Бійці без зброї. Як працюють в умовах війни рятувальники
Працівники ДСНС не мають зброї, проте вони першими приїжджають на місця ракетних ударів. Прибирають уламки снарядів, гасять пожежі, розбирають завали зруйнованих будівель, рятують живих і шукають тіла загиблих.
Під час повномасштабного військового вторгнення росії в Україну в структурі ДСНС з'явився новий підрозділ - Аварійно-рятувальна частина з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Таких частин лише п'ять у країні. За кожною закріплено по кілька областей.
Кореспонденти Укрінформу зустрілися з начальником рятувального відділення групи рятувальних робіт, який працює у Запоріжжі, - Олегом Круліковським.
Ми бачили Олега, коли він разом з іншими бійцями-рятувальниками розбирав завали житлових багатоповерхівок у центрі міста. Це було на початку жовтня, коли ворог кілька ночей поспіль бив ракетами по будинках, у яких спали мирні люди.
ДЕВ'ЯТИПОВЕРХОВИЙ БУДИНОК, ЩО СКЛАВСЯ, ЯК КОНСТРУКТОР
"Коли приїжджаєш на місця влучання ракети, головне - чітко та правильно поставити завдання для себе, щоби не робити зайвого, і правильно провести розвідку. По-перше, ми маємо врятувати постраждалих, і вже далі – ліквідовувати наслідки атаки, розбирати завали", - говорить рятувальник.
З ним ми зустрілись на місці одного з жовтневих "прильотів", біля панельного 9-поверхового будинку. Ракета (вночі 9 жовтня, - ред.) знищила під’їзд, "відрізавши" як ножем, ще один. Тоді під завалами знайшли тіла 13 людей, зокрема і тих, хто виїхав із тимчасово окупованого Мелітополя.
“Це був у нас третій об’єкт після будинку на Сталеварів та Соборному, коли по них влучили ракети (6 жовтня - ред.). І це був найбільш об’ємний і складний об’єкт. Бо до цього були цегляні і 5-поверхові. А цей - 9-поверховий конструктор, плити буквально складалися. Будинок був найбільш аварійний", - згадує Олег.
Після влучання ракети дев'ятиповерхівка загорілася, і тому першими сюди виїхали пожежні частини. Підрозділ Олега приїхав на місце о 7-й годині ранку. Рятувальники вирішили працювати одночасно по обидва боки будинку, де розмістили крани.
Рятувальники знали, що там можуть бути люди... аж раптом стався обвал - впав так званий "капюшон" - це частина плит верхніх поверхів, нижні було зруйновано внаслідок влучання ракети. Об’єм завалів збільшився вдвічі.
««Капюшон» обвалився за лічені секунди. Я був у той момент поряд із будинком. Ми якраз обговорювали послідовність розбирання верхніх плит і побачили, що зверху почало сипатись. Усе обвалилось вмить. Ми відразу зробили перекличку по раціях. Дякувати богу, всі наші були живі, техніка не постраждала. Це реально було диво, бо в той момент з обох боків працювало приблизно 15-20 людей", - каже чоловік.
Зараз із будинку відселені всі мешканці, він є аварійним. Але люди приходять аби забирати речі, що вціліли.
Рятувальник каже, що в ті дні співробітники ДСНС "перелопатили" голими руками та ломами тонни цегли й бетону. З-під завалів діставали понівечені тіла, частини тіл, знаходили документи та фотокартки загиблих людей.
«Де ви сили берете?» - питаю.
«Я не знаю. Не знаю, як у нас не сідають «батарейки». Це, мабуть, просто бажання допомогти. Розуміння того, що є ті, кому дуже потрібна наша допомога, додає сил. Ми завжди віримо і сподіваємось, що врятуємо життя. «Двохсотого» знайти - це останнє, чого ми хочемо», - говорить Олег.
Питаю в нього, як серед тієї купи будівельного сміття, що лишається від будинків після ракетної атаки, вони примудряються знайти, наприклад, чийсь паспорт.
"Нам треба бути уважним, щоб розгледіти тіло людини під завалами. Тож і документ чи фотокартку знайти нескладно. У тобі наче якась програма спрацьовує, ти розумієш, що на такій-то ділянці живої людини вже не знайдеш, тож зосереджуєш увагу на дрібницях", - пояснює він.
ВИЇЗД З ОКУПАЦІЇ БЕЗ ЖОДНОЇ ЗГАДКИ ПРО ДСНС
Олег родом із Якимівки. Це селище в Мелітопольському районі, нині воно окуповане. Олег з родиною виїхали 3 квітня, донька та дружина зараз живуть на заході України, а він повернувся до Запоріжжя працювати.
"Я присягав на вірність українському народу і прагнув виїхати з окупації. Дуже складне було рішення, бо там залишилась матір. Але родина вирішувала спільно", - каже він.
Чоловік залишив вдома форму, посвідчення і все, що могло б видати його місце роботи під час проходження блокпостів. Каже, що російські військові перевіряли все дуже ретельно.
Прошу його розповісти трохи про евакуацію. Згадує, що тоді випадково побачив в одній з місцевих груп у соціальних мережах оголошення про формування колони, яка мала виїхати з Мелітополя.
"Було повідомлення, що завтра формуватиметься колона, і в такий-то час група буде стартувати з певного місця. Це був бардак. Я написав повідомлення в групу, залишив свій номер. Сказав, що має бути в колоні не більше 7-8 машин. Так мені радили наші військові, з якими я тримав зв'язок. У день виїзду, о 6-й ранку ми зустрілися з тими, хто мав їхати у складі колони. То були люди з Мелітополя, Херсонщини, Якимівки. Ми вишикувались у колону і поїхали через Токмак, Пологи. Я вирішив, що так правильно, бо до того три дні поспіль ішли дощі, і в Кам'янському (Василівський район) ми б не проїхали ґрунтовою дорогою. О 6:30 ми виїхали і 16:40 ми були на підконтрольній Україні території. Моя донька, коли побачила жовто-блакитний прапор, а потім підійшов капітан і сказав: "Дуже радий бачити на нашій території", сказала: "Тату, а можна я з цим дядьком обіймуся?" Капітан тоді дав їй зефірку", - пригадує Олег.
За його словами, після їхньої колони окупанти не випускали людей через Токмак три тижні.
Олег додав, що в той день вони проїхали 38 ворожих блокпостів.
Яким буде повернення до рідної Якимівки, він навіть не уявляє, але понад усе хоче побачити свою матір. Жінка має інвалідність, з окупації не захотіла виїхати, бо там похований чоловік. Зараз їй не вистачає медикаментів і Олег шукає можливості аби передавати їх. Зізнається, знайшов одну людину. Має привезти з Якимівки теплі речі для дитини і дружини, а потім спробує відвезти ліки. Проте, російські військові витрушують і викидають ліки на блокпостах або ж вимагають величезні гроші за провезення.
Олег каже, що після повернення, поїде на дачу й обов'язково в Кирилівку, на Азовське море.
"Я ніколи не міг подумати, що моя дитина буде жити у воєний час. А зараз донька пішла в художню школу і намалювала малюнки та зробила маленьке слоненя, яке дуже хоче передати нашим військовим", - додає Олег.
СУХІ РУКАВИ
Повертаємося до розмови про роботу. Рятувальник каже, що 7 років тому, коли йшов працювати в ДСНС, розумів, що доведеться діставати тіла загиблих.
"Ми наче зомбовані своєю справою, жодних емоцій чи амбіцій. Ніхто не знає, які можуть бути масштаби руйнувань навіть через хвилину. Ми готові працювати не просто 24/7, а стільки, скільки вистачить сил. Якщо ми матимемо хоча б маленьку зачіпку, аби знайти під завалами живу людину, то ми вхопимось за неї. Але навіть знайти тіла, то теж наше завдання", - говорить він.
Чоловік зізнається, що був вражений, коли побачив величезну кількість добровольців, які приходили допомагати рятувальникам. Дуже вдячний волонтерам, які розгорнули на місцях "прильотів" намети, забезпечили гарячими напоями й обідами як рятувальників, так і мешканців.
А ще він зізнається, що не раз у нього виникало бажання піти на фронт і взяти до рук зброю, але ж розуміє, що рятувальники ДСНС потрібні в містах.
"Хтось має виконувати цю роботу: розбирати завали, виїжджати на пожежі. Терпіння всім нам і тим, хто нас чекає. Ми всі розуміємо, що кожна зміна може бути останньою, але завжди віримо у краще", - говорить він.
Насамкінець Олег згадує, що до війни в його рідній пожежній частині перед зміною завжди бажали один одному "сухих рукавів", а зараз кажуть: мирного неба та якнайменше обстрілів.
Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка та пресслужби ДСНС
