Перша лінія фронту
Мелітопольський окремий батальйон Запорізької окремої бригади територіальної оборони, який брав участь у звільнені села Малинівка, нині стримує ворога на Запорізькому напрямку. Хлопці “працюють” на першій лінії фронту. Саме вони беруть на себе перший удар, стримують противника, потім - підтягуються артилерія і танкісти.
Ця рота батальйону формувалась у Запоріжжі, тож більшість військових, до яких ми приїхали в гості - запоріжці. Вони кажуть, що ситуація стабільна: йдуть постійні обстріли як з нашої сторони, так і з ворожої.
Бойове завдання - тримати лінію оборони на своєму місці, з чим рота справляється на відмінно.
ТУНЕЛЬ, ЩО РЯТУЄ ЖИТТЯ ВІЙСЬКОВИХ
На позиціях знайомимося з хлопцями. Руслан показує “Малюка” - так він називає танковий кулемет Калашникова, калібр 7,62 мм, який іще в березні був на озброєнні ворожих військових і стояв на БМП-3. Втікаючи, окупанти втопили техніку, а наші витягли її, відремонтували і тепер воюють з ворогом його ж зброєю. Руслан каже, що кулемет дуже влучна штука, навіть прицілу не треба.
Звідси до ворога 2,5 км. Хлопці намагаються свої позиції не світити, бо ворог робить усе, аби психологічно їх подавити.
“Якщо раніше ми бачили авіацію рідко, то зараз вони застосовують її щодня. Земля вже бачила все: танкові, артилерійські постріли, міномети, РСЗВ, а зараз - іще й авіація”, - говорить командир взводу на позивний “Хром” і додає: “Контрактну армію вони втратили. Її перемололи. Потім нас лякали сирійцями та ще кимось. Нас регулярно лякають, але в них немає того, що є в нас. В нас є наша земля”.
Поки ми роздивляємося “затрофеєний” кулемет, у кількох метрах під землею працює військовий, на ім’я Дмитро. У цивільному житті він слюсар з ремонту тролейбусів. Живе в Запоріжжі. Чоловік із самого світанку й до заходу сонця риє під землею тунель - сполучення.
“Як буде сполучення з іншим окопом, то ми знімаємо стелю і кладемо - колоди та засипаємо. Ніколи не рахував, скільки викопали”, - починає розмову Дмитро.
Чуємо свист і вибух. Біжимо в окоп.
“Приход. Схоже на 120-мм міномет. Нас часто криють. За сьогодні було з десяток прильотів. О, вихід… рахуємо 30 секунд, якщо не прилетіло, то значить не по нас… Приход, а виходу не було чути. Погано, коли не чуєш, бо дуже несподівано прилітає. Найгірше - це перший приліт, бо не очікує ніхто, саме він калічить чи вбиває. Далі - встигають сховатись”, - каже Дмитро.
На фронті він бойовий медик. Розказує, що йому волонтери подарували рюкзак медика та радіє, що не довелося ще той рюкзак використовувати. Вдома на Дмитра чекає жінка, двоє синів і мама. Його молодший брат волонтерить, старшого - поховали на початку війни. Він загинув на Яворівському полігоні. На похорон Дмитро не поїхав, це було дуже важке рішення. Чоловік зізнається: боявся, що мати почне вмовляти не повертатись на фронт.
“Брата шукали по ДНК, від нього мало що лишилось”, - додає Дмитро ледь чутним голосом.
Сидимо в окопі. Час від часу чуємо глухий “вихід”, свист і “приліт”. Питаємо, чи далеко від нас прилітає. Метрів 30, кажуть військові.
“Два міномети працює. Раніше кожні пів хвилини кидали снаряди. Вони працюють із двох точок, щоб ми їх не засікли. Чим менше нас видно зверху, тим краще для нас. Буває нас фугасами обстрілюють. Вчора накидали нам “їжаків”. Це такі “запальнички”, як ми їх називаємо, а ворог називає снаряди “сказка”. Це ад якийсь. Все дуже швидко загоряється. Вони хотіли нас спалити… так здавалось”, - говорить Дмитро.
Обстріл закінчується, виходимо з позицій швидко, уважно слухаючи командира роти.
ОДНОКУРСНИК АКСЬОНОВА
Комроти звуть Михайло. Він корінний кримчанин, родом із Джанкоя.
До окупації рідного Криму займався журналістикою, працював разом із відомим журналістом Романом Бочкалою, розслідував корупцію у земельних питаннях. З гордістю каже, що на його рахунку чимало виграних судових справ. Після окупації Криму переїхав у Херсон і був мобілізований у 28-му окрему механізовану бригаду. З літа 2014 по осінь 2015 року воював під Донеччиною, якраз навпроти аеропорту. Потім жив у Генічеську.
“23 лютого я не вірив, що буде війна. Коли мені зателефонували і сказали, що на Чонгарі рухи ворожої техніки помічені, я сказав, що в мене сесія міськради і мені треба готуватись. 24 лютого я виїздив із Генічеська і бачив росіян. Приїхав до Запоріжжя, де формувалась тероборона, і був зарахований до складу Мелітопольського батальйону”, - розповідає Михайло.
Під час розмови з’ясовується, що він із родини кадрового військового: дід і батько - офіцери. Сам Михайло вчився у Сімферопольському вищому військово-політичному училищі у 1989 - 1993 рр. Ба більше, разом із ним у батальйоні вишу були і нинішні колаборанти і зрадники - так званий “губернатор” Криму сергій аксьонов та його заступник михайло шеремет, а ще Михайло каже, що особисто знає зрадника - мера Ялти.
Комроти говорить, що на нього навіть полювала росгвардія.
“Я листувався з однокурсниками, і як ви думаєте, хто здав мене фсб? Командир роти. Він здав наше листування, відправив фсб. Мені потім це показували. росгвардія відправляла за мною навіть якусь групу. Вони думали, що поїдуть за мною, заберуть і вивезуть у Крим? Не розумію, але це говорить про їх планування операції”, - розказує Михайло.
У Криму в нього залишились рідні. Він мріє, що скоро повернеться додому. Чоловік уточнює, що раніше думав, що повернеться туди цивільним автобусом, але зараз думає, що зайде на якійсь броньованій техніці.
Дорогою Михайло показує позиції, куди ворог може дістати з важкої стрілецької зброї. Також показує, де стоїть ворожий мотострілковий полк і чеченські підрозділи. Згадує, як 22-23 березня вони взяли в полон військових з Інгушетії. Ті розповідали, що в них було завдання через 9 днів після початку “спецоперації” бути в Запоріжжі. Більшість із них - 2000 року народження, не мали вищої освіти, казали, що приїхали на навчання. Деякі з них навіть не мали набоїв.
“росія не зможе втримати захоплені землі. Так, є колаборанти, є ті, хто підтримує, але треба щоби були ті, хто готовий взяти зброю і піти захищати землі. Треба зробити з призовників справжній військовий підрозділ. Нам це вдалося. У нас є план оборони. Мій обов’язок - захищати лінію оборони”, - говорить командир.
Питаю в нього, що думає про мобілізацію в рф 300 тисяч людей. Каже: “Перемагає мотивація. Яка мотивація у тих 300 тисяч? Я думав, що війна буде не швидкою, але противник не лише знищив свої війська, а й знищив мотивацію. Тепер у них немає ні інструкторів, ні командирів, а мета - захистити якусь вигадану новоросію? Будуть хапати людей на вулицях, але в боєздатність цих підрозділів я не вірю”.
Михайло каже, що, можливо, завдяки саме Запорізькій ТрО вдалося так добре провести наступальні дії ЗСУ на Харківському напрямку. Він також додає, що після звільнення Харківщини ворог почав використовувати важке озброєння по мирному населенню, селах і вдень, і вночі.
“Ураганами” та “Градами” насипають”, - сказав співрозмовник.
ЗУСТРІЧ ІЗ ЯКУТАМИ ТА “ВЧАСНИЙ” ПОХОРОН
Боронить Запорізький напрямок нині і 34-річний аеророзвідник на псевдо “Кузьмич”. Його мама - староста одного з сіл на Гуляйпільщині, він - депутат місцевої ради. Військовий згадує, що довго вмовляв батьків виїхати. Ті відмовлялись. Казали, будуть залишатись, поки в селі є люди.
“Кузьмич” розповів, як одного дня вони з побратимами зайшли в село Любимівка, де нібито була залишена ворожа техніка. Вже на околицях села побачили не лише танк, а й ворожих солдат.
“Центральна вулиця була закрита, орки бігали біля школи, магазину, стріляли. Ми вирішили перечекати, планували виходити балкою, околицями. Проте виявилось, що їх заїхало близько 500 одиниць гусеничної техніки і вони вирішили залишитись в селі. Нам сказали, що окупанти ходять по хатах. Тоді в нас почалась легка паніка. Я сказав хлопцям чистити телефони, видаляти все, бо нас в іншому селі чекали наші хлопці”, - загадує “Кузьмич”.
Він розповідає, що у двір, де вони ховалися, зайшло 6 якутів. Вони роздягли українських чоловіків, подивились тату, подивилися телефони, почали розпитувати.
“Ми сказали, що прийшли в село на похорон. Якраз у селі людину ховали. Якути трошки загальмували. Я сказав їхньому старшому: “Ми просто підемо додому, бо ми не місцеві”. Старший довго думав і сказав: “Ідіть”. Провів нас до краю вулиці, а далі сказав, щоб підняли руки і йшли, але не бігли. Ми їхніх бачили багато, вони наставляли на нас автомати. Вже на краю села я думав, що нас не випустять. Аж раптом почули наші гвинтокрили. Вони почали свою роботу - і ми вийшли”, - розповідає, наче переказує сюжет фільму, військовий.
Він згадує, як окупанти обстрілювали кожен сантиметр його рідного села, як у повітря злетіли вулики батька, від вибуху знесло частину гаража. Єдине, що залишилось у нього з дому - ложка, яку подарувала мама. На ній написане його ім’я, він носить її у “бронику”.
Аеророзвідник каже, що часто підіймає коптер над тимчасово окупованими селами і бачить не лише ворожі позиції, а й рідні міста. Говорить, що дуже сердитий на окупантів, бо все це не їхнє.
Чоловік зізнається, йому було байдуже, у складі якого підрозділу боронити свою землю. Головне, що він знає, для чого він тут.
Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
