Колоніальні імперії світу: росія лишилась одна?

У той же час, самі по собі методи їх діяльності, особливо зовнішньополітичної, часто сягають корінням іще часів Російської імперії, а то й Московського царства. Одним із ключів до усвідомлення причин сталості загарбницьких рис у російській державній ідеології є залучення досвіду існування інших держав імперського типу.

Японія

На сьогодні тільки в офіційній назві Японії зберігається слово «імперія», а також номінальний інститут імператора в якості данини історичним традиціям. За повоєнною конституцією цієї держави 1945 р., яка була розроблена під керівництвом американського воєнного командування і діє до сьогодні, імператор розглядається в якості символу. Формально його наділили деякими повноваженнями щодо участі у формуванні складу органів виконавчої влади, однак подальша політична практика засвідчила відверту декларативність цих норм. Зберігши пост імператора й історично зумовлену назву держави як компроміс із реакційними японськими колами, держави-переможниці прописали в новій конституції заборону мати регулярну армію. Такий крок був зумовлений тим, що в останній чверті ХІХ – першій половині ХХ ст. Японія підкорила собі практично всю Південно-Східну Азію та мала плани щодо подальшого просування.

У 1868 р. до влади в Японії прийшов молодий імператор Муцухіто, тронне ім’я якого – Мейдзи – «освічене правління» – означало початок якісно нової епохи в житті країни. До цього часу вона розвивалась ізольовано від усього зовнішнього світу – як економічно, так і політично. Саме в цьому й полягала причина її відсталості в розвитку від західноєвропейських країн та США. Тому в той час якраз були «згадані» історичні претензії Японії до ближніх держав, у зв’язку з чим до 1910 р. під її контроль потрапили практично всі прикордонні території включно з Кореєю. У 1918 р. висунуто відому «21 вимогу» до Китаю щодо «захисту» співвітчизників, які проживали у «споконвічно японській» Маньчжурії, а в 1927 р. було видано знаменитий «Меморандум Танаки» – по суті поетапний план завоювання всього світу. Після Другої Світової війни Японія була позбавлена всіх своїх завоювань, однак після того не чинила жодної спроби для їх повернення. Подальший її розвиток, позначений поєднанням власних віковічних культурних традицій із досить відчутним впливом європейської цивілізації, засвідчив цілковиту самодостатність місцевого режиму і можливість його повноцінного розвитку без застосування експансії. Відтак, єдина сучасна імперія залишається такою виключно за назвою, але не за суттю. Синтоїзм як основне із традиційних релігійно-філософських учень японців передбачає функціонування принципу невтручання в хід подій як основи світопорядку, що стосується, зокрема, й неповернення до імперського ладу.

Англія

До 1931 р. існувала і Британська колоніальна імперія, що була в той час перетворена на Британську співдружність націй. Показово, що в 2001 р. в африканському місті Дурбан відбулася Світова конференція ООН проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії та інших виявів нетерпимості. За її рішенням було засуджено попередню колоніальну політику Британської корони на континенті, у голосуванні за яке також брали участь представники цієї країни. Двома роками раніше Африканською комісією зі встановлення істини про репарації та репатріацію було ухвалено рішення про виплату урядами західноєвропейських та американських держав компенсації в сумі 777 трильйонів доларів США на користь країн Африки. Виконання вказаного рішення почалося негайно і без будь-яких заперечень. За весь час існування британського колоніалізму, починаючи з кінця XVІ ст., володіння Корони розширилися настільки, що обшир підконтрольної Англії території на рубежі ХІХ–ХХ ст. характеризувався відомою фразою про те, що над нею ніколи не заходить сонце. Саме на той час припав пік протистоянь колонізаторів із вождями африканських племен, широко відомих в історії як англо-бурські війни. Вони вчергове продемонстрували нежиттєздатність такої системи колоніального управління, за якої метрополія лише визискувала людські та матеріальні ресурси зі своїх володінь, не приділяючи уваги їх самостійному розвитку. За таких умов англійські королівські намісники гуртувалися з місцевою елітою і чинили спротив подальшим діям центрального уряду щодо ще більшого позбавлення колоній різноманітних атрибутів економічної та політичної самостійності. У зв’язку з цим почалися протистояння, у ході яких багато країн вибороли незалежність іще до 1931 р.

Англійські економісти підрахували збитки, яких колоніальна система завдала державному бюджету. Зокрема, поширеною є думка, що у випадку припинення її існування ще в середині ХІХ ст. британська казна отримала би приблизно на третину більші доходи. Пояснюється це тим, що в такому разі не було би необхідності у сплаті доволі-таки високих ставок податків на утримання та розвиток колоній. До цього слід додати і той факт, що саме у вказаний період значно активізувалися різні форми повстанського руху в Індії, Австралії та Канаді, на придушення яких потрібно було витрачати як значні матеріальні ресурси, так і військову силу. Якщо на початку існування Британської колоніальної імперії розширення її територіальних володінь диктувалося конкуренцією за переділ сфер світового впливу та володіння ресурсами з такими великими державами, як Франція, Іспанія й Португалія, то в другій половині ХІХ ст. такі потреби втратили актуальність. У зв’язку з цим закономірно почали складатися передумови для добровільної відмови британського уряду від колоніалізму як одного із провідних і давніх напрямів зовнішньополітичного курсу держави. Повернення до нього не відбулося й до сьогодні з огляду на те, що сутність Британської співдружності націй передбачає таку систему економічних та політичних зв’язків Англії з колишніми володіннями, за якої колишня метрополія може дозволити собі самостійне існування та повноцінний соціально-економічний розвиток.

Франція

Дещо довше існувала колоніальна система у Франції. Час початку її ліквідації припав на роки правління генерала Шарля де Голля – засновника і першого президента П’ятої республіки. У 1958 р. він прийшов до влади під гаслами надання незалежності Алжиру, що забезпечило йому дуже велику підтримку серед депутатського корпусу і колоніальних адміністрацій. Хоча безпосередній процес остаточного розпаду французької колоніальної імперії припав на часи де Голля, ближні передумови до цього почали складатися вже після Другої Світової війни. У своїх мемуарах президент відзначав, що його кроки з руйнування імперських устоїв були продиктовані панівними на той час суспільними настроями. При цьому він наголошував на застарілості свого ставлення до цього явища, так само як і поглядів багатьох інших старих політиків. Однак ряд об’єктивних чинників змусили їх поступитися своїми принципами і спрямувати свої зусилля на формування нового ладу. Серед такого роду обставин слід виділити активізацію визвольних рухів у колоніях, тенденції до їх консолідації, а також стрімке зростання витрат метрополії на утримання їх адміністрації і систем забезпечення життєдіяльності. Поряд із цим, у риториці як самого де Голля, так і інших діячів цього періоду лунали тези про те, що краще піти на поступки окремим колоніям, ніж потім через розвиток повстань зазнати ще більших збитків, ніж після Другої Світової. Процес здобуття незалежності французькими колоніями, які від 1958 р. стали членами Французького співтовариства, був блискавичним і тривав лише протягом 2 років. Становлення атрибутів не лише формальної, а й фактичної самостійності нових держав, як і вирішення питань щодо статусу територій, які Франція контролювала спільно з Англією, відбувалося до 1980 р. Після цього в її складі залишилися так звані заморські департаменти, однак уже на рівних з іншими регіонами правах.

Істотно, що останні нові територіальні надбання в арсеналі французьких колоніальних володінь з’явилися ще в 1898 р. на підставі підписаної з Англією конвенції про перерозподіл сфер впливу в Африці. Після того і аж до початку 1960-х рр. усі зусилля паризьких правителів спрямовувалися на зміцнення становища територій, набутих за часів Першої (1689–1815 рр.) та Другої (1830–1958 рр.) колоніальних імперій. Іще до трансформації останньої з них у Французький союз у 1946 р. та Французьке співтовариство в 1958 р. жителі багатьох територіальних володінь одержали французьке громадянство, що відповідно до чинної на той час первинної редакції «Кодексу Наполеона» 1804 р. означало набуття цими людьми статусу повністю дієздатних. З часом колонії стали на практиці доводити спроможність самостійно забезпечувати свої економічні та політичні потреби, а відповідні зусилля та ресурси центру спрямовувалися на зміцнення метрополії. Відтак, необхідність у збереженні старої колоніальної системи з часом повністю відпала сама собою.

Як свідчить світовий досвід, припинення колоніальних імперій відбувалося за рахунок появи в їх внутрішньому розвитку факторів, які унеможливлювали подальше існування держав у такому форматі. Відтак, ця теза має стати відправною точкою при розробці світовим співтовариством заходів із нейтралізації Росії як одного з основних джерел загроз сучасній міжнародній безпеці.

Національна академія СБУ