Прикордонник Челеняк: Відчуття, коли вигнав ворога зі своєї землі, не передати, це можна тільки прожити

Досвід закарпатського прикордонника Мирослава Челеняка, майстра-сержанта однієї з прикордонних комендатур швидкого реагування ДПСУ у російсько-українській війні цікавий тим, що він уже пройшов те, чого зараз іще чекає більша частина країни. Весною після деокупації Сумщини Челеняк у складі ЗСУ погнав ворога до кордону з росією та вигнав за нього, і з того часу спостерігає, як дістаючи з-за рубежів села та містечка області, росіяни поливають їх вогнем із САУ та обстрілюють з мінометів.

Це те, чого чекає нині вся країна: вигнати ворога з української землі треба неминуче. Але як після цього жити на цих звільнених землях, невже так, як зараз Сумщина, під щоденним вогнем? Як спитати військового, коли було легше воювати: звільняючи Сумську область від окупанта чи після виходу ЗСУ на державний кордон і подальшої його оборони, в цілодобовому очікуванні обстрілів?  Відповідає, що і тоді, й тоді було важко. У кожній ситуації — по-своєму. Утім, порівнює різний досвід війни і висновки робить оптимістичні. Мирослав Челеняк переконаний, що після виходу на кордони 1991 року ворог, відійшовши з України, забуде про неї. Зараз головне — дотиснути.

МИ БУЛИ ЯК ОДИН МІЦНИЙ КУЛАК

Початок великої війни Мирослава Челеняка застав на Закарпатті.

- 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росії, а 26 лютого ми були на Сумщині. Зібралися за наказом командування, нас було 60 чоловік, сіли по машинах і поїхали. Не знали, куди саме, не уявляли, яка там картина на місці, але ми були як один міцний кулак. Навіть сумніву не проскакувало, мовляв, а що там з нами буде?! Це дуже класні відчуття побратимства, взаємної підтримки, плеча.

Їхали більш як добу. У Хмельницькому було доукомплектування зброєю, там приймали рішення, куди саме нас відправити. Спочатку думали на Київ — але потрапити до столиці уже не було змоги через оточення росіян. Нижче на Херсон не потрібно було, бо там було достатньо людей, так само як і на Донецьк, Луганськ. Відповідно, лишалися Чернігів і Суми. На Чернігів поїхали інші, а ми - на Суми. До Лебедина. Фактично, на той момент, це перші числа березня, нашою там лишалася лише одна дорога, решту контролювали росіяни. Власне, по тій дорозі ми згодом і зайшли в Лебедин.

Питаю, що за особлива дорога, яку, на відміну від решти, не взяли під контроль окупанти.

- Вони не могли дійти туди через ліс — танки пробували зайти, але шість їх розбили на цій дорозі, а решта припинила просуватися. Ми мали інформацію розвідки про те, що навколо міста перебуває ціла бригада, близько 400 танків. Іще момент: вони як зайшли до Лебедина, за ними підірвали міст. Міст був маленький, місцевого значення, але танки проїжджали. Тож вони всі заїхали, а вернутися тією ж дорогою уже не могли і мусили розосередитися по околицях, - розповідає прикордонник.

ЛЕБЕДИН ВИГЛЯДАВ, ЯК У ФІЛЬМІ ЖАХІВ

Мирослав Челеняк пригадує, що вони заїхали в Лебедин 9 березня.

- Містечко було “мертве”: цивільні виїхали, хто міг, а ті, хто лишилися, поховалися. Саме містечко таке гарне, широке, населення 8 тисяч. Але виглядало все, як у фільмах жахів. Це було справді страшно — мертве місто. Більшість місцевих чоловіків пішли в ТрО. Вони дуже переймалися, що їх залишили з ворогом сам на сам, що військові відійшли вглиб, а підмоги не було. Тому коли заїхали ми, люди дуже зраділи. Ми мали забезпечити оборону Лебедина. Наше завдання було довести людям, що їх не кинули, що ми приїхали і зайняли оборону, - каже Челеняк.

У ВОРОГІВ БУВ НАКАЗ УЗЯТИ ЛЕБЕДИН, ТОМУ ШТУРМУВАЛИ ЗНОВУ І ЗНОВУ

- Інформація про 400 російських танків, розосереджених навколо міста на великій території, постійно була на думці.

Вони кілька разів пробували зайти в Лебедин, але доходили до певного місця — їх накривали по пару штук, а решта верталися. Виходили по 3-4 танки на розвідку, отримували “на горіхи” і поверталися. Наказ у них був узяти Лебедин, тому штурмували і пробували підійти знову і знову. Але не виходило. Було таке, що заїхали в село біля містечка — просто наробили шкоди, паркани поламали, постріляли: ставали в одному дворі і били звідти по хатах, - пригадує Мирослав.

САРАФАННЕ РАДІО НАМ ДУЖЕ ДОПОМОГЛО

Мирослав розповідає про один цікавий факт, який смішить, але доводить, що на війні всі засоби добрі. Каже, місцеві військовим, які приїхали в Лебедин, дуже помогли тим, що, переказуючи одне одному інформацію про прихід ЗСУ з уст в уста, люди називали при цьому неймовірні цифри особового складу.

- Сарафанне радіо таким чином доносило і росіянам зокрема (ми знали, що серед місцевих є люди, які їх інформують), що місто обороняє значно більша кількість військових, аніж нас там було насправді. Словом, від цього був непоганий ефект: росіяни зрозуміли, що вони тут не самі, і до них доходили такі цифри, що змушували нервувати. Це зіграло нам на користь, адже коли ворог відчуває, що він уже не сам і йому треба щось терміново вирішувати у складній ситуації, то починає робити помилки. Метушитися. От вони так і робили — знову і знову пробували атакувати, але нічого не виходило, - каже Челеняк.

Військовий пригадує, що якось чотири танки хотіли обійти містечко низом, але вони тупо застрягли в болоті. Їх потім усіх дістали, там навіть снаряди були у воді, - говорить прикордонник.

ПОЛОНЕНИХ РОСІЯН НЕ ВЗЯЛИ, ЗАТЕ ЗАБРАЛИ БАГАТО ЇХНІХ ТАНКІВ

- Наша справа була обороняти місто, тому ми швидко розгортали укріплення, позиції, і несли там службу. Ми робили бліндажі, фортифікаційні укріплення, вогневі точки. Полковник Олександр Володарський тим керував, дуже потужний командир, знав, як правильно розмістити точки, що де має бути, яка товщина перекриття у бліндажах. Його знання — це теж була частина нашого успіху, - каже військовий.

Цікавлюся у Мирослава, з яким настроєм тоді воювали, знаючи, що ворога багато, що він добре озброєний...

- Наша мета була виїжджати з позицій, показувати, що ми є, щоб люди бачили — там же є люди серед місцевих, які чекали ворога. От вони інформували ворога, що в місті, за містом їздить багато військових. Росіяни через те не засиджувалися на одному місці, бо їм було страшно, що на них полюють і, зрештою, накриють вогнем. А наші артилеристи, красунчики, так і робили: вони ту нечисть нищили з ранку до вечора. А щодо ворога, то коли ти не сидиш і бігаєш з місця на місце, ти відкриваєшся, а коли відкриваєшся, тебе легко вразити. От така у нас була тактика. Ми їх просто вимотували, а тоді діставали артою.

Питаю, чи бачили ворога в обличчя, чи вдавалося брати полонених?

- Ні, вони за першої нагоди втікали. Якщо бачили, що гаплик, техніку лишали, сідали в останній цілий танк, і відходили. Бувало, що деякі втікали на одному танку, а тоді висилали підкріплення за рештою. Але ми на Сумщині мали багато “полонених” танків. Після того як росіян вибили із Тростянця та Охтирки, наші забрали 20 танків! Цілих! Із боєкомплектом. А якщо порахувати ще ті, що були пошкоджені, то набагато більше. Це дуже добрий результат.

ВОРОГ БУВ ДУЖЕ СИЛЬНИЙ, АЛЕ НЕРВУВАВ І НЕ МАВ ПІДТРИМКИ СЕРЕД МІСЦЕВИХ

Кажуть, що на початку вторгнення в Україну заходили найкраще підготовлені російські війська, еліта, так би мовити. Питаю у Мирослава, чи відчувалося, що їм протистоїть справді сильний ворог, досвідчений та вишколений.

- Так, супротивник був сильний, це відчувалося. Танкіст, який уміє керувати машиною, — це потужний ворог. Але річ у тім, що коли йому інформатори постійно доносять, що, мовляв, дивися там, будь обережний, бо тобі зараз прилетить, то хоч-не-хоч — починаєш нервувати. По-друге, ворог бачив, що не має підтримки у місцевих. Так, там були проросійськи налаштовані мешканці, але це одиниці, десятки. Основна маса - проукраїнськи налаштовані люди. Нам розказували про випадки, коли місцеві годували росіян так, що у них була ср*чка після того або давали самогону такого, щоб окупанти сліпли після нього.

Те, що люди покладаються на нас, було видно, бо з кожним тижнем в місті ставало більше людей. Не боялися виходити в магазини, на вулиці. На той момент, коли ми виходили з Лебедина, а ворога відігнали за кордон, вулицями вже ходили діти з батьками. Куди б ти не прийшов — якщо черга, тебе пропускають. Чи то в магазині, чи на Новій пошті... І не тому, що треба або бояться. А просто таким чином люди хотіли виказати повагу військовим. Це дуже підтримувало нас! - каже Мирослав Челеняк.

ВІДЧУТТЯ СВОЄЇ ЗЕМЛІ, ПО ЯКІЙ НЕДАВНО ТОПТАВСЯ ВОРОГ, НЕ МОЖНА ПЕРЕДАТИ СЛОВАМИ

Питаю у прикордонника, чи пам’ятає свої відчуття у день, коли вийшли на державний кордон окупованої більш як на місяць ворогом Сумщини?

- Це було 12 квітня. Середина-Буда, Зноб-Новгордське. Це важко передати словами. От коли ви йдете по своїй землі, по якій недавно іще топтався ворог... Це неможливо пояснити. Тільки відчути там. Ну і тоді місцеві люди виходили, зустрічали нас, вітали, плакали. У день, коли ми прийшли в Лебедин на початку березня, нас не зустрічали як переможців, насторожено дивилися люди тоді, боялися.

Іще нюанс: коли ми приїхали в Зноб, там усі по-російськи говорили. Це зрозуміло: кордон, 8 кілометрів до Росії, співжиття з росіянами, фамільні зв'язки тощо. Але буквально через місяць у громадських місцях спілкувалися українською, суржиком, звісно, але не російською. До людей потроху доходить... Жаль, що такою ціною.

ЗАРАЗ НЕ ВАЖЧЕ ВОЮВАТИ, ПРОСТО ІНАКШЕ

Далі завданням прикордонників було стати на кордоні й облаштувати там фортифікаційні споруди.

Зараз, каже Мирослав, там наші позиції, але там б'ють, стріляють кожен божий день. Є відоме відео, воно розійшлося соцмережами про те, як в один день було 150 пострілів по позиціях, але хлопці вижили після прямого влучання. Вищі сили врятували, але й те, що дуже добре побудовані укріплення — також.

Питаю, коли було гарячіше: в Лебедині в оточенні бригади з 400 танків, чи після виходу на кордон під обстрілами?

- Коли ми приїхали в Лебедин, у перший же день був авіаобстріл, літак запустив три ракети по місту. То була десь 23 година ночі. Перша впала у приватний сектор на житлові будинки, друга - на кільце та заправку, і третя - біля нас десь 150 метрів, але не розірвалася. Така була наша перша ніч у Лебедині. Повітряна тривога - постійно, а в нас на той момент не було ще ні “Буків”, нічого. Але як тільки привезли, вони перестали літати.

Якщо порівнювати, каже Мирослав Челеняк, то в березні було складно тим, що ти не знав, куди ти прийшов і що на тебе чекає.

- Ми не знали ні місцевості (я ніколи доти не був на Сумщині, і якби не війна, й не потрапив би туди, напевно), ні прогнозів, діяли за ситуацією. Тепер складно тим, що ти 24 години на добу чекаєш, коли тобі впаде на голову російський снаряд чи міна. Дрони літають постійно, вертольоти залітали кілька разів.

Зараз, каже військовий, не легше, просто інакше.

- Це знову оборона, уже не міста, а державного кордону, де ти цілодобово під прицілом. Важко нам літати дронами — вони поставили РЕБ після того, як нам вдалося засікти їхні гаубиці і знищити підрозділ. Накрили тоді нормально, бо була інформація розвідки, що після знищення їх вивозили на трьох ЗІЛах. А зараз вони стають 800-1200 метрів до кордону і луплять з арти. Це для того, щоб відтягнути наші сили та увагу. Залізають на нашу територію, мінують. У нас так восени загинув товариш, Василь Яким, він наїхав колесом на міну на узбіччі й підірвався. У нього залишилося п’ятеро дітей.

- Зараз усі чекають, що ЗСУ вийдуть на рубежі країни 1991-го року, але коли це станеться, чи будемо ми жити в цілодобовому очікуванні російських мін і снарядів на голову, як зараз живуть люди на Сумщині, Чернігівщині, Харківщині — регіонах, звідки вигнали окупантів?

- Я думаю, якщо їх виб'ють повністю, то у них інтерес пропаде не те що до України, а взагалі до війни. Наше завдання зараз — вибити їх із нашої землі. То не люди, то непотріб. Якщо воно жило в хліві зі свинями, якщо зі стовпа зривало інтернет і везло додому, розстрілювало цивільні машини з дітьми... Священник нам місцевий розказував, що зайшли до церкви, ікони, церковне майно покрали. Казав, що він гірших людей іще не бачив. Та багато такого. Словом, ми знаємо тепер, хто такі росіяни. Як і те, що вони не є “добрими сусідами”.

Тож, каже прикордонник, мусимо їх вигнати зі своєї землі. До ноги.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото автора та з архіву респондента