Ці місяці ми постійно пишемо про війну. Про подвиги наших військових, про героїзм рятувальників та лікарів, про трагічні долі українців з окупованих росіянами територій. Ми пишемо про долі жінок, мільйони з яких були вимушені залишити свої домівки, свою країну, взявши з собою найцінніше - своїх дітей. Ми пишемо про волонтерів і волонтерок, які здійснюють неможливе, дістаючи все необхідне,  для тих, хто потребує. Про наших неймовірних колежанок, які пішли на фронт (їхні історії тут, тут і тут). 

Ми пишемо історію. Водночас мало хто задумується, в яких умовах працюють зараз журналісти і журналістки. А в них самих бракує часу розповісти про те, як це - працювати в окупації? На лінії фронту? В місті, що постійно перебуває під обстрілами? Тому Укрінформ вирішив розповісти історії наших журналісток, які виконують свій професійний обов'язок в дуже небезпечних умовах. Перша розмова - з власною кореспонденткою Укрінформу в Херсонській області Іриною Староселець, яка близько двох місяців працювала в окупованому Херсоні. Указом Президента України від 6 червня 2022 року Ірину Староселець нагороджено орденом "За заслуги" III ступеня.

- Давайте почнемо спочатку. Коли прийшла війна в Херсон? Як ви це відчули?

- Мені повідомили про початок бойових дій колеги з Києва, телефоном. Напередодні я дуже пізно лягла спати і прокинулася від дзвінка. Колега сказала: "Бомбардують. Війна!". У цей час в Херсоні теж було чути вибухи, але я подумала спросоння, що то - грім. 

- І як ви зреагували?

- Відразу почала робити новини. Тобто, часу на паніку в мене не було, я просто почала працювати.

Якщо чесно, я мало що пам'ятаю з тих днів: мабуть, пам'ять так захищає, витираючи страшні спогади.

Лише пам'ятаю, як працювала. Як  зв'язалася з нашими прикордонниками. Прикордонники підтвердили мені, що йдуть бої і є загиблі. Дізналася, що Генічеськ вже окуповано. Тоді я телефонувала меру Генічеська, який мені підтвердив: "Так, вони вже тут...".Тут - це вже в мерії вони були. Потім я телефонувала знайомим з Генічеського району - вони розповідали, що відбувається у них… Потім тобі телефонують рідні з-під Києва, родичі з інших областей, і ти розумієш, що це - дуже велика біда, яка поширилася на дуже великій території.

“Так, - говорила я собі, - Херсон можуть захопити, його відб'ють згодом,  але Київ ніколи не здадуть!".

Я просто почала працювати, адже Київ стоїть, армія воює, наші б'ються, все нормально - наскільки це може бути нормально в таких умовах. Так я тоді це відчувала, в усякому разі, інші думки з цього приводу я не підпускала просто. 

 - Чи ховалися в бомбосховище, коли чули вибухи?

- Одного лише разу, 25 лютого, я була в бомбосховищі. Бомбосховище давно не ремонтоване, страшне, зовсім не пристосоване для тривалого перебування там такої кількості людей.

Їх було дуже багато, хтось приносив ковдри, хтось розривав якісь коробки - намагалися прилаштуватися. Принесли води, якось самоорганізувалися. Щоб не було задухи, то ті небагато чоловіків (більше в бомбосховищі було жінок з дітьми, чоловіків було мало, так мені здалося, в усякому разі) по черзі вручну крутили якийсь механізм, робили примусову вентиляцію.

Були якісь люди, які перевірили входи-виходи, основні-запасні двері. Був чоловік, який пояснив нам, як треба поводитися, коли  зустрінеш ворожий патруль. Кілька разів повторював: ні в якому разі не тікайте, кажіть, що йдуть жінки і діти, що ви беззбройні. Там з нами, до речі,  були дітки в укритті - немовлята з дитбудинку. Потім їх перевели до церкви, де для дітей було комфортніше, але пізніше під час окупації через необережне повідомлення однієї чиновниці про них дізналися загарбники…Про це багато потім писали. 

А так я сиділа у коридорі вдома у перші тижні, а вже коли було геть тривожно, то ми з сусідами, які дістали ключі від підвалу, ховалися там. У коридор в квартирі я затягла, до речі,  столик, поставила комп, замість стільця було перевернуте відро. Спала також там, якраз матрац помістився. Виявилося, що людині досить такого обмеженого простору, щоб вижити певний час. І працювати. Бо у сховищі не було б можливості працювати. Пізніше, коли перебралася до подруги,  на шостий поверх панельки, то ми слухали, як над нами летять ворожі  ракети у бік, де вільна територія, де наші. У підвалі, згадую, як сусіди розмірковували: ну нехай, вони зайдуть у Херсон, це вони можуть зробити, оголосять, що то їх територія,  але що вони з нами зможуть зробити, як вони нас переламають? Правда, тоді такі були розмови. 

- Чи зазнав Херсон руйнувань в перші дні наступу росіян?

- Так. Обстрілів та руйнувань зазнало, зокрема,  передмістя біля Антонівського мосту. Тоді загинула моя знайома, жінка, яка дуже любила тварин, я в неї лишала свою собаку завжди, коли виїжджала з міста...Я про це дізналася пізніше. 

Ще руйнування були, коли росіяни заходили в місто по вулиці Перекопській. Там вони поцілили в житловий будинок, було зруйновано, якщо не помиляюся,  дві квартири. Я чула таку версію, що росіяни обстріляли, бо звідти хтось намагався чинити опір. Був обстріляний Таврійський мікрорайон. Були вбиті мирні цивільні  люди у авто. Були розстріляні 1 березня тероборонівці у Бузковому парку… 

- Чи не було для вас дивним, що росіяни так швидко дійшли до Херсона? Бо мені здавалося, що наступ з Криму - найбільш очікуваний, тому я була впевнена, що цей напрям захищений найбільше...

- Дивіться, ми - місцеві журналісти - завжди казали про оці КПВВ, які на межі з Кримом облаштовували за європейським зразком: там треба робити рови, захисні споруди, а не гладенький шлях, по якому росіяни легко можуть пройти.

До широкомасштабного вторгнення не один раз  виникала у соцмережах дискусія про створення в такій області як Херсонська не цивільної, а військової адміністрації. Адже це прикордонна область, з морським кордоном, а з огляду на анексований Крим,  ми усвідомлювали всі ці ризики. Зараз потрібно вивчати це питання, розбиратися, чому так сталося? Навіть передусім не для того, щоб просто покарати когось (хоча, звісно, карати треба), а щоб наступного разу бути готовими. Адже росія нікуди не дінеться, певне, з карти (вірю, що з Криму ми їх проженемо, а от з карти політичної взагалі - навряд чи).

- Ви перебували в окупованому місті майже два місяці. Чи було досить тепла, електрики, ліків, продуктів, грошей?

- З перших днів вторгнення люди запасатися усім. Під вікном моєї квартири стояли величезні черги людей до магазину з продуктами. Плюс, як нам пояснювали, бази з продуктами, з яких постачаються супермаркети міста, були з того боку Антонівського мосту, на лівому березі Дніпра. Тобто, росіяни ще не захопили Херсон, а постачання продуктів уже погіршилося. Тому люди ще вдосвіта вставали в черги і брали все, що було. Буквально - все. 

Також величезні черги були до банкоматів і банків, люди хотіли мати готівку.

Я не стояла в тих чергах, бо в мене в холодильнику була якась їжа, але їсти я зовсім не хотіла. Був запас готівки - якраз напередодні зняла. У перші дні вторгнення і спочатку під час окупації вже в мене був такий раціон: я снідала - в мене була вівсянка, потім пила каву і виходила на вулицю, де працювали невелика  пекарня. Я купувала собі там булочку - це був мій обід. Вечеряти зовсім не хотілося. Мабуть, мій організм так реагував на стрес. Тому мій напівпорожній холодильник мене не лякав абсолютно. Тим паче, що я відповідала лише за себе. 

- Іро, а чому ви не виїхали з Херсона?

- А не було вже змоги. З перших днів вторгнення потяги з Херсона вже не ходили. Ніяких автобусів, міжміського транспорту. Жодної евакуації для жителів Херсона не проводилося. Ті, хто мали машини,  - ті виїжджали. На свій страх і ризик, адже ми не знаємо, хто з них куди доїхав. Це було реально ризиковано, бо росіяни вже йшли на Миколаїв. У мене авто не було, зрештою...

Переважна більшість херсонців залишилися в місті з розумінням, що треба якось виживати і невідомо, коли і як можна буде вибратися чи коли нас звільнять. Ми обговорювали тоді з однією людиною, що коли окупація затягнеться на довгий час (згадаймо Донецьк, Луганськ),  дітей треба навчити брехати: вдома говорити одне, а на людях - інше. Ми ж пам'ятаємо ще радянський союз.

Допомагали відпочатку лікарням - там були наші поранені військові. Приносили ліки, одежу, харчі.

Волонтери збирали кошти, купували ліки для мешканців, доправляли ці ліки  у місто  через блокпости- з медпрепаратами  була просто біда. Готували їжу для містян. Розвозили тим, хто цього вкрай потребував,  пакети з продуктами. росіяни ж не пускали в область гуманітарну допомогу. Волонтери вивозили потроху людей з окупації. 

Всередині міста рухалася готівка. Тому всі хотіли зняти гроші.  Щоб зняти готівку, біля банкоматів стояли величезні черги. Одного разу я була в черзі у відділення банку 126-та. Щоб не загубитися, ми писали на  руці номер. 

Українські банки працювали досить довго, "Приватбанк" найдовше працював, здається.

Дуже рятувало людей те, що можна було оплачувати картками, і те, що ми могли перекидати один одному гроші через електронні додатки. Навіть, якщо в тебе немає готівки, ти все одно маєш шанс вижити, завдяки цим електронним сервісам, завдяки звичці платити онлайн.

Напевне, в іншому випадку, росіяни могли б нас швидко "задушити" в окупованому Херсоні. Наприклад, вони пізніше забрали термінали для оплати з магазинів, але містянин  приходив і тихенько переводив суму на карточку продавцю. Так це функціонувало,  так люди змогли протриматися.

- Український мобільний інтернет весь час був в Херсоні?

- Поки я перебувала там - він був. Зв'язок зник 30 травня.

Росіяни його відключили, розказуючи херсонцям, що "це українці від вас відмовилися".

Вони нав'язали свій зв'язок, адже контроль над ним означає знати, що люди пишуть, що люди думають насправді.

- А люди отримували пенсії, зарплати українські?

- Так, пенсії отримували на картки.  Укрпошта трималася чотири місяці в умовах окупації - виплачували людям пенсії. Звісно, у всіх населених пунктах області ситуація складалася  по-різному. Зарплати бюджетники отримували  - там, правда, виникали затримки з виплатами по регіону, журналісти про це писали.

- Тобто, українські установи в Херсоні намагалися функціонувати, скільки могли.

- Так. І це нас врятувало. 

- Я так розумію, що росіяни зайшли в місто, уявляючи себе "асвабадітєлями" і  чекали, що ви будете ними дуже тішитися...

- Вони ішли в Херсон "звільняти нас від нацистів". Вони справді, напевне, так думали. Але потрапили в українське місто. Для мене самої була несподіванкою така велика кількість людей на тих перших мітингах в Херсоні, після того, як зайшли росіяни.

Навіть у найкращі свята людей було менше на центральний площі. А тут в місті, окупованому чужими військовими, на площі вийшли навіть ті, хто й на мітинги ніколи не ходили раніше, були зовсім не активними політично. І коли ми йшли колоною - стоїть, наприклад,  біля магазину  черга 50 чоловік - і  вітають нас вигуками. Машини їдуть і сигналять. А поряд - російські військові, які стріляють з автоматів догори... І це - тисячі людей , це не десяток вийшли. Це виглядало як якийсь "сюр". Наші жінки кидаються до них зі словами: “Навіщо ви прийшли сюди?!”. Я пам'ятаю той момент, коли хлопчина на ворожий БТР вискочив. Це вже історія, як  чоловік з українським прапором в центрі міста, на центральному проспекті, заскакує на російський БТР...

- ... і не боїться нічого!

- Знаєте, тоді ейфорія якась була. Ми ж кілька перших днів сиділи по бомбосховищах, квартирах,  по коридорах, а тут ти зустрічаєш своїх - колег-журналістів, знайомих, просто людей незнайомих! Ти йдеш із ними в одному ряду, кричиш: “путін - хуйло!", "Слава ЗСУ!". Ми кричали це в очі російським  солдатам. 

Хоча ж відомо, що ми, журналісти, маємо спостерігати і передавати новини. Але це був точно не той випадок. 

Я не знаю, чи є в світовій журналістиці така практика: як ти повинен поводитися на таких подіях,  якщо це твоя країна? Коли ти не поїхав у чужу,  країну висвітлювати щось там, а це - твоя країна, де відбуваються такі історичні, такі жахливі події, чи можеш ти бути осторонь, просто спостерігати?

Учасників мітингу росіяни вираховували,  затримували, забирали “на підвали”. 

Пізніше, коли ми писали повідомлення в месенджері, то так перевіряли один одного, запитували: “А де ми з тобою бачилися востаннє?", і  людина відповідала: "На мітингу, ти ще нас фотографувала...". І ти розумів, що це - справді свої. Тоді у мене виробилася звичка:  написавши щось у месенджері, через кілька хвилин повідомлення витирати. Навіть тут, на вільній території України, у мене довго на автоматі було, що треба стерти історію розмов.

- А коли стало зрозуміло, що є небезпека для журналістів?

- Воно зразу було зрозуміло. Як громадянину, як людині було зрозуміло зразу, що небезпека є, адже навколо -  люди зі зброєю і це - чуже військо. А ти йдеш на мітинг. Але ти там - в масі людей. Усі ризикували. Бо  перед кулею всі рівні.

І ми там виступали,  кричали, водночас -  писали і  фотографували, передавали новини. 

Наголошу, що люди виходили на протести не лише в Херсоні - вони виходили і у селищах і селах, інших містах області. І я пам'ятаю жінок з телефонами, які вели трансляції з цих мітингів, коли їх труїли сльозогінним газом. Це ж  подвиг.

- Так, я пам'ятаю ці репортажі з протестів в Білозерці, коли на групу місцевих мешканців суне натовп озброєних російських військових, в захисному спорядженні, шоломах, з автоматами, вже навіть пістолет дістав з кобури, а жінка йому кричить: " навіщо ти прийшов сюди?! Хочеш мене  вбити?! Ну, давай,  стріляй!".

Мені здається, що той росіянин ніколи в житті такого опору не бачив.

- Саме так. Це прояв громадянської журналістики, що з'явилася в Криму, коли там зникли звичайні журналісти, з'явилася як спротив. Те ж відбулося на Херсонщині після окупації. Багато людей стали громадянськими журналістами, фактично, на передовій,  і передавали інформацію про окупацію Херсонщини для всього світу. Знаю колег, які працювали в окупації під псевдо для іноземних та українських ЗМІ, думаю, що ці історії, прізвища  стануть відомими. Ми про них розкажемо. Були херсонці, які в окупації вели щоденники у соцмережах.

Коли в твоє місто заходить чуже військо, а ти - журналіст, залишається два варіанти, ну, може, три - якщо ти не колаборант, звісно. Ти  робиш свою справу - поки можеш відкрито, потім це закінчиться підвалом або  у підпілля переходиш. Виїжджаєш чи пересиджуєш, зрештою. Були  також колеги, які в окупації  чітко заявляли у соцмережах: "Наше видання у зв'язку з ситуацією, що склалася,  припиняє свою роботу”. Вони мали мужність попереджати, що не мають відношення до публікацій, які з'являться у виданні, яке вони вже не контролюють, чи заявляли, що за нинішніх умов припиняють журналістську діяльність.

Не секрет, що була частина “колег”, які працювали на ворога, бо  чекали на "русскій мір". Їх небагато, але вони були. І ми знали, що вони такими будуть. Той же Стремоусов. 

Це було зрозуміло, тому що в нас були колеги,  які таке вже проходили - в 2014 році на Донбасі. Ми знали, як це відбувалося там, і розуміли, що в нас це відбуватиметься приблизно так само.

Згадалося ще. У Херсон тоді приїхала журналістка з російської ліберальної газети. І зробила репортаж, який мене тоді саме  дуже зачепив. Вона знайшла якусь божевільну, що на камеру з “бойцами” мило спілкується. … Хоча, текст великий і в ньому різне наче, різні точки зору. Але оце “різне” - це не про матеріали з міста, куди вдерлися війська росії, твоєї країни, на яку ти працюєш, як не крути, у цій газеті.  Ще таке питання: а яким чином вона потрапила в Херсон? Явно ж не з української території. Такі у мене були в ті дні емоції…

- Як ви передавали інформацію, коли вже була окупація Херсона?

- Та як - телефоном, був інтернет. Передавала через месенджери. Коли зникав інтернет вдома - йшла у кафе біля дому, мені пароль дав господар. 

- Невже вам не було страшно? Всі ж знали, що ви -  журналіст, працюєте на державне інформаційне агентство... Ви не боялися, що вас зрадять?

- Ну, звичайно. Деякі "товариші", в лапках, писали мені погрози: "Де ти? Ще не виїхала? А ми тебе знайдемо...". Це була така гра на нервах.  Дзвонили. Але після перших же таких дзвінків: "Гдє ти? І что с тобою?", я зрозуміла,  що треба щось робити. 

Я не стала ризикувати і чекати на них вдома. Вирішила не спрощувати їм життя.  Я розуміла, що якщо мене затримають, то комусь доведеться мене витягати. 

Я не знаю, що би фізично я могла би там витримати - бо у всіх різний больовий поріг. Я не знаю, що би вони могли зі мною там робити - але ми всі знаємо історію журналіста Олега Батуріна, інших колег... Однак, я не про те. Я розуміла, що в разі потрапляння в полон я - жінка, журналістка - я стаю заручницею, обмінним фондом. І мене би намагалися витягти, я в цьому впевнена. Але навіщо, якщо можна цього уникнути? Рятувати з полону і так є кого.

Тому я залишила свою квартиру, але і після того я ходила по місту, ходила на мітинги. Це був ризик, який я розуміла. 

Хоча, під час першого інтерв’ю,  яке я давала в перші дні окупації американському виданню, я навіть називала своє прізвище. Пізніше журналісти,  які телефонували, з метою безпеки ставили моє псевдо. 

- А були в місті якісь патрулі, які зупиняли, перевіряли перехожих?

- Були блокпости. Перевіряли у квітні в громадському транспорті.  Вони заходили в автобус, оглядали візуально. Їх менше цікавили жінки, більше - чоловіки. А також люди, які їздять на власних автомобілях.

- А через який період часу в Херсоні почалися затримання людей? Чи вони відразу почалися?

- Вони відразу почали свої "чистки". Коли вони заходили в села, то вони АТОвців у першу чергу забирали - так люди розповідають. Також зразу пішли з обшуками  по квартирах працівників СБУ і правоохоронців...

- А звідки росіяни знали, хто є хто?

- Ну, наприклад, я чула таку історію: зайшли в школу, побачили стенд пошани з портретами і іменами учасників АТО. Інший випадок: колаборанти відразу здали. Вони заходили в адмінбудівлі- можливо, там були якісь списки. Ми ж не знаємо, чи встигли там понищити цю інформацію,  чи ні. Та й готувалися до нападу, ймовірно, дивилися сайти, публікації. 

Мені страшно було тоді  думати про ті підвали - катівні. Бо раніше у нас, якби людину незаконно арештували, то зібрався натовп під поліцією, були б акції протесту, адвокати... 

Напевне, це були найстрашніші відчуття.

- Зради в місті не було...

- У моєму оточенні, серед людей,  яких я знала і поважала, жодного зрадника не було. Щодо інших - звісно, відомі вже імена частини колаборантів.  Але  навіть серед людей, які,  на мою думку, могли радіти "русскому міру", - були такі, що не зраділи. Деякі люди для мене стали відкриттям в цьому сенсі.

Зазначу, що росіяни формували свою поліцію в Херсоні на базі мешканців з так званих ЛНР/ДНР - бо багато колаборантів у місті для цього  не знайшлося. 

- Росіяни робили спробу створити в місті свою пропагандистську пресу?

- Так. Вони одразу взялися і за пресу, і за телебачення - зайшли їхні пропагандисти, газети роздавали, листівки. Оця частина війни для них - інформаційна, вона для них реально - війна. 

- Херсон став героєм в очах всієї України, бо там всю окупацію діяв активний спротив. Вже легенди існують херсонські. Мені здається, що цим Херсон здивував, адже це - південне місто, де, на думку більшості, були проросійські настрої...

- Це була ілюзія...

- Ким сформована? Бо мені здається, що нас хтось обманював, формуючи хибне сприйняття сходу і півдня України навіть через 30 років незалежності держави. На вашу думку, чому так сталося?

- Це питання більше для філософів, напевно, і для тих, хто суспільні процеси вивчає. 

Я пам'ятаю,  як ми їдемо з маленькою донькою у Херсоні  в тролейбусі, я кажу їй щось українською, до мене підходить незнайомий чоловік і каже: "Ви говорите українською, як говорила моя мама".

Села Херсонщини - україномовні. Але - так, багато років Херсонщину русифікували. Наприклад, мій чоловік,  Валерій Староселець,  родом з села біля Нової Каховки, з україномовної родини - але навчався в російськомовному інтернаті. Система намагалася витіснити українськість,  лишаючи натомість шароварщину.  Влада, як от Сальдо,  намагалася нав'язувати нам Потьомкіна, Катерину ІІ. Наче до них історії не було на півдні. Він за час свого мерства впроваджував це дуже сильно. (Володимир Сальдо був мером Херсона з 2002 року по 25 травня 2014 року. Після вторгнення росії в Херсон співпрацював з окупантами, був призначений головою окупаційної військово-цивільної адміністрації Херсонської області - Авт.). Пам'ятник Потьомкіну, до речі,  росіяни забрали з собою з Херсона, як і бюсти Ушакова і Суворова. І херсонці з гумором до цього поставилися. Зараз обговорюють, як перейменувати проспект Ушакова і вулицю Суворова. 

Жителі степового краю по суті своїй вільні, вони вільні духом, звикли говорити все, що думають. І тут в твою країну приходить хтось і починає тобі щось диктувати.

Хоча на людей  чинився шалений ворожий  інформаційний тиск. Проте, як показав той же так званий "референдум" - роспропаганда на наших людей не дуже діє. 

- Чи можна оцінити, яка кількість людей, у відсотках, взяла участь у цьому псевдореферендумі, який проводився під російськими автоматами?

Тотальна більшість херсонців  його ігнорувала. Так,  були колаборанти, що брали участь в організації цього “ шоу”, але жителі області противилися, як могли.

Були люди, яких ловили просто на вулиці. Мені розповідали про випадок, як бабуся йшла собі додому, а її зупиняють і тягнуть в той автобус - "голосувати". 

Це був тотальний ігнор. Якщо мітинги - це був один етап протесту,  висловлення своєї позиції, то ігнор так званого "референдуму" - це був наступний етап.

В Херсоні в дні проведення псевдореферендуму люди переважно ховалися, вулиці були просто порожні. Але в місті сховатися легше, ніж в селі, - спробуй повибивати усі двері в багатоповерхівках. В селах було складніше. Але там люди просто відмовлялися йти на цей "референдум". 

Я знаю, що були люди в селах, які  чітко казали: “Ми не підемо голосувати". Хтось переховувався в хаті, хтось  прикидався хворим. Якщо ж уже змушували йти на цей псевдореферендум, то дехто писав, що він проти рф.

Це ж яку мужність треба мати! Це справді героїчні вчинки - висловлення такої своєї позиції - я не піду голосувати.  Бо на фронті ти маєш зброю, можеш хоча би відстрілятися. А тут приходить до тебе людина з автоматом, а ти беззбройний,  здається, абсолютно безпомічний, кажеш "Ні!" на наказ іти голосувати - це вчинок. 

Для прикладу, з  тих районів області,  що ближче до Криму - їх називали "червоний пояс" раніше, бо за комуністів голосували - люди мені писали: "росіяни з села вийшли і ми знову вивісили жовто-блакитний прапор".

Люди протистояли окупації,  як могли. Дітей в школи не віддавали. Це ж теж громадянська позиція людей. А те, як підтримують один одного - це взагалі окрема тема. Я не знаю, чи могли би такі речі відбуватися в якійсь іншій країні. 

- Що ви відчули після того, як Херсон звільнили і туди зайшли ЗСУ?

- Змішані почуття. Звісно, радість, бо місто визволили. гордість за херсонців, які вийшли з українськими прапорами (зберегли їх в окупації, а це - вчинок). Сум - бо втрати. І серед цивільних, і серед військових. Це викрадені, яких з катівень вивезли з міста. Ще шкодувала, що сама наших не зустрічаю. І тривога, бо всі ми розуміємо, що росіяни стрілятимуть по місту. Власне, останні дні вони це і роблять. Розуміння, що їх треба гнати з лівого берега, бо оті кавуни - це про лівобережжя, насамперед. 

Відхід росіян на лівий берег Дніпра нас не дуже врятує, тому що вони гатитимуть по Херсону - відстань же невелика. Їхній відхід не означає, що треба вдихнути радісно і казати, що Херсон звільнили. Херсон звільнять тоді насправді, коли звільнять всю Херсонщину і Крим.

- Ви плануєте повернутися в Херсон?

- Звісно. Там мій дім. Мої сусіди, які повели себе дуже геройськи, коли окупанти прийшли і вибивали двері в мою квартиру. 

- Коли це сталося?

- 10 жовтня.  Не знаю,  чому вони так довго зволікати, бо відразу після того, як я цей орден отримала, їхні пропагандисти про Батуріна і про мене написали, про мене - що  я з 2014 року  зайняла “неправильну" бандерівську позицію, тому треба конфіскувати моє житло. 

Тому я була свідома того, що в мою квартиру рано чи пізно прийдуть. 

10 жовтня мені через Телеграм зателефонувала сусідка,  з якою ми до того спілкувалися дуже рідко, і сказала: “Ира, там твою дверь вышибают". 

Вона розповіла, що ходила до них, запитувала, навіщо вони це роблять, що відбувається? Уявіть собі: це яку мужність треба мати?

- А ключами не пробували відкрити? Навіщо вибивати? Це такий показовий урок для інших?

- Напевне. Це показове мародерство - такий собі елемент залякування. Щоб налякати, можливо, - принизити. А, може, у них так процедура прописана - вибивати. 

Я пам'ятаю, розповідали,  що коли прийшли вибивати двері в квартиру батька Катерини Гандзюк, то  сусіди казали, що там ніхто не живе. Ті відповіли, що знають, але керуються загрозами «російській державності». Після чого вибили двері, вигукнувши «іменем Російської Федерації». Щось на кшталт того казали і біля моїх дверей. 

Та мої двері - встановлені ще за радянських часів, металеві з антивандальними  гачками зсередини, - стали для них проблемою, окупанти їх вибивали довго. При цьому навіть погнули сусідські металеві двері. 

Врешті, вони зайшли в квартиру,  повідкривали ящики, шафи, повикидали речі, фотографії на підлогу. Коли я уявляю цей обшук  - я навіть сміюся. Перед самою війною я збиралася зробити ремонт. У маленькій дитячій кімнаті в мене мішки з будівельними сумішами лежали. І як я собі уявляю: щоб туди пройти, цим солдатам в захисній амуніції, в касках і бронежилетах, довелося ці мішки спочатку витягати… або вони намагалися протиснутися, а там навіть я проходила ледь-ледь. Купа книг різними мовами, жодного портрета Бандери на стіні…

Коли росіяни пішли, друзі у місті знайшли десь майстра, щоб наступного дня ці двері закрити.  При чому, росіяни ще якийсь час після обшуку, як мені казали, перебували під під'їздом. Можливо, чекали на мене, - ми так жартуємо з друзями. Вони справді могли подумати, що я в місті, бо в квартирі лишилася розкрита валіза з речами. Коли я вирішила виїжджати з Херсона, то зрозуміла, що мені стільки речей не потрібно, також - питання, як їх вивезти, чи буде місце в автобусі. Я просто взяла рюкзак на плечі - а інші речі лишила.

- Забрали вони щось з квартири? Може, сусіди бачили?

- Забрали чи не забрали - я не  знаю. Приїду - побачу. 

Єдине, що подруга забрала, коли зайшла обережно після обшуку  - з кухні з шафи мого півника. Такого самого, що в Бородянці вберігся в зруйнованому будинку.

А все інше, розкидане, вона не зачіпала, далеко не заглядала   - бо ж там "розтяжки" можуть бути. 

Думаю, це моє лемківське коріння дається взнаки - матеріальні втрати, до яких звикаєш, і починаєш життя спочатку.

- А як ви відчули, що вже пора залишати Херсон?

- У той час моє безпосереднє керівництво вже дуже наполегливо просило мене виїхати, казали: "Іро, вже пора!"...

- По-моєму, вони це з 24 лютого казали...

- Так, але мені потрібно було знайти безпечний коридор. Тоді він був один - через Снігурівку. Мені потрібно було знайти якийсь безпечний транспорт. Були в мене друзі, які виїжджали і пропонували мені одне місце  в авто. Але мені потрібно було два місця - ще й для людини, в якої я тоді переховувалася. Тому я відмовилася їхати з ними.

Потім з’явилася інформація про автобуси “Іксори”, які вивозять людей з Херсона, за оплату, звісно, і я зрозуміла,  що в натовпі мені буде легше сховатися. І вирішила їхати автобусом. 

Але треба було перевірити, чи це не фейк, чи не везуть нас ці автобуси в Крим, в Росію. Перевірили. 

При цьому,  нікому не можна було говорити, що я - журналістка. Бо люди боялися везти. Був випадок, коли за мене просили, але люди відмовилися, сказали: "Ні, ми не повеземо журналістів".

На той момент я вже мала таке відчуття, що мені потрібно виїжджати, саме зараз. І, як виявилося пізніше,  цей коридор незабаром закрили, а потім шлях на волю був ще важчий для херсонців. 

- Як відбувалася ця поїздка?

- Нам пощастило: в той день,  коли ми їхали, набралося людей на два автобуси, була погана погода - дощило. Перевірки на блокпостах були не такими тривалими. Росіяни зосередилися на чоловіках - від 16 до 65 років. Вони їх виводили з автобусів, оглядали, декому говорили зняти речі. А у жінок лише документи дивилися, навіть речі не оглядали. Коли ми виїжджали,  то нас відразу попередили: "Як будуть щось просити - віддавайте". Особливо попереджали чоловіків, що над ними можуть знущатися, принижувати. Попереджали,  що мобільні телефони треба "чистити" від зайвої інформації перед поїздкою. А якщо ти маєш дуже гарну мобілку - то зразу напиши на папері до неї пін-код. Бо хороший телефон можуть відібрати, а пін-код, якщо їм навіть сказати, можуть забути. І тоді для того, щоб тебе зупинити, щоб ти їм пін-код повторив, можуть по колесам постріляти...Також водії попередили: казати радісно “Слава Україні!” можна лише після того, як вони підтвердять, що ми вже серед наших, бо можливі провокації. 

Загалом, чим ближче було до території, яку контролювали ЗСУ  - тим злішими ставали російські солдати на блокпостах. На останньому блокпосту знову вивели всіх чоловіків, а одному наказали зняти штани. Я думала, що, можливо, татуювання шукають на ногах. А виявилося, що їм просто сподобалися його джинси. І вони їх забрали. Так що далі він поїхав у якихось страшних треніках. 

Тепер можна констатувати,  що в мене була лайт-історія виїзду. Порівняно з тими херсонцями, що по кілька діб проводили в дорозі, авто яких росіяни обстрілювали, людей завертали назад. Я виїхала з першого разу. Хоча, звісно, дорогу з Херсона до Миколаєва, яка до війни займала годину, ми долали багато годин. 

- Скільки часу ви не бачилися зі своїми рідними?

- З донькою, з онукою ми не бачилися багато місяців. Бо в них була своя історія, адже на початку березня вони самі виїжджали з - під Києва, рятуючись від обстрілів. Вони тоді виїхали за кордон, і ми побачилися лише зараз -  в жовтні.

Звісно, що розлука була емоційно тяжкою. Ти сама - в окупації, дізнаєшся, що біля мами десь "прилетіло" - ти переживаєш, донька з онукою намагаються виїхати з Києва - і в той день на вокзал "прилітає", якраз, коли вони там були, - ти знову переживаєш. Тоді були страшні натовпи на евакуацію зі столиці. 

Та, загалом, я вважаю, що мені пощастило, якщо це так можна сказати. Адже я була учасницею цих неймовірних історичних мітингів, я бачила це на власні очі, в мене були друзі, які мене прихистили під час небезпеки, я виїхала з окупації... Мені досить легко це все вдалося,  я вважаю. 

- Іро, вийти з окупації через два місяці, постійно працювати там, отримати орден "За заслуги" - і ви кажете: легко?!

- Так я відчуваю.

- Було щось, про що ви мріяли в окупованому Херсоні?

- Під час окупації в мене була така собі мрія, моя медитація. Як після звільнення Херсона, ми всі, хто там протестував, хто воював, волонтерив, повертаємося на Площу Свободи,  сідаємо там на бруківку, і п'ємо каву.

Повернуся, щоб написати багато текстів про неймовірних херсонців. Я знаю, що й місто, і область будуть відбудовуватися, вже треба  думати про план відбудови - я знаю, ще буде багато цікавих історій.

Марина Сингаївська 

Фото - Павла Багмута і з архіву Ірини Староселець