Україна неодмінно здолає московське лихо – за підтримки вільного, демократичного світу

Лютий 2022 року. Зима. Озброєні орки, привезені ешелонами з Прибайкалля, атакують Київщину. А навесні на Українському Поліссі вороже військо побачило картину, схожу на ту, що змалював 1943 року поет Михайло Свєтлов. У вірші про окупанта-фашиста, який з Італії прийшов на чужу землю і в ній залишився, читаємо: «Никогда ты здесь не жил и не был!.. Но разбросано в снежных полях итальянское синее небо, застекленное в мертвых глазах…». Замініть слово «итальянское» на «прибайкальское» – і українські захисники рідної землі можуть підписатися під оновленою строфою, хай і складеної мовою агресора. 

Насправді московській фашистській диктатурі зрозуміліша мова зброї, дохідлива для морпіхів з Примор’я, десантури зі Псковщини, прибульців з Північного Кавказу... Власне, для всього інтернаціоналу воєнних злочинців і терористів, зомбованих рашистською пропагандою. А так само для сирійських та інших найманців, включно з дон-доновськими виродками – ті «солдати невдачі» за криваві рублі продають свої душі московському сатані.

Допомога Україні словом і ділом

Приведені вище рядки з вірша пригадались мені на землі... Південної Європи, де наприкінці минулого століття палали війни. Зокрема, в тому краї, який під час Другої світової війни окупували італійці, а 2008 року він уже як Республіка Косово здобув незалежність від Сербії. Після розв’язаної рашистами повномасштабної війни косовари стали нашими добрими друзями на Балканському півострові. Вони словом і ділом допомагають Києву. Тут розгорнувся волонтерський рух, звідси надходить гуманітарна допомога.

...У далекій минувшині тутешнього краю були століття панування Римської імперії, а згодом, уже в новій історії – десятиліття життя в союзному гуртожитку колишньої «соціалістичної федеративної» Югославії. Фіналом того так званого соціалізму стали не лише криваві конфлікти на Балканах, а й злочини проти людяності, геноцид... 

Саме такі злочини вчиняють зараз і рашисти на землі України... Про югославські війни 1990-х тепер нагадують численні пам’ятники, як-от у Преказі, де загинув зі своєю великою родиною національний герой косоварів Адем Яшарі. Серед жертв тієї масштабної трагедії багато дітей, навіть убиті малюки, молодші школярі (загалом знищено 58 членів родини)...

Але корені моїх асоціацій зі свєтловським «італійцем» – не меморіал у Преказі. До роздумів спонукав твір у царині образотворчого мистецтва – живописне полотно авторства художника-фігуративіста з Приштини Хайруша Фазліу (Hajrush Fazliu). Робота знаного в Європі майстра пензля спонукала поміркувати над його мистецьким задумом.

Полотно битви цивілізацій

Учений-мистецтвознавець, представник албанської школи живопису в Косові 73-річний Хайруш Фазліу показав свій твір журналістам з України. Одразу зауважу: я нічого не питав у нього про «розгадку» художніх образів яскравої, дещо загадкової, але тематично недвозначної картини. Спираюся в цих міркуваннях лише на власні відчуття, які дають політ фантазії.

На полотні домінують чотири кольори, з них два – як у відомій українській пісні про синє небо й жовте колосся. Бачимо також і колір багряний – на першому плані. І впадає в око виразна чорна смуга – за центральною частиною композиції. Загальне тло картини нагадало... рашистський триколор, тільки в ньому середню смугу замінено на чорну – певно, відповідно до чорних справ тієї держави і чорної смуги в житті тих людей, які населяють імперію терору. Нижня смуга, червона, має вигляд кривавого вибуху чи, може, пекельного полум’я, що поглинає творіння рук людських… 

Зліва і справа від прямовисно зображеного вгорі прапора України бачимо фігури молодих жінок. Художник, коли писав картину, мав, певно, власне сприйняття й розуміння війни, але я ділюся тут особистими відчуттями, навіяними твором. Отож і не вбачаю за схожістю обрисів фігур, приміром, «мишебратської» схожості двох народів, що нині воюють. І хоч ті й ті в більшості – християни, війна наочно показала всьому цивілізованому світові: Україна – це Європа, а московська диктатура – щось зовсім інше, якась жахлива реінкарнація «імперії зла».

І хай там що собі намислили кремлівські нелюди з нового покоління ментальних ординців – згинуть як роса на сонці наші воріженьки, які вперто лізуть сюди з мечем. Недарма на «триколорі», накиданому пензлем художника, рашистське небо заступив «блекаут». Утім, і він – лише тло, на якому видніша прийдешня перемога світла і справедливості. І Україна неодмінно здолає московське лихо в цій битві цивілізацій – за підтримки вільного, демократичного світу.

«Мій дім – ваш дім»

Насамкінець про обставини, за яких кияни-журналісти познайомилися з косовським художником і оцінили його творчість. Про це я побіжно згадував у недавній публікації, коли обґрунтовував потребу офіційного визнання Україною суверенітету й незалежності Республіки Косово (власне, це визнання вже відбулося на рівні народної дипломатії).

Випадкова зустріч зі вченим-мистецтвознавцем трапилася просто на вулиці в середмісті Приштини. До нас звернувся перехожий, який почув українську мову й поцікавився, звідки ми. Дізнавшись, що з Києва, співрозмовник (це якраз і був Хайруш Фазліу) відрекомендувався художником. Він сказав, що написав картину про Україну в час війни, і люб’язно запросив газетярів до своєї майстерні – подивитися нові роботи.

Так двом киянам, які відвідали ошатний будинок на вулиці Светозара Марковича, не лише пощастило ознайомитися з оригінальним творчим доробком, а й обмінятися думками з автором картин, і поговорити з ним не тільки про високе мистецтво. Чи бував він раніше в Україні, спитали ми. Професор розвів руками: «Ніколи не був. Але маю там друзів». Гості відчули щире, приязне ставлення до українців, солідарність і підтримку нашого народу в боротьбі проти московського агресора. 

З дозволу господаря сфотографував його й українську журналістку Людмилу Мех з картиною, яка стала предметом нашої уваги. І ось що подумалося в оселі митця, коли він сказав нам, немов своїм близьким друзям: «Мій дім – ваш дім». У березні під Києвом війна забрала харківського художника Сергія Пущенка, патріота, вояка-добровольця, заслуженого діяча мистецтв України... А за пів року Всевишній дав у друзі в Приштині... однодумця – знаного майстра пензля. Тисну руку йому й думаю: символічно, що зустрілися ми саме тут, на землі спорідненого духом, гордого й мужнього народу, який буде з Україною до перемоги. 

У біді пізнавай приятеля – каже народна мудрість. Як у час випробувань, так і після спільно здобутої звитяги, коли над Україною і всією Європою зійде сонце миру – люди доброї волі зможуть міцно і вдячно обійняти своїх. Ми всі разом зробимо світ кращим і безпечним. А ту нечисть, чиї кулі свистіли на нашій землі й чиї злочини не мають строку давності, ми не забудемо. 

«Ми розуміємо відповідальність за те, що відбувається, – сказала про звірства «прибайкальців» совісна журналістка з Улан-Уде Євгенія Балтатарова. У травні цього року в одному з інтерв’ю  опозиціонерка перепросила «за все, що робить в Україні російська армія на чолі з нашим нестямним керівництвом». – Ми не чекаємо на прощення, знаємо, що таке пробачити важко чи майже неможливо»... 

Знаємо й ми, що на державному рівні шовіністична кремлівська верхівка ніколи й ні в кого не просила прощення – ні за скоєний в Україні Голодомор-геноцид 1930-х, ні за інші криваві злодіяння – як власні, так і тамтешнього одуреного народу. І прогнозовано – не перепросять, бо войовничі рашисти здатні виректи лише одне: «Можем павтаріть».

Тому-то Україна й весь демократичний світ заради захисту людської цивілізації зобов’язані виконати свою історичну місію. І вони зроблять це – витравлять осине кубло паліїв війни, засудять московських варварів справедливим міжнародним трибуналом і не дозволять рашиZму ніколи більше підняти голови. 

Сергій Шевченко

Фото автора

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства