Вересневий контрнаступ на Харківщині. З перших вуст

Капітан на ім’я Олександр – командир роти 92 окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка Сухопутних військ Збройних Сил України розповідає про вересневий контрнаступ на Харківщині.

Почалось

Усе починалося, як кажуть, «без ексцесів». Підрозділ отримав бойовий наказ та висунувся вперед. З незначними сутичками вдалося пройти декілька населених пунктів і без втрат зайняти ділянку ростовської траси на окупованій росіянами Харківщині. З флангів нас прикривали взаємодіючі підрозділи. 

Встановивши спостереження за дорогою, хлопці побачили панічну втечу росіян, які не чекали нас у цьому місці. Звісно, рота скористалася ситуацією максимально продуктивно. 

Ближче до ночі підрозділ висунувся на нічліг в дослідницький центр, де в мирний час вивчали космос - там ще був розгорнутий радіотелескоп. Тут виявилося багато цікавих сюрпризів, зокрема – півтора десятка одиниць російської військової техніки, багато зброї, боєприпасів і документів. Настільки багато, що взяти з собою вдалося лише невелику її частину.

Потім був вихід на околиці окупованого Куп’янська. Невеличкою групою військових провели розвідку. Сфотографувалися біля знаку «Куп’янськ». Фото викликало справжню паніку в окупантів. Російські пропагандисти фотографією біля такого ж знаку на протилежному в’їзді в місто намагалися спростувати інформацію, що Збройні сили уже поряд. Ще постійно доводилося перевіряти інформацію від місцевого населення, яка не завжди бувала достатньо точною. 

Маленька заручниця

Настав час виконувати основне завдання – зайняти та утримати мости. Екіпаж одного з бронетранспортерів потрапив у курйозну, але смертельно небезпечну ситуацію. З тилу його наздогнала колона російських окупантів, які втікали. БМП, півтора десятки десанту на броні, за ними декілька цивільних автомобілів. Окупанти примусили їхати перед колоною в якості «живого щита» мікроавтобус із цивільною сім’єю. Ця підлість, очевидно, і зіграла з ними поганий жарт.

БМП почала обганяти мікроавтобус, щоби порівнятися з бронетранспортером. Можливо, вони занадто пізно зрозуміли, що сталося, можливо, думали, що ми не зорієнтуємося, і хотіли розстріляти нашу броню з гармати. Але не встигли. Мої хлопці всадили в російську «БеХу» дві протитанкові ракети. Після цього почалося справжнє пекло.

Я рухався у своєму джипі позаду броні. Почувши вогневий контакт, кинувся на місце бою і встиг у самий розпал. Коли закінчилася блискавична перестрілка, виявилося, що ніхто з московитів не зміг прорватися з боєм. Живим залишився лише один поранений окупант, який виявився старшим лейтенантом російських збройних сил. Надали йому домедичну допомогу, а згодом доставили  в госпіталь під охорону.

З посіченого осколками мікроавтобуса вибігли десятирічна дівчинка та її батьки. Усіх трусило від шоку. 

– Дівча кинулося обіймати моїх хлопців, мене.. Попри страшний переляк і стрес видно було, як радіє дитина. А потім каже: «Як же я рада вас бачити! Тепер завжди говоритиму тільки українською мовою!». Цих слів я не зможу забути ніколи. Та, мабуть, і не захочу забувати…

Ми допомогли чоловікові завести машину та підказали, куди безпечно рухатися далі. 

«Турист», «парашутист» і «аферист»

Полонений виявився не лише везучим, але й доволі «цікавим». Старший лейтенант російських збройних сил розповів, що його з підрозділом «викинули з парашутом», він не знає місцевості і не знав, що рушає в Україну, які завдання та де буде виконувати. Участі у злочинах проти цивільного населення не брав. Звісно, ми зрозуміли, що росіянин бреше. В ході подальшого спілкування він «згадав», що втікав цілий організований підрозділ, що старшим БМП та колони в цілому був кадровий офіцер російської армії у званні підполковника і ще багато цікавого. 

Червона лінія, яку не пройде ворог

Рота взяла під контроль дві переправи через річку Оскіл. Окупанти спробували контратакувати. Почалося справжнє пекло. Постійно працювала російська артилерія. Російські літаки дуже часто й інтенсивно завдавали потужних точкових ударів. Не маючи можливості спрямувати по залізничній переправі техніку, росіяни кидали у самогубчі атаки десятки піхотинців.

Раніше думав, що найстрашніше на війні – артилерія.  Але тепер зрозумів, що авіація – надзвичайно руйнівна сила.

 Якщо хтось скаже, що йому не страшно під ворожим вогнем, – такій людині, мабуть, треба до психолога. Артилерія і авіація – це страшно. Піхота росіян теж стріляла. Почув наближення літака, пригнувся, перечекав наліт, це недовго, і далі продовжуєш вести вогонь по цілях. Тоді нам було не до роздумів. Надто багато залежало від утримання переправ, і ми мали виконати завдання.

У кішки-мишки з дроном та «артою»

Після одного з нальотів побачив влучання у місце, де були мої хлопці. Одразу ж помчав туди разом з евакуаційною групою на медичному бронетранспортері. Чотирьох бійців вдалося  доправити до госпіталю живими. Російська авіація рівняла з землею усе, по чому могла влучити, без огляду на присутність військових. Тож доводилося допомагати і постраждалим цивільним.

Я добре знаю, що таке танк, і що він може. Але залп із шести танкових гармат за десять метрів перед командно-спостережним пунктом (КСП) змусив нас збирати речі, щоби змінити позицію. Наступний такий залп, на наше щастя, пройшов з перельотом і вибухнув метрів за десять за КСП. Ми змінили позицію, але нас стали накривати іншими вогневими засобами. Стало зрозуміло, що ворожий вогонь коригує безпілотник. 

Я з хлопцями скочив у джип, стали відводити коригувальника від іншої частини роти на себе. Розуміли, що найменший прорахунок у часі коштував би життя. Але Бог милував... Рота утримала контроль над ділянкою оборони.

Потім ми прикрили інженерів і ті змогли підірвати мости. Бої на цьому не закінчилися, але обороняти берег річки стало легше, ніж раніше.

Коли нестерпно важко – йде підмога

Хочеться відзначити підтримку і взаємодію під час усієї операції.  У мене був приданий танковий екіпаж. Хлопці робили те, що я їм казав. Швидко, чітко і професійно. Без огляду на кількість та засоби ворога і ризик для них. Інженери при підриві мостів теж відпрацювали на відмінно. Коли роботи були закінчені і пролунав вибух, – понтон «якісно» розірвало навпіл, так, що про рух по ньому не могло бути й мови. Був момент, коли ситуація стала особливо скрутною, і мені довелося просити підтримки. Механізований підрозділ з нашого ж батальйону прибув своєчасно, і разом ми змогли зробити усе необхідне.

Літаки ворога створювали серйозну проблему. Росіяни не жаліли вильотів та бомб. Але так тривало, доки зенітники не «приземлили» одного з них. Після цього бойовий дух і влучність російської авіації на нашій ділянці одразу ослабли.

Сказати, що рота воювала героїчно і надзвичайно професійно – це не сказати нічого. Воїни знищили величезну кількість російських окупантів і пережили їх нищівний вогонь. Але на війні ніхто не застрахований від випадку. Так, троє моїх бійців загинули від вибуху боєкомплекту БМП. Коли почало рватися – люди кинулися в укриття. На жаль, встигли не всі.

Після наступу нам дали декілька днів на відпочинок.

– Війна – це важко і страшно. Більшість із того, що бачив за ці дні, хотілося б забути, як страшний сон. Хочеться додому, хочеться частіше бачити близьких. Але і я, і мої люди, знаємо, за що і заради кого воюємо. Тому наказ на наступ – для нас радість.І ми готові робити свою роботу стільки, скільки буде необхідно.

Записав Володимир Патола

Фото з особистого архіву Олександра