Як приховати експансію: Олександр І дає майстер-клас

Як відомо, майстерність – ознака досвіду. Про нього сьогодні й поговоримо.

У 1812 р. після чергової російсько-турецької війни було укладено Бухарестський договір, який містив, серед іншого, «гарантії безпеки» для сербського народу. Зміст їх полягав у тому, що Оттоманська Порта оголошувала сербам загальну амністію. Втім, усі воєнні споруди, створені ними на територіях, які підлягали зайняттю за умовами договору турецькими військами, мали бути зруйновані. Натомість, сербському народу надавалося право самостійно здійснювати внутрішнє управління на наданих йому територіях. Ці положення були прописані виходячи з того, що в період 1806–1812 рр. Сербія була огорнута повстанськими рухами, які перекинулись і на інші балканські країни. Із усіх країн регіону лише болгари прямо просили російського імператора про воєнну допомогу. Однак останній, продовжуючи сумнозвісну славу своїх попередників, вирішив виступити «рятівником» для всіх християнських народів Балкан, аби потім мати можливість безперешкодно їх підкорити. Сербам, як найнепокірнішим і найбільш безкомпромісним із цих народів, росіяни вирішили приділити найбільше уваги. Саме тому договірні формулювання були доволі обережними: у них ішлося не про цілковиту незалежність Сербії чи перехід під російський контроль, а саме про автономний статус у складі Османської імперії. Таке положення було найбільш вигідним для Росії, дозволяючи, поряд з усім іншим, завдавати удару по економічному потенціалу султанського уряду. «Єдиновірний християнський народ» знову виступив у ролі своєрідного щита для російського імператора.

Зобов’язання надати сербам вказані гарантії безпеки Османська імперія брала на себе саме перед Російською імперією. Остання погоджувалася навіть звільнити всіх турецьких військовополонених, окрім віровідступників, без будь-якого викупу чи компенсації. Частина полонених по суті приносилася в жертву концепції «православного братства» як наріжного каменю російської державницької ідеології. Беззаперечною була вигода такої поступки для росіян, оскільки ст. 12 договору зобов’язувала Османську імперію компенсувати російським купцям усі збитки від нападів африканських корсарів (із турецьких колоніальних володінь), а за ст. 13 султанський двір мав змусити Персію скласти зброю у протистоянні загарбницьким намірам Російської імперії, тим самим забезпечивши її просування на Схід, яке тривало вже близько півтора десятиліття. У цьому договорі російський експансіонізм став набувати нового значення, перетворюючись із усталеної ідеологічної системи на більш ситуативну. Втім, гнучкість як у внутрішній, так і в зовнішній політиці ніколи не була характерною для російських можновладців. Тому аналізовані положення договору використовувалися Росією виключно як привід до постійного підбурювання населення Балканського півострова воювати проти «османського гніту» при тому, що своєї частини зобов’язань росіяни не дотримувалися практично зовсім.

Прихованим змістом договору було, зокрема, те, що балканські країни ставали своєрідним «щитом» для Російської імперії у протистоянні військам наполеонівської Франції. Відтак, виступаючи гарантом безпеки «єдиновірного слов’янського народу», росіяни здобували для себе вагомі стратегічні та економічні вигоди. Таку роль вони брали на себе лише за умов мінімального ризику та очевидного збагачення за рахунок цього. Наприклад, у 1817 р. російський консул у Сербії Г. Строганов спрямовував до царського уряду прохання звернутися до османського правителя, аби останній запровадив у цьому регіоні систему внутрішнього управління відповідно до умов Бухарестського договору щодо автономії та забезпечив стягування з сербів лише встановлених законним шляхом податків. На порядок денний було поставлено також і питання скорочення чисельності турецьких гарнізонів у сербських містах. Спрямувавши ноту до султанського уряду з такими вимогами, російські урядовці дістали у відповідь рішучу відмову. Єдино можливим варіантом примусити османів виконати хоча б мінімальні умови Бухарестського договору було оголошення Росією війни, однак остання аж ніяк не могла піти на такий крок, який завдав би їй значних матеріальних збитків і не приніс жодних територіальних надбань. Обіцянка захищати «братні народи» вкотре залишилася виключно на папері. Радянський історик І. Достян влучно зазначив, що «Росія як єдина велична православна держава мала міцні традиції покровительства над народами Балканського півострова», тим самим підтверджуючи зверхність самодержавної влади щодо цих народів та відверто практичні наміри здійснення такого покровительства. Останнє мало неминуче де-юре та де-факто перетворитися на окупаційний режим.

Росіянам вигідно було спостерігати за тим, як турецька влада витрачає значні ресурси на утримання спустошених війною 1806–1812 рр. територій на Балканах та придушення повстанських рухів там, тим самим загострюючи й без того складну внутрішню економічну ситуацію і поступово йдучи до занепаду. Дилема між допомогою «братньому» слов’янському народові й тактикою «вимотування» зовнішньополітичного конкурента однозначно вирішувалася на користь останньої. Тогочасному міністру закордонних справ Російської імперії К. Нессельроде належить таке висловлювання: «… доки Росія зберігатиме свої зв’язки з християнами – підданими Порти і буде їх покровителем у відповідності зі своїми можливостями та правами,… турки розглядатимуть мир із нею лише як перепочинок». Саме тому удаваний образ визволителя, що надавав росіянам можливість постійно знаходити привід для погроз війною Туреччині, якнайкраще підходив для реалізації тактики «вимотування». У цих діях Росії виявлялась уся суть віковічної ідеології російського експансіонізму з культурно-релігійним базисом і відверто економічною сутністю.

За таких умов царський чиновник (і одночасно польський магнат) А. Чарторийський за завданням самодержця розробив план використання Російською імперією національно-визвольного підйому народів Південно-Східної Європи для боротьби проти французької загрози. Цей план передбачав створення на Балканах автономних утворень і незалежних держав, які мали б самостійне внутрішнє управління, але при цьому перебували би під прямим політичним контролем петербурзького двору як свого визволителя з-під кількасотлітнього османського ярма. Більше того, змальовувалась і перспектива створення більш або менш стійких федеративних об’єднань новостворюваних автономних і незалежних балканських політичних утворень (слов’янських та грецького), що практично неминуче мало би призвести до все більшої універсалізації влади в регіоні з остаточним його переходом під скіпетр російського монарха. «У подальших же зносинах із ними, коли вони перетворяться на незалежні політичні одиниці, ми повинні… пам’ятати одне – що їхні уряди і урядовці можуть змінюватись, незмінний лише народ…», – так П. Ровинський приховано визначав спрямованість вектору російського експансіонізму на асиміляцію балканських етносів. Удосконалений по суті варіант «грецького проекту» версії А. Чарторийського виглядав іще радикальнішим.

Суголосними з проектом А. Чарторийського є ідеї «Мемуару про вигнання турків до Азії та відновлення грецького народу», створеного невідомим автором приблизно в той же період. У документі чітко зазначалося, що створення на місці турецьких володінь у Європі ряду дрібних незалежних держав, пов’язаних із Російською імперією тісними монархічними та економічними зв’язками, було би найбільш вигідним для самодержавства варіантом розвитку подій. Рішуче відкидав імператор численні пропозиції створити на Балканах єдину велику монархічну державу, оскільки так зникали можливості для фактично «ручного» управління ситуацією в регіоні. Виходячи з положень «Мемуару…», російський дипломат І. Каподістрія запропонував власний проект перерозподілу європейської частини турецьких володінь. Слід звернути увагу, що 1821 р. розпочалося звільнення Греції від турецького панування, що потягнуло за собою активізацію «національного відродження» в усіх інших балканських народів. Відповідно до проекту І. Каподістрії, передбачалось утворення таких державницьких об’єднань, як Королівство Сербія (у складі Сербії, Болгарії та Боснії), Королівство Еллінське (континентальна Греція, Пелопоннес, острови Архіпелагу, Іонічні острови), Королівство Епір (Епір, Верхня та Нижня Албанія), Королівство Македонія (Македонія, Фракія, острови Егейського моря – Імброс, Самос, Тассос) та Герцогство (або Королівство) Дакія (Молдавія та Валахія).

Логіка такого поділу, за автором, була заснована на історичних межах відповідних регіонів. Однак виділення Королівства Сербії, Королівства Еллінського та Герцогства Дакії було цілком штучним і базувалося суто на російських стратегічних інтересах. Будучи близьким до урядових кіл як Стамбула, так і Санкт-Петербурга, І. Каподістрія зміг запропонувати найбільш компромісний для обох сторін варіант, який, однак, насамперед забезпечував пріоритет російського впливу на Балканах: компактний перерозподіл названих регіонів значно полегшував діяльність із впливу на них з метою поступового підкорення. Втім, цей проект не набув чинності з огляду на його реакційність з точки зору міжнародної спільноти.

КРАЇНИ ЄВРОПИ, ЯКІ ВАМ ІЩЕ ПОТРІБНІ АРГУМЕНТИ ДЛЯ ДІЙ???

Національна академія СБУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства