступного дня ваш підрозділ збив вертоліт з ефектним відео?
- Це було за пару днів після штурму. Напередодні я побачив на наших позиціях епічного вояка — що називається, типовий армійський дід з переносним зенітно-ракетним комплексом “Ігла”. Познайомився, звати Валерій. Захотілося з ним сфотографуватися. А вже наступного дня ми їхали в машині й на під'їзді до наших позицій через дерева бачу ворожий гелікоптер. Вертоліт мотає круги. Думаю, де ж той Валера? Десь над затокою водоймища гелікоптер злякали. Він почав кружляти над Козаровичами приблизно за 2 кілометри від наших позицій. Коли ми остаточно втратили віру в наше ППО, почули пуск з “Ігли”. Побачили, як у кадр з вертольотом залітає наша ракета. Безпілотник зафільмував подію ідеально — якість 4К, (власне, для красивих зйомок їх і створював виробник). Палаючий вертоліт рухнув просто на будинок місцевого жителя на околиці села. Ми ще й бачили, як він неспішно вийшов з другої, вцілілої половини будинку, заніс якісь речі до автівки). За кілька тижнів ми були там. Познайомились з господарем обійстя, де лежали згорілі рештки гелікоптера. Невідомо, які почуття в нього переважали — чи радість від збитого росіянина, чи горе від зруйнованого будинку. Здається, перше. Шматок того гелікоптера я вчора здав у корсунський музей, інший фрагмент подарував волонтерам.
-У Мощуні ти знайшов авто з нашими “Стугнами”. Що це було?
- У перший день війни їхало два наші броньовики. Загналися в болото, по них ударили росіяни й хлопці покинули все. Броньовики стояли в сірій зоні. Спочатку думав, що російські, бо не було піксельного фарбування. Наші туди не ходили, бо боялися, що може бути заміновано. Під вечір, щоби ніхто не бачив, зробив першу вилазку. Найперше, що побачив — крутий тепловізор. Пізніше виявилося, що він такий один на всі ЗСУ. Потім — 6 пускових установок до “Стугни”. Щоб ти розумів — кожна вартістю 450 тисяч доларів. Плюс — 24 ракети до них. Кожна ракета — 30 кілограмів ваги. У першу ходку я приніс теплика. Сказав командиру роти, що там вантажу більше тонни. Наступного вечора ми з хлопцями все винесли.
- Бої за Мощун і на всьому київському напрямку тривали більше місяця. Чому росіяни не витримали й пішли?
- Вони не витягнули логістику. У них усе йде добре, коли є поруч вільний аеропорт, а ще краще — залізниця. Тоді є підвезення снарядів цілодобово. А тут прилетіти не могли, бо відразу би збили. Залізницю їм не вдалося захопити, оскільки оборону тримали великі міста — Житомир, Чернігів. На Чернігівщині на колони нападали партизани, та й частини ЗСУ били. Доставка боєприпасів та пального автотранспортом перетворилася для росіян на головний біль. Плюс противник, тобто ми, лише посилював натиск. А ще постійно прибувала вода з річки Ірпінь і підтоплювала їхні переправи. В певний момент вони зрозуміли, що краще піти. Це було раціональне рішення. Зараз схожі проблеми ворог має на правобережжі Херсонщини — там зруйновані мости, знищені переправи. Постачання стало дорівнювати подвигу. Ще трохи — й вони посипляться, бо рішення утримувати цей плацдарм з військової точки зору абсурдне. Але воно має неабияке значення з точки зору політичної. Втратити Херсон слідом за втратою майже всієї Харківщини путін не може. А коли політика втручається у військову доцільність — успіху не чекай.
- Коли в тебе минув перший шок війни? Після перемоги під Києвом?
- Я не мав ніякого шоку. Після перших боїв є якийсь адреналін та мандраж перед виїздом, але вони для мене минули ще в 2014 році. У лютому-березні були мінливі відчуття можливої поразки битви за столицю, було розуміння, що нас прикро мало на такий довгий фронт, але після відступу росіян під Мощуном цей настрій пропав. Після Києва була квітнево-травнева Харківщина. Саме там ми наступали за Старий Салтів, брали Перемогу, Українку, Байрак, Тернову й виходили до державного кордону. Тижні, повні небезпеки, але приємні, бо ми звільняли села від окупантів, забирали трофейну техніку, брали в полон окупантів. Запам'ятався полонений офіцер-артилерист. Деенерівець спершу прикидався мобілізованим рядовим. Питаю, чому не виїхав звідти з 2014 року? Відповідь — тут поховані мої діди, мої батьки. Коли так каже — значить ідейний, можна не сумніватися. Згодом, вже на допиті, він зізнався, що артилерист, підполковник. Ще двох спіймали в цивільному авто, молоді контрактники, родом із Карелії. Заскочили в машину й змусили дядька їх вивозити, але виїхали просто на нашу БМП, ми саме «проводили» нашу групу піхоти по селу з безпілотника.
- Після Харкова був Бахмут і Донецький напрямок. Наскільки великий там відсоток “ждунів” — тих, хто чекає росіян?
- У Бахмуті наш екіпаж жив у місцевого волонтера. Він казав, що в соцмережах є кілька місцевих груп «ждунів», які радіють ворожим артударам. Уяви, на своє рідне місто! Звісно, наш товариш боявся приходу росіян, бо всі в місті знають, хто він. Казав, що росіяни розраховують взяти Бахмут до 15 червня, тож виїхав до родичів у Львів. Потім минуло 15 липня, 15 серпня, 15 вересня, а Бахмут і досі наш. Думаю, у росіян вже немає сил його взяти, хоч лінія зіткнення в передмісті. Особисто мені там було добре — попри обстріли, в будинку майже весь час була вода і електрика. А це на війні чогось вартує! Тому я там прожив на 2 тижні довше за всю нашу групу. Господар вивіз свого кота, а до хати прибилася кішка. Просто вибрала собі господарів. Я назвав її Бавовна і згодом передав у Черкаси. Поки довезли волонтерами, то була ціла епопея! (посміхається). Ось подивися, як вона спить! (показує фото на телефоні – авт). Наразі у Бавовни є свій фан клуб. Кілька днів не покажу її фото у фейсбуці, мені вже пишуть, де вона є.
- Де був більший артилерійський вал росіян? В Мощуні чи на Донбасі?
- Трішки більший все ж на Донбасі, коли ми були в районі Попасної. З появою натівських гармат ми почали відповідати частіше. На Бахмутському напрямку це було вже не 1 до 10 на їхню користь, а, можливо, 1 до 5. Досі росіяни стріляють більше, але часто навмання. Наша артилерія влучніша, так і виглядає теперішній артилерійський «паритет». Кілька разів бачив, як наші артилеристи влучали в ціль з першого пострілу. Без жодної пристрілки. Було трохи дивно, бо незвично. Як пристосуватися до російського артилерійського валу? Думаю, мати тісний вогневий контакт із ворогом, підступати ближче, вести маневрений бій. Де йдуть контактні бої, там, як не дивно, втрати можуть бути менші, аніж при спробах «пересидіти» обстріл на пристріляних ворогом позиціях. Але маневрена оборона вимагає високої кваліфікації від піхотинця. Зараз у Європі наші проходять навчання. Чим більше добре навчених частин, тим менші втрати, і ближче наша перемога.
- Давай повернемося до специфіки аеророзвідки...
- У дальній розвідці противник досі має перевагу завдяки “Орланам”. Але їх у ворога відчутно меншає — працює наша ППО. А на оперативно-тактичному рівні, ближче до передової — ми. Насамперед завдяки насиченості «побутовими», волонтерськими дронами. Тут наша перевага була з першого дня, а зараз стала просто величезною. Чесно кажучи, добре налагоджена робота аеророзвідки є не у всіх наших підрозділах. Але з часом буде всюди. Ми не стоїмо на передній лінії, і на відміну від піхоти, самі обираємо локацію, звідки працювати. Але робота аеророзвідника теж вкрай небезпечна, бо коли росіяни якимось чином його виявляють, то снарядів, мін і ракет не рахують — можуть сипати годину.
Росіяни досі використовують побутові радіостанції. Це кам'яний вік. Нам треба ставати армією четвертого покоління, коли ситуаційна обізнаність на високому рівні й усі рішення ухвалюються в режимі реального часу. Коли безпілотники працюють в «екосистемі» із засобами радіоелектронної боротьби, винищувачами, ППО та артилерією та перебувають у єдиному інформаційному полі. У такому стилі Азербайджан здолав совкову армію Вірменії. Зараз перебуваємо на шляху до цього, деякі компоненти вже використовуємо. Як кажуть, у нас воюють люди з двома освітами, а в них — з двома судимостями. Інтелектуальна перевага — запорука нашої перемоги.
- Влітку нашій армії вдалося зупинити наступ росіян на Донбасі. Після перемоги на Харківщині почали говорити про перелом у війні.
- Ми дочекалися високоточної зброї — “Хаймарсів”. Вони почали руйнувати російські командні центри й логістику. У певний момент я відчув це на Донбасі. Раптом виявилося, що замість звичного валу артилерії йде «скромний» залп. Що “Гради” б'ють не двома пакетами, а двома-трьома ракетами. Якщо нам ще й дадуть авіацію, то про перелом можна буде говорити як про доконаний факт. І зараз наша авіація літає не менше аніж їхня. Це неабияка гордість бачити, як летять наші літаки! Я кілька разів бачив наші штурмовики та гелікоптери, які летять, буквально, в 5 метрах над посадкою. Бачив, як криють ракетами ворожі позиції. А ще велика подяка ППО. Востаннє я бачив удар російських літаків в березні ще під Мощуном. Гелікоптери також на наші позиції не залітають, б'ють здалеку так званим кабруванням — задирають носа і стріляють аби куди. Я не знаю, як наша ППО збереглася, але це велика радість для нас.
- Слухай, я оце подумав, що з твоїм послужним списком в полон потрапляти не можна: тут і Майдан, і “Азов”, і затримання автобусів кримських тітушок у Корсуні в лютому 2014 року...
- От у Корсуні мене не було! Я саме лікувався у Львові. Знаєш, що на тому відео мене здивувало? Що наших корсунських хлопців кілька, а тітуханів удвічі й утричі більше. Але вони покірно зносять удари. А чому? Бо знають, що наша правда! Десь так, приблизно, має бути й у цій війні. Часто ми перемагаємо у наступі більші за чисельністю підрозділи росіян, бо ми на своїй землі й правда на нашому боці!
- До війни ти був підприємцем, а ще тебе знають у Корсуні-Шевченківському, як громадського діяча, який кілька останніх років намагається врятувати річку Рось від забруднення й обміління. Бачу по постах в соцмережах, ти і зараз цим переймаєшся. Як все встигаєш?
- Тільки не пиши, що я активіст, бо це слово лайливе. Попрошу його до мене не застосовувати (посміхається). На війні я працюю позмінно й постійно маю інтернет, який для моєї спеціальності є життєво необхідним. Тому в курсі всіх подій. Плюс допомагають дівчата, які постійно стежать за рівнем води в Росі.
- От закінчиться війна, що ти найперше зробиш?
- Не хочу загадувати, що буде, коли я повернуся з війни. А взагалі-то після перемоги мрію закінчити ремонт у власному будинку, бо наразі мої дівчата живуть в умовах, коли половину будинку зроблено, а половину - ні. Зараз цей ремонт постійно відкладається.
***
Олег сідає в розмальовану під “зеленку” машину. За пару днів він буде з нею на фронті.
Юрій Стригун, Черкаси