Додзвонитися на полі бою
- А «Ювелір» у нас інтелігент, він коли щоразу по телефону комусь гречно дякує, то у мене перепитують, що цивільний тут робить...
- Та ми тут усі інтелігенти, ніхто не матюкається.
- Та ну?
- Майже...»
Із розмови з воїнами ЗСУ у сосновому лісі...
Це був один із теплих днів короткого відпочинку військових після Слобожанського контрнаступу. Журналістська група, яка подорожувала звільненими територіями, мала нагоду заїхати до хорошого друга одного з кореспондентів. Тож обійми двох давніх товаришів вилилися у теплу розмову, в якій постав і зріз Збройних Сил України, і миттєвості війни, і робота зв’язківців.
ЧУТКИ, ЩО МИ ЇХ ОТОЧИЛИ, БІГЛИ ПОПЕРЕД НАС. І ВОНИ ТІКАЛИ
- Вам каву з яким смаком - горіховим чи шоколадним? - перепитує мене один із хлопців.
- Мені чай, - кажу я, побачивши, що це кава «три в одному».
- То ви заварну п’єте? Так би і сказали, ми й заварну маємо...
Я вкотре бачу, як вправно чоловіки працюють на кухні. За кілька днів, протягом яких ми заїжджали у різні військові частини, ми скуштували і борщ, і гороховий суп із галушками (від мобілізованого шеф-кухаря одного з модних ресторанів). На власні очі бачила, як готують плов та рататуй. Напевно, це побічний вплив війни. Хлопці, які готували кулінарні шедеври, кажуть, що вдома все роблять дружини, а тут це відпочинок, щоб потішити побратимів.
А цього разу нас пригощають пиріжками з домашньої посилки і пропонують “сепарський балик” у вакуумній упаковці, який знайшли в покинутій сумці при відступі ворога.
- Ми чомусь його не торкаємося...
Журналісти менш вразливі, і вони таки скуштували “сепарський балик”. Їсти пиріжки з посилки, призначеної воїнам, було незручно, а «сепарський балик» — норм, свинка ж була українська.
Я посміхаюся, коли згадую ще один жарт військових: «Я стільки сала тут з’їв, що соромно свиням в очі дивитися».
- Звідки ви, хлопці? - розпитую.
- Я народився в Омську, і ми жили там до моїх трьох років, тому позивний - «Сєвєр». А потім батьки переїхали у Дніпро, щоб дитина поїла абрикосів. І... залишилися, - каже Сашко Сєвєр.
- А потім прийшли росіяни і Сєвєр вирішив захищати свої абрикоси від дурних “братів”, - жартує Володя-шахтар.
- Сєвєр, а ти що, колись був маленьким? Серйозно? - перепитує зв’язківець із позивним «Ювелір».
- Ні, я народився з бородою і перші слова були: ану, руки забрали від мене, - каже Сєвєр.
Усі сміються. Насправді, розмовами зв’язківців майже не треба керувати, їх можна просто слухати, лише підкидаючи запитання.
Сєвєр, попри жартівливий тон, дуже підготовлений військовий. Через те, що він служив в 2014-му році в артрозвідці, він належав до оперативного резерву першої категорії. Він один із тих, кому повістка прийшла 23-го лютого.
- Я ще 22-го сказав дружині: буде війна... Тому готувався. З перших днів забезпечували зв’язок. Доукомплектували роту. Ювеліра посадили на комутатор, тоді ще комутатор був. Щось вивчав, когось навчав. У бойових умовах навчання значно швидше...
Далі я розпитую про якісь курйози.
- У мене в 2014-2015 роках побратим був - Панда. Зранку збирає нас керівництво, мовляв, форс-мажор. І урочисто кажуть, у “ДНР” (ми тоді під Донецьком стояли) втік командир роти Сєвєр і його підлеглий Пух, - і так виразно на мене дивляться.
Я сміюся і кажу:
- Це неповний тезка. Мій підлеглий Пх.
«Що найскладніше в роботі підрозділу зв’язку?», - звертаюся я одночасно до всіх.
- Учитися, - каже Ювелір. (У нього за плечима цікавезне життя, з опанованими професіями виробника сиру, майстра швацьких машинок, ювеліра і ось тепер - бійця-зв’язківця). - Все, що я пам’ятав із дитинства про зв’язок: не можна рухати проводи. Але якщо є бажання, то ти навчишся.
- Найскладніше - прогнозування умов, за яких треба зорганізувати той чи інший зв’язок, - каже Ярослав. - Радіостанція не запрацює, якщо просто натиснути на кнопку. Вона не залежить від однієї людини. Організувати зв’язок так, щоб не втрачалася оперативність, - мистецтво. І - так, Маску маємо подякувати. Хоч би що він казав у своїх соцмережах, Старлінк дуже нам допоміг. Це прямий та швидкісний інтернет у найглухішій місцевості. Він хороший і для взаємодії між усіма ланками військових, і для безпілотників, і для коригування. Ми сидимо в підвалі і бачимо на великих екранах, що робить противник. Старлінк - універсальна та класна штука. Правда, він також більше цивільний. І вони часто ламаються. Осколками, ударною хвилею. А взагалі у нас ще різні види резервного зв’язку, про які ми не скажемо медіа (сміється).
Операції на Харківському напрямку були успішні, зокрема тому, що вороги постійно запізнювалися. Вони керувалися чутками про страшних «укропів», які їх оточили, бігли поперед нас...
- А вони ще й не мають потужностей наших. Під час наступу ми радєйку віджали 1976 року... Голі-босі сонечка... У них зв’язок посипався дуже швидко, - каже Сєвєр.
КОМАНДИРИ КАЖУТЬ: У МЕНЕ МОЖЕ НЕ БУТИ БК, АЛЕ МАЄ БУТИ ЗВ’ЯЗОК
- Досвідчені командири кажуть, що мені може бракувати БК, але повинен бути зв’язок. Зв’язок, як повітря, коли є — непомітно. Коли немає — задихаєшся, - доповнює Сєвєр.
- Якщо дуже спрощено, наша головна місія, щоб усі могли додзвонитися...
Зараз робота зв’язківця стала безпечнішою... Зараз відчутні технологічні зміни. Але донедавна зв’язок прокладався по землі, часто тягнули кабель зв’язку («польовку») під мінами. Коли стріляють, всі переховуються, а ти тягнеш, тобі треба повзти. Мені трапилася така ситуація. Не було зв’язку із КПП, тягнули проводи, двоє трьохсотих. У шести метрах від нас упав снаряд. У побратима в бочині осколок... Мені поталанило, снаряд аптечку на бронику розпанахав. Ось це ціна зв’язку.
- Володю, - прошу я пояснити хлопчину з Павлограда, коли інші вийшли на перекур, - а як виглядає прокладання «польовки»? І коли ви заходите під час наступу? Першими після зачистки? Останніми?
- «Польовка» - це кабель. Ви просто обираєте зручний шлях, ви ж знаєте маршрут своєї роти і... кладете. Або прямо кладете, або навскоси... Якщо кабелю достатньо в наявності, то йдете безпечним шляхом - напряму, якщо ні, і треба зекономити, то повзете навскіс, полями. Потім знов прокладаєте. На одній із ділянок ми використали та списали 100 км кабелю, він згорів, порвався. Але це була перша фаза війни. Зараз є інші способи зв’язку. Старлінк старлінком, його можна використовувати, коли зупинилися, але коли фронт рухається, то маємо бути винахідливими та покладатися на різні способи зв’язку. Чим хороший кабель, - зв’язок неможливо прослухати. Але ми вміємо диверсифікувати все.
Що стосується нашої почерговості. Ми заходимо на звільнені території не першими, але й не... другими. (сміється). Бо це не прогулянка лісом - разом у правильних місцях зібрати різні частини батальйону.
-Хлопці, - запитую я, коли кави вже було на денці, а колеги недвозначно натякали, що нам час їхати далі, - ви переважно із Січеславщини. Це край, де не вчать з дитинства пісень УПА і не досліджують століття визвольних змагань. А якою була ваша мотивація воювати?
- Ми, напевно, йшли воювати за свої сім’ї, - якось Сєвєру наче делегували відповідь. - Багато хто починав з цього: бажання захистити родину у широкому сенсі цього слова, дружину, дітей, батьків, те, що будував і що дороге... Так починалося. А потім ми бачили не своїх дітей, які бавляться гільзами, бабусь, яким купували поїсти, людей, які виходили з хат та обіймали тебе... Кожного дня, кожної миті наша робота у наших очах набувала дедалі глибшого та ширшого змісту. І... не хочемо вдаватися до патетики. Скажу просто, ми маємо зробити цю роботу, щоб не залишати її нашим дітям.
Лана Самохвалова
Фото Сергія Лисенка
