Геноцид з метою знищення нашої нації

Московщині завжди бракувало власних талантів. Не змогла вирішити цю проблему для неї і влада Золотої Орди. Бо коли, скажімо, постало питання про інтронізацію першого московського митрополита, то не знайшлося відповідної кандидатури на цю посаду серед нащадків угро-фінів. Тому й змушені були висвячувати на Алексія І чернігівця з походження Єлевферія Баконта. 

А хто реально очолював збройну силу на Куликовому полі в битві проти татар – не український князь Дмитро Боброк-Волинський? 

Тож цілком можливо, що в москві розуміли неминучість інтелектуального впливу українства, особливо після того, як представники української духовності почали заливати московщину з середини ХVІ століття. Однак для будівництва Третього Риму були потрібні не патріоти-українці, а домішка української крові, яка в угро-фінському середовищі  витворювала б постаті на кшталт Андрія Боголюбського, що в ім’я утвердження москви 1169 року пішов навіть на знищення отчого Києва.

Ось чому, починаючи з другої половини ХVІ століття, москва залучає до освоєння Дикого поля українців таким чином, аби вони поступово змосковлювалися: агітуючи переходити на службу цареві, їх обставляють такими рамками поведінки, в яких вони, а вже стовідсотково народжені там їхні діти, стають ревними москвинами. 

А багато донців – учорашніх запорожців – закликалися на службу і до москви, де їх записували до стрілецьких ратей. Там же вони й одружувалися на місцевих жінках і поступово розчинялися у так званому в майбутньому великоросійському середовищі, назавжди втрачаючись для рідного українства. Подібне станеться і з тими козаками Петра Сагайдачного, котрих після відходу з москви восени 1618 року вже під Калугою догнали представники царя й завербували на службу в різні міста цієї держави. Там вони також допомагали зростанню населення, вимушено влаштовуючи свою долю з місцевими жінками.

Після поразки козацько-селянських повстань 1620-х – 1630-х років в межах Дикого поля опинився великий масив українського населення, яке москва вміло колонізовувала його ж руками, театрально подаючи допомогу на влаштування як акт прийняття в підданство. А необхідних для її існування майстровитих людей з числа українського населення постійно витягувала з наших порубіжних міст, закликаючи у великолюдні базарні дні «не единожды».

Однак ті українські селітерники, котрі, відпрацювавши на варницях умовлений термін, хотіли повернутися до рідних домівок, уже не могли цього зробити: «царь указал тех черкас устроить в службу, какую пригодятся, холостых в сибирских городах, а женатых в казачех городках». Фактично це вилилося у викрадення українців, бо рильський воєвода Осип Щербатий їх «без государевого указу в Литву (тобто, Україну. – В. С.) не отпустил и держал по за приставы больше полугоду, и они де в неволю пошли на государево имя служить, что их в свою землю не отпустили...».  

Коли ж москвини як окупанти з'явилися на нашій землі після Переяславської ради 1654 року, то за свою службу взялися викрадати все, що могли дотягнути в Залісся. Оскільки тоді винаходів людської цивілізації, на кшталт пральних машин чи холодильників, ще не існувало, то важливим «трофеєм» для московських зайд були українські діти. 

Незважаючи на постійні звернення до царя про повернення їх на Батьківщину, нічого не допомагало. Так, у червні 1662 року козаки Ніжинського полку писали до Олексія Михайловича про те, що його «ратные люди в Черкаских городех, и у нас, холопей твоих, в те поры детей наших поимали в полон... и я холоп твой Ромашка Лысой проведал дочеришку свою в Козлове, а я Марчка в Козлове ж, а я Офонка проведал в Елецком уезде, и в инных городех дети наши есть...». 

З ліквідацією унії царська росія вдалася ще до одного методу «перевиховання» українських дітей. 1831 року, коли в уніатів було відібрано Почаївський монастир, там розмістили осередок Волинського православного архієпастирства. Тоді ж, згідно спеціального розпорядження влади, дітей Волині, Поділля, Холмщини й Берестейщини можна було на прохання і забезпечення батьків відправляти на відпочинок до росії. Зголошених переодягали у військовий одяг і відвозили до спеціальних таборів, зокрема, 5 таких транспортів було вислано до Києва. Крім того, вийшов царський указ про те, що діти змішаних подруж мали виховуватися тільки в православ’ї. 

Захопивши владу, російські більшовики придумали новий спосіб перевтілення українських дітей в «истинно русских» через так звані макаренківські колонії. Особливого цинізму нові прийоми фактичного викрадення юних душ запроваджувалися під час Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, коли українські жінки вимушено залишали своїх немовлят під дитячими будинками, де їм давали російські прізвища, або ж, спеціально для насмішки, – Бернард Шоу, Анрі Барбюс, Ромен Ролан…

Тих же голодних малолітніх українських дітей, що різними шляхами діставалися до російських міст і не могли там розмовляти мовою Леніна-Сталіна, організовано відправляли до УСРР.  

З відновленням Української держави, коли припинився організований відбір талановитих українських дітей для розвитку російської науки, техніки  й культури, москва намагалася й далі витягувати їх з рідної землі через різні проекти так званого Россотруднічества. Яких тільки університетів і філіалів російських вишів не було відкрито в Україні з пільгами для випускників наших шкіл. Ще привабливіші вони були для тих українців, хто зголошувався вступати в університети на території росії.

А нині, коли російська солдатня знову топче нашу землю, москва взялася викрадати дошкільнят і школярів.  З початку повномасштабного вторгнення понад 2 тисячі українських дітей, позбавлених батьківського піклування, вже незаконно вивезли до російської федерації. 

А всього там примусово опинилося щонайменше 234 тисячі українських дітей. Багато з них, яких окупанти обіцяли довірливим батькам оздоровити й повернути, й досі не можуть дістатися рідної домівки.

За даними Мінреінтеграції України, нашим дітям у рф оформляють російське громадянство, є випадки незаконного усиновлення їх громадянами росії. Деякі російські чиновники часто братів і сестер розділяють, щоб вони не могли спілкуватися між собою, і відвозять до різних регіонів країни. 

Тож протягом століть росія викрадає українських дітей з метою знищення нашої нації. А це – геноцид, за який необхідно відповідати.

Володимир Сергійчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства