Услід за військовим кораблем: необхідний шлях російської державності

Якась раніше, якась пізніше, але припиняють існування без винятку всі. Імперія – це назва історичного типу держави, утвореної шляхом завоювань. У Давньому Римі словом «imperium» позначали частину повноважень правителя, котрі стосувалися вибудовування вертикалі влади під його керівництвом, по суті його впливовість в адміністративній системі. Надалі це трансформувалось у таку собі всеосяжність повноважень правителя на всіх підкорених територіях. Відповідно, це аж ніяк не забезпечувало міцності їх зв’язків із центром: особливостей етнічного розвитку і місцевих традицій управління воля однієї особи не здатна зруйнувати вщент. Звісно ж, що на заняттях у Вищій школі КДБ СРСР очільнику сучасної російської держави-агресора це мали б розповідати. Однак наскільки він це засвоїв і чи засвоїв взагалі? Держава, якою він, на жаль, править ось уже більше 20 років, усе ще тримається на засадах фіктивного федералізму, тим самим стримуючи національний розвиток ряду інкорпорованих до неї народів. Чи довго ще такий порядок здатен зберігатися.

Іще за часів Першої Світової війни С. Томашівський – представник націоналістично спрямованого «Союзу визволення України» – стверджував, що з точки зору геополітики питання національного розвитку народів, які входили до складу Російської імперії, слід визнавати складниками єдиного «російського питання». Під останнім, вочевидь, розумілося місце держави Романових у системі міжнародних відносин загалом, адже при цьому автор зазначав, що вирішення «російського питання» мало безпосереднє значення для врегулювання політичної ситуації у Східній Європі (а це, у тому числі, незалежність і подальший суверенний розвиток польських та українських губерній). «Росія продасть свій невичерапний людський матеріал за добре золото», – писав С. Томашівський, підкреслюючи вищість стратегічних інтересів над внутрішньополітичними для керівництва цієї держави, а також констатуючи її протиставлення чинним правилам міжнародного співжиття.

Єдиним можливим шляхом протистояння подальшому поширенню «російської небезпеки» у світі тогочасні українські націоналісти вбачали ніщо інше, як банальний «політичний розклад російської держави на її природні складові частини». Слід зазначити, що одним із освітніх центрів, де на той час вітчизняна інтелігенція здобувала знання, поряд із університетами Москви, Санкт-Петербурга та Києва був Варшавський університет. У 1816 р. він був заснований імперською владою, однак століття потому перетворився на один із центрів розвитку польських та українських національних ідей. Як і на сьогодні, на той час українці та поляки усвідомлювали спільну небезпеку для себе з боку російського уряду. Однак практика міжнародних відносин свідчить також і про те, що як понад століття тому, так і наразі світова спільнота має у своєму розпорядженні доволі обмежений набір відомостей про Росію як таку та її експансіоністську ідеології. За імперських часів доволі часто історики глузливо відзначали, що західні дослідники складали хибне уявлення про їхню країну з огляду на обмеженість наявних у них відомостей. Така ситуація зумовлювалася тим, що висновки свої вони базували не на матеріалах першоджерел, а на доступних їм працях російських колег, які з ідеологічних міркувань викривляли історичну дійсність.

Подібна ситуація складалася і з уявленнями зарубіжних державних діячів про Московію. Зокрема, з середини XVI ст. в листуванні англійських дипломатів усе частіше і частіше став траплятися термін «росія» на позначення Московського царства. Пояснювалося це тим, що тогочасний правитель Іван IV Грозний проголосив себе «царем і великим князем усієї Русі», або ж «самодержцем всеросійським». Саме такі найменування були поширені в міждержавному листуванні, через що англійські й інші політики автоматично підхопили назву «росія». Однак ні польські королі, ні литовські князі не визнавали як окремішнього статусу московського правителя, так і присвоєного ним царського титулу. Завдяки працям історика Я. Длугоша польська інтелігенція була знайома з походженням назви «Русь», а також її змістовим наповненням. Відповідно, про пошук дієвих союзників у боротьбі з московською експансією йтися не могло. Незважаючи на те, що часова різниця між описаними подіями й сьогоденням значно перевищує половину тисячоліття, ситуація продовжує залишатися практично ідентичною. Про це, зокрема, свідчать акценти в «Історії Польщі» відомого англійського історика Н. Дейвіса, після прочитання якої складається враження, що до поділів Речі Посполитої не було практично жодних посягань на польську державність із боку Москви. Не сказано нічого також і про те, що зазначені поділи були використані Російською імперією для відволікання уваги всієї міжнародної спільноти від інших її агресивних дій на різних територіальних напрямах (зокрема, одностороннього проголошення в 1783 р. про приєднання Кримського Ханства та Кубані).

Сутнісний аналіз становлення та функціонування російського владного режиму, зокрема в системі міжнародних відносин, засвідчує необхідність перегляду підходів до нейтралізації російської загрози як міжнародній, так і державній безпеці окремих країн. Насамперед, доцільним є реальне зміщення акцентів із впливу на росію як на суб’єкта міжнародних відносин на процеси, пов’язані з її внутрішньополітичним розвитком. З огляду на це важливо виявляти осередки потенційного спротиву чинному режиму і підтримувати з ними конструктивні зв’язки. Слід також приділяти увагу підготовчій стадії російської експансії, специфіка якої полягає у створенні сприятливих умов для якомога більш беззбройного і невитратного захоплення нової території. Позбавлення росії цього інструменту, базисного для її експансіоністської політики, здатне суттєво ослабити її позиції на міжнародній арені й усунути інформаційні приводи для відволікання власного населення від цілої низки внутрішніх проблем. У такому разі постане загроза дестабілізації становища «багатонаціональної» держави, процес децентралізації якої буде зупинити доволі складно. При цьому потрібно враховувати, що можливе утворення на базі РФ нових державних суб’єктів із власними зовнішньополітичними орієнтирами не обов’язково матиме сприятливі наслідки для стійкості чинної системи світового порядку. Зовнішня підтримка сецесійних рухів, хвиль суспільного невдоволення і тенденцій до дезінтеграції Росії повинна супроводжуватись активною інформаційною кампанією. Зокрема, важливо звернути увагу світової спільноти на факти відвертого залишення владою напризволяще окремих регіонів, які свого часу були дуже прибутковими, а коли з огляду на вичерпаність природних ресурсів перестали такими бути, то перейшли по суті до категорії депресивних (найбільш показовий приклад – регіони Сибіру і Далекого Сходу).

Продовжуючи утвердження в сучасному суспільстві концепції «величі» за допомогою надзвичайно широкого комплексу ідеологічних, воєнних, каральних, дипломатичних та негласно-підривних засобів, кремлівські політичні діячі спрямовують свої дії на досягнення виключно деструктивних, але аж ніяк не благотворних цілей. У той же час, як сама концепція «величі», так і практика її реалізації мають ряд слабких сторін, які цілком можуть бути використані з метою впливу на процеси дезінтеграції:

• високий рівень прогнозованості російської політики за рахунок повної архаїзації її ідеологічної основи та інструментарію;
• спотворення сутності московської державно-владної системи і права в порівнянні з традиційними цивілізованими зразками;
• відсутність сталої підтримки російського уряду на міжнародному рівні через його агресивну сутність і нестабільну спрямованість політики;
• екстенсивність в економічному розвитку (у тому числі щодо нових територіальних надбань);
• необхідність для російського уряду систематично спрямовувати значні зусилля на стримування сецесійних рухів усередині держави;
• дисбаланс між рівнем планування і реалізації заходів зовнішньої та внутрішньої політики;
• відображення ідей протиставлення російської держави іншим країнам світу в усіх сферах – від політики до науки;
• зрив ідеологічного супроводження російської експансії фактично означає її провал і, відповідно, крах «величі».

Історія свідчить, що форми існування російської держави різняться лише за назвою – Московське князівство, Московське царство, Російська імперія, СРСР та російська федерація. Кожна з них, окрім останньої, досягнувши значних територіальних обширів, зазнавала неминучого краху.

НЕ ГОДИТЬСЯ ПОРУШУВАТИ ТРАДИЦІЇ, ПРАВДА Ж?

Національна академія СБУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства