Ніщо так не руйнує стереотипи щодо окремих регіонів, як поїздка на фронт. Саме у військові частини.
Перед тобою, як на долоні, постають відомі та абсолютно невідомі Запоріжжя чи Кривий Ріг, не дуже гучні та демонстративні хлопці, які всі ці роки не співали повстанських пісень, не надто добре знали віхи новітньої української історії, та й козацькою добою не цікавились у історію не дуже знали. Але вони з першого дня стояли під військкоматами. Це навіть не пробудження нації, це оприявнення та її знайомство із самою собою.
У ЗСУ - тисячі лиць, сотні професій і покликань людей із сіл та міст, про які ви ніколи не знали або нічого особливо від них не чекали в мирний час. Знайомлячись з ними, я завжди, десь посеред розмови, намагалася запитати: «Як сформувалося ваше українство?»
Але у харків’янина Дмитра з 92-ої окремої механізованої бригади, здається, про це можна було й не питати. Просто дивуватися тому, які неймовірні шляхи в української ідентичності.
Розмова відбулася через кілька тижнів після звільнення Куп’янська, саме у цьому місті.
Ми сидимо у дворі будинку, де розквартировано штаб одного з батальйонів 92-ї бригади. Побратими щойно погодували всіх свіжозвареним борщем (борщі на смак в кожному батальйоні, як в Україні, — відрізняються). Дмитро допиває каву і каже:
- Я ж належав до ультрас. На стадіоні з 2000 року, все життя вболівав за харківський «Металіст». Як став на трибуну, досі є носієм тієї субкультури. А ви знаєте, що таке життя ультрас? Я об’їздив усю країну. Ми знаємо Україну не лише у сенсі безпосередньо географії, а за якістю стадіонів обласних центрів, за якістю гри. Я ж і на «Донбас Арені» був, і до луганчан на «Зорьку» їздив. У довоєнний час ТОП-4 команди ультрас - це дончани, кияни, дніпровці, харків’яни. Ми за згуртованістю найпросунутіші в Україні. Пам’ятаю наш виїзд у Берегове на Закарпаття. На нас місцеві фани прийшли дивитися, з нами приходили пофоткатися. Насправді, українські ультрас завжди були на стороні світла, тобто на стороні України. Ми підтримували проукраїнську опозицію та Майдани. А наші «кричалки» заводили пів країни. І «Світить незнайомий нам вокзал”, і “Спасибо жителям Донбасса”. Безстрокове перемир’я ультрас триває вже вісім років. Ми розуміли, що без пафосу, але слід здобувати стабільність, незалежність. Раніше ультрас - це аноніми, які непублічні, не показують свого обличчя, а підтримують команду. Сьогодні вони у війську, Нацгвардії, Азові, ЗСУ. Приїжджаєш на район - вдома нікого немає, всі воюють. І ми завжди обнімемося, коли знаємо один одного, навіть якщо вболівали за різні клуби. Я себе усвідомлюю “російськомовним бандерівцем”. І завжди — громадянином цієї країни, завжди голосував за українських націоналістів.
- До речі, перша епохальна бійка між московськими та українськими фанами була ще в срср. Наші тоді їм вжарили попри їхню чисельну перевагу.
- Історії властиво повторюватися, - сміється Дмитро.
- А як ви пішли в армію?
- Я закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ. Спочатку був дільничним, а потім служив у закладах виконання покарань, у кадрах. Був начальником сектору по роботі із особовим складом. Пологовий, кладовище та в’язниця — дуже стабільні місця, - знову сміється.
- Чекайте. А як ви поєднували: футбольне хуліганство та закон з порядком?
- А це не такі вже непоєднувані речі. Тим паче, що хуліганства з мого боку особливо не було. Я хотів щось змінювати, уклав контракт в ЗСУ, служу в армії з 2019 року. Вже переслужив свій контракт, хотів звільнятися. Але 24 лютого все змінило. Ми прокинулися під вибухи, було бойове шикування, і батальйон поїхав воювати. Ми всі мали бойовий досвід, думали: повоюємо, швиденько все завершимо. Але 24-го на Окружній біля Харкова вже стояли танки. Ніхто не очікував. “Ого, - думаю, - прикольно”. Часу міркувати чи займатися самоаналізом не було. Одягли броню, каску, взяли документ і - воювати. Тут працювати треба. З першого дня війни до середини квітня на Салтівці.
- Я встигла побувати там. У районі живого місця нема. Страшно уявити, як бомбили.
- Сьогодні дивишся, - виглядає страшно. Але тоді ми нічого не боялися. Місцеві виїхали звідти дуже швидко. Туди прилітало все - гради, міни, нальоти авіації… Все, що є у росіян. Вони закріпилися у Циркунах і 26 лютого намагалися прорватися у Харків. Вийшли на трасу, все “канонічно”, з піхотою на броні, вишикували колону, першими танчики йшли, далі машини. Ми їх помітили, шуганули трохи, у нас були танки з інституту танкових військ, хлопці танкісти — красунчики. Підбили їх, геройська піхота злізла з танків, і якось зрозуміли, що танки не пройдуть. Ну, і почали «накидати» нам. В лобову не виходили, авіанальоти, “вертушки”. А в перші дні не зрозуміти, хто був: наші чи не наші, летить собі й летить. Взаємодії спочатку не було, стійкого та стабільного зв’язку не було між ЗСУ, ТРО та Нацполіцією. Втім протистояти виходило навіть дуже злагоджено.
Ми весь час копали-копали, рили-рили, окопувалися. Вручну викопати всі укриття ми б «забодалися». Царство небесне замкомбату Олегу Адамовському, він підігнав трактор, з допомогою якого викопували. Нам ще реально допомагав у цьому рельєф — бруствер Окружної. Але не буду обманювати, що було легко. У перші тижні ні помитися, ні поспати. На шиномонтажці спали покотом, і при цьому темно, бо має бути світломаскування. Потім ми почали організовувати чергування, розходилися по домівках час від часу. У Салтівці нас брали до себе жителі квартир або ті, хто виїхав і залишав ключі, дозволяли відкривати помешкання, щоб ми помилися та переночували. Спали всі тоді добре навіть під обстріли. Мене навіть кілька разів «забули» у квартирі. Ми якось прийняли цю нову реальність і продовжували боронити Харків. 1 березня я вважаю своїм днем народження. Мене відпустили з чергування на п’ять хвилин раніше, а там почало лупити... У рації вихоплюю: триста-триста, а потім двісті... Чи встиг би сховатися, якби залишився…
У травні-червні я вже був у першому стрілецькому батальйоні, вже зрозумів, що ми відстояли Харків. Друга армія світу виявилася не такою вже другою, а росіяни не такі вже й герої, як у їхніх фільмах. Серіальні збройні сили росії - це абсолютна вигадка. Там є спецура та контрактники, а за фактом воювали проти нас соціальні низи, здобрені жителями лугандонії.
Тут тривали наджорстокі бої, і ми тут були до початку Харківської операції. Але я багато разів ловив себе на думці, що рідні стіни гріють. Стіни міста. Ми місцеві, у мене тут брат із дружиною та дитиною залишилися. Великий Харків - велике село. У перші дні харків’яни постійно приносили нам їжу. Ми жодного дня не були голодні. Потім почалася підготовка до наступальної операції. Ми розуміли, що це складно, але розуміли, що треба рухатися, намагатися змінити ситуацію. Ми не можемо весь час бути під обстрілами. І я вірив, що у нас все вийде. І у нас все вийшло, наша бригада йшла на Куп’янському напрямку - і ось ми тут. Харківська область звільнена, ми виходимо в Луганську... І ви не розумієте це відчуття. Донедавна ми боронимо, а тут - ми йдемо-йдемо...
- А як вас зустрічали села?
- По-різному. У селах, на відстані двадцять-тридцять кілометрів, інколи категорично різні настрої. У одному плачуть від щастя, дітки з прапорами виходять. А тут, у Куп’янську, почув: «Хлопці, ви трохи ранувато зайшли. Ми не встигли по десять тисяч рублів отримати від росії».
У майбутньому це надважливе завдання - сформувати правильну політику щодо населення. Викорінити активних адептів «русміра», які його закликали та зустрічали, — це перше завдання. Старенькі пенсіонери Харкова переосмислили, чи варто чекати на рускій мір. Але не всі.
- Наскільки має у мілітарному плані змінитися Україна?
- Не всі повинні воювати, є армія. Маємо рухатися у бік професійної армії. Мобілізація — крайній випадок, у нас не було виходу. Ми у підрозділі вчили тих, хто ніколи не воював і не служив. І коли в людини є бажання, то вона вчиться. Стрільця чи кулеметника можна підготувати за кілька місяців. Мінімум. А взагалі цьому також слід вчитися все життя.
А взагалі армія дивує мене кожного дня. Під час війни згуртувалися всі: і бійці, і підрозділи, і різні роди військ. Таке враження, що всіма рухає лише одна ідея, одна мета. Можливо, це пафосні слова. Але я це відчуваю та бачу щоденно.
- Який найщасливіший момент війни? Чи був такий?
- Дружина брата народила під час оборони Харкова. Вона не хотіла виїжджати. “Я не вступлюся з хати, - казала на мої умовляння, - ти сам любиш повторювати, що ми на своїй, Богом даній землі”. Народила у пологовому 19 травня, під час бомбардування, здорову дівчинку. Катрусю. Мене взяли за хрещеного, відпустили зі служби на пів дня охрестити. Коли ти тримаєш її на руках перед купіллю хрещення, - це неймовірні відчуття. Ти чітко знаєш, кожною клітиною відчуваєш: ні кроку назад. Ось хто позаду.
Лана Самохвалова.