Оборона Запоріжжя. Стрільці
З військовослужбовцями стрілецької роти, які виконують бойові завдання на запорізькому напрямку у складі Запорізької окремої бригади територіальної оборони, зустрічаємось не на самісінькому "нулі", і це рішення виявиться правильним. Поки спілкуємося з хлопцями, чуємо, як по рації передають про ворожі дрони та літаки, що намагаються вистежити військових.
ВИХОДИ, ЯКИХ НЕ ЧУТИ
"На ділянці ситуація складна, ведуться позиційні бої, переважно артдуелі. По наших передових позиціях працює артилерія, міномети, авіація. Іноді відбуваються стрілецькі бої, але це більше позиційна війна", - розповідає головний сержант роти на позивний "Капрал".
Він каже, нещодавно була інформація, що навпроти позицій наших військових стоять, як їх називають, "чмобіки". Але зараз їх замінили регулярні війська. Це чутно у "перехопленнях".
Питаю, чи відчули наші військові зміни у поведінці або тактиці ворога після звільнення Херсонщини.
"Моральний стан у них дуже поганий, бо розуміють, що вони тут ненадовго. Але вони ще не здатні сперечатись із наказами свого командування. Проте чекають, щоб піти", - каже "Капрал".
Чоловік розповідає, що на їхній ділянці фронту, розслабитися не можна - авіація ворожа постійно тримає в тонусі.
"Найстрашніша для нас зброя, коли ми на позиціях - авіація. Бо можна почути вибух від артилерії, танка, САУ. Літаки підлітають дуже швидко - і виходів не чути. Гелікоптер можна побачити, почути, а літак - неможливо", - пояснює військовий.
ВИХІД З ОКУПОВАНОГО МІСТА
"Ближніх боїв по суті немає, ми ведемо активну оборону. Працюємо мінометами, кулеметами. До ворога 2 кілометри. Тобто в бінокль бачимо, що робить ворог… Ми працюємо по їхніх позиціях, а у відповідь нам летить у 50 разів більше. Ми готові наступати. Мотивація є. Бійці готові. Але ж треба розуміти, куди, як і для чого", - приєднується до розмови командир роти "Альфа".
Йому лише 24 роки. Він з родини військових, про службу в загоні спецпризначення мріяв з дитинства. І вже навіть пройшов спецпідготовку, але розпочалась широкомасштабна війна.
Наразі в його підпорядкуванні 90 людей. І, як каже "Альфа", бути командиром роти - це його.
"Я сам народився в Бахмуті, 4 роки жив у Харкові, батьки - в Мелітополі, і я підписував контракт у Мелітополі, війну зустрів там і виходив з окупації", - розповідає комроти.
"Як виходили? Пригадайте той день коротко", - прошу співрозмовника.
"24 лютого… весь день ми чекали, коли нам привезуть зброю. Отримали її ввечері. На підступах до міста вже був ворог. Одна з рот вийшла, аби прийняти бій. Була невеличка метушня. Кілька пострілів зробили, якщо не помиляюсь, то влучили з РПГ чи в російський БМП, чи в БТР", - згадує він.
Найстрашнішим днем для нього став той, коли разом із побратимами їх висадили поблизу Мелітополя, а що далі - ніхто не розумів.
"Наді мною на висоті 50 метрів кружляли два вертольоти, і ти не знаєш, що робити. Страшні дні - перші. Стрілецький бій був, коли ми виходили з міста: нам назустріч три "Урали" з буквою Z їхали. Ми зупинились і вони також, не знаю, навіщо. Почався стрілецький бій. У посадці тоді 32 їхніх "двохсотих" лишилося. Це потім дізнались. А у нас навіть поранених не було", - говорить "Альфа".
Його батько помер у 2014 році, мати виїхала з окупованого Мелітополя до Запоріжжя, де працює у військкоматі. Його 22-річна дружина, на ім'я Катерина - зв'язкова в одному з ним батальйоні.
БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ "ДОКА"
У складі цієї роти є медик. Нам пощастило, він мав можливість поспілкуватися з нами і показати, як і чим надає допомогу пораненим бійцям.
Ротному медику 41 рік, його звати Максим, позивний, як не дивно, "Док". Він із Запоріжжя. У мирному житті колись був фельдшером «швидкої», але востаннє працював за фахом років 20 тому.
"Закінчив училище, рік пропрацював - і все. Але тут довелось усе згадувати. Медиків не дуже багато на фронті", - каже він.
До війни він працював маркетологом на взуттєвій фабриці і вважав, що "військовий з нього вийде не дуже". Сьогодні зізнається: за 8 місяців війни такий досвід отримав, стільки пережив, що у звичайному житті ніколи не відчував.
"Моє так зване бойове хрещення було, коли по рації почули, що хлопцям потрібна допомога. Це був наш наступ на один із населених пунктів. Наш підрозділ безпосередньо участь у ньому не брав, але ми були неподалік. Наступ був невдалий, на жаль, багато поранених. Ми по рації почули, що потрібна допомога - треба вивозити поранених. Трьох хлопців вивезли до одного з населених пунктів, де нам сказали, що є важкий боєць і треба його далі везти. Але ми не могли знайти кваліфіковану допомогу і втратили його. До найближчої лікарні треба було їхати 40 км. Ця страшна ситуація показала, наскільки на той час у нас була не налагоджена медична служба", - згадує "Док".
Він говорить, що важко це визнавати, але той випадок для нього був дуже важливим. Після нього почали шукати машини для їхнього підрозділу.
"Зараз у мене є машина евакуаційна, є машини, що можуть бути на випадок потреби напохваті. Наші позиції розміщені так, що до них важко добиратися, ми звернулись до волонтерів, і вони знайшли для нас повнопривідний "Джип". Тож ми можемо на будь-які позиції дістатися і забрати хлопців", - каже чоловік.
"Док" говорить, що в нього "не дуже приємна робота", але водночас вона надважлива. Він не рахував, скільком пораненим допоміг. Говорить, що його завдання - вивезти пораненого бійця з передової і передати медичним фахівцям.
"Док" має "натовський" рюкзак бойових медиків, каже, що в ньому є все необхідне для надання допомоги.
Просимо показати, що ж усередині наплічника. Він розкриває його і трохи коментує, показуючи різні кишеньки, в яких запаковані протиопікові пов'язки, мішок амбу, бандажі, шприци та багато різних препаратів. За його словами, на фронті травма номер один - контузія.
"Насправді немає гордості чи чогось такого від роботи. Але є таке… "фух", коли вдається врятувати бійця. Це мій обов’язок. Кожен робить, що може. Я завжди намагаюсь підбадьорити хлопців", - говорить він, складаючи рюкзак.
Завдяки тому річному досвіду роботи на "швидкій" чоловік був морально готовим до різних типів поранень, але зізнається: перші дні на фронті було складно.
"Складно, бо розумієш, яка відповідальність на тобі лежить", - пояснює "Док".
Складно чоловікові було ще й тому, що його старший син потрапив в окупацію. 18-річний Костянтин - студент, навчався у Херсоні і не встиг виїхати. В окупованому місті хлопець прожив 50 днів і лише на початку літа йому вдалося вирватись звідти.
"Дуже важко було, бо не розумів, як допомогти, як можна вивезти дитину", - згадує той період військовий.
Він каже, що найважче на війні - не бачити родини. Чоловік не приховує, що дуже сумує і мріє, як вони з дружиною після перемоги поїдуть до Італії. Але то буде після…
КОНТРОЛЮВАТИ ЕМОЦІЇ, ПОПРИ БІЛЬ
Командир роти, попри свій юний вік, говорить, що завжди цікавився новинами і ніколи не був аполітичним. Проте не вірив, що 24 лютого почнеться повномасштабна війна. Він чув перші вибухи - ворог ударив по військовому аеродрому в Мелітополі, але не міг навіть уявити, що буде далі.
Питаю в комроти, чи змінила його війна. Каже, що дуже.
"Перше, що я зрозумів, - треба контролювати свої емоції. Якщо ти хочеш, щоб тебе почули, кричати не треба. Емоції та крик ніхто не почує", - відповідає командир і додає, що як би важко не було, але треба контролювати емоції навіть щодо противника.
Він уважно стежить за новинами і зараз. Говорить, що в його рідному Бахмуті ситуація важка.
"Це найгарячіша наразі точка. Мені приходило повідомлення, що мого будинку, в якому я прожив 19 років, уже нема... Багато будівель немає. Місто люблю, але болить за всю країну", - каже "Альфа" і додає: "Серце розривається".
Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
