«Нам треба доробити цю роботу»

Олександр Артющенко — із тих ветеранів АТО, про яких кажуть “медійні”. Відомий він тим, що з часу, як втратив дім у 14-му на Луганщині, так його і не знайшов. Зате домом для молодого чоловіка стали гори. Він жив тим, що заробляв на чергову мандрівку — а тоді топтав в соло походах стежки українських Карпат, переважно, в Горганах. “Бо там не так багато туристів”.

Про подорожі Олександр постійно писав у Фейсбуці та в тематичних групах про гори. Про нього також часто писали ЗМІ, найвідоміший репортаж про Олександра Артющенка зробив фоторепортер Макс Лєвін у 2020-му, він вийшов на Громадському. “Я не такий, як більшість бомжів,” - казав тоді Олександр на камеру Максу дорогою на одну з Горганських вершин. Ми всі дивилися той сюжет, і намагалися зрозуміти героя: чому ж він “не такий”, чи то в горах заліковував рани війни, яка відібрала дім і рідних, чи свою душу, чи шукав себе... Утім, з повномасштабним вторгненням ветеран АТО, який, здавалось, кілька років тікав від війни в гори,  пішов воювати з першого дня вторгення, працював у різних підрозділах і наразі перебуває в складі окремого загону спецпризначення в НГУ та воює на Донецькому напрямку.

“Не такий, як усі”

Зустрічаємось із Олександром на заправці по трасі Київ-Чоп під Мукачевом. Я пропонувала йому зробити матеріал для агенції влітку: домовились у Фейсбуці про те, що “та якось зробимо”. І от під час виходу з блекауту знаходжу повідомлення в одному з месенджерів: “Можемо зустрітися, я в Ужгороді”. Виявилося, що Олександр приїхав автостопом на Закарпаття зі сходу на кількаденне відновлення, запросила добра знайома, що опікується дітьми з аутизмом, давно, каже, не бачились. Ветеран з 14-го року не має дому, тому постійно в мандрах — проїхати країну впоперек, бо давно не бачились зі знайомою, для нього звичне діло. Ще й улюбленим способом — автостопом. Каже, що це ідеальний спосіб заводити нових друзів, тим більше, що сьогодні подорожувати у військовій формі легко: люди радо беруть в авто. Під час невеликої відпустки в гори так і не сходив — нема коли, та й гори від Ужгорода далеченько. Хоча ми зустрічаємось біля гори: Ловачка під Мукачевом хоча й має всього 300 з гаком метрів над рівнем моря, проте, теж гора.

П'ємо лате на заправці. Олександр змучений з дороги, у нього здоровенний рюкзак, що видається вдвічі більшим та важчим за чоловіка. Він тихо говорить (вражає вимова: не зважаючи, що луганчанин, має чудову українську), рубаними фразами, утім, філософськими, часто усміхається і намагається жартувати — попри втому. Загалом, справляє враження якогось біблейського героя: змучений, спокійний і якийсь... смиренний. “Не такий, як усі” - згадую фразу із сюжету Макса Лєвіна.

Тут він — з Донецького напрямку. З 14-го воював у добробатах, зокрема, Правому секторі, нині входить до складу окремого загону спеціального призначення в НГУ. Каже, що мріє потрапити в “Азов”, але туди дуже жорсткий відбір, багатьох відсіюють. Нині багато хто мріє там воювати. І Олександр серед них.

- Там справді треба добра підготовка, витривалість — у Маруполі, як приклад, це всі бачили. Це вже в історії. Всі ними захоплюються, як спартанцями. А я вважаю, що спартанці із нашими “азовцями” навіть до порівняння не йдуть! - каже військовий.

Утім, Олександр  радіє, що в НГУ зараз мають невеликі відновлювальні ротації після бойових виходів.

- Це тільки НГУ поки що застосовує таку практику, в ЗСУ іще ні, напевно, є причини. Хоча знаходитися постійно на фронті дуже важко, особливо хлопцям, які понад 9 місяців воюють без відновлення. На позиціях постійні прильоти. От години чотири йде обстріл, потім півгодини на попоїсти, і все починається знову. Важкувато людям, - каже боєць.

В гори тягне, але на війну зараз більше тягне

Цікавлюся, чи хотілося б відвойовувати Луганщину — адже родом звідти.

- Хотілося б, звісно, але мій підрозділ на іншому напрямку. Та хтозна, може заїдемо якось, - каже Олександр.

Іще питаю, чи тягне в гори з війни — бо зараз протягом короткої відпустки в горах не встиг побувати. 

- Тягне, звісно. Але на війну зараз більше тягне. Таке дивне відчуття, знаєте... Не можу мізками відірватися від того, що там зараз без мене відбувається. Ти наче там лишаєшься, хоча фізично в іншому місці. Це дивно, бо там і набридло вже, і важко, але й вийти звідти думками теж важко, - говорить боєць.

Каже, мов, напевне, так буде до тих пір, доки все не завершиться.

В горах він востаннє був влітку — тоді іще знаходився не в складі офіційних підрозділів, а в добробатах, тому похід було легше організувати. Зараз в НГУ муштри більше, тож одночасно воювати й мандрувати не виходить.

Я — з тих ветеранів, хто бачить, що це можна було зупитини в зародку ще в 14-му

Утім, і на війні в Олександра Артющенка географія широка. Встиг побувати на Київщині, на Харківському напрямку, деякий час базувались з підрозділом в Запоріжжі і ось тепер мають позицію на Донеччині.

Мій візаві каже, що війна для нього не стала несподіванкою.

- Це правда, що ми усі її чекали, єдине не знали, коли точно. Але і я, і більшість знайомих побратимів не сподівалися такої кількості ворога та сили їхньої навали. Я, знаєте, із тих, як, до речі, і багато ветеранів АТО, хто бачив, що це все можна було зупинити в зародку ще в 14-му році. Але хто його зна, що там насправді відбувалося на Луганщині та Донеччині і чому це тоді це не зупинили... - каже Артющенко.

Олександру, як і багатьом, війна зруйнувала плани. Ветеран хотів займатися організацією походів в Карпати для таких як сам. Це, вважає, чудове відновлення. Також за порадою побратимів планував підписати контракт із ЗСУ в травні.

- Але планувати щось в наш час смішно. Я ж наче і досвід в цьому маю, ще з 14 року, - гірко жартує Олександр, - але, бачте, все рівно планував.

Стопити у військовій формі легко, кожен хоче підкинути героя

До Закарпаття ветеран доїхав автостопом. Каже, цей стиль подорожувати — улюблений: розширюєш знайомства, знаходиш нових друзів.

Кажу, що мабуть нині у військовій формі стопити легко — усі не проти підкинути героя. Так, довго стопити не доводиться, підтверджує військовий: доїхав до Києва з Дніпра однією фурою.

- Людям все рівно — чи ти ЗСУ, чи ТрО, чи НГУ. Військовий — та й усе. Кожного торкнулася ця війна, немає байдужих, ніхто не каже “я тебе туди не посилав”, як це було після 14-го. Найчастіше питають, коли це закінчиться. Типу, я з фронту, більше за них знаю. Віджартовуюсь, що навіть якби і знав, то не сказав би, бо це військова таємниця.

Хоча, говорить Олександр, на лінії фронту із інформуванням буває поганенько.

- У нас старлінк був пошкоджений, то ми не мали нормального зв'язку. Наприклад, про те, що Херсон звільнили, ми через відсутність інтернету дізналися пізніше за всіх. Ну то треба сказати, що ми були самі здивовані — це до того міфу, що військові на фронті більше знають, коли це все завершиться, - додає Артющенко.

Напруга в глибокому тилу — це важко для військових

Олександр говорить, що зараз в країні навіть в глибокому тилу важко відпочити.

- Відчувається напруження через блекаути. Дивишся на це і навіть співчуваєш народу: бо у нас там на війні, все ж, свої умови, це ніби само собою — що нема світла, зв'язку. Але коли в тилу така напруга — це важко. Ти приїжджаєш сюди, аби побачити, що тут інакше. А тут темні вулиці та будинки. Гвинтокрили в повітрі напрягають. Ти тут не чекаєш цих звуків. Волів би, аби їх не було. І щоб світили ліхтарі на вулицях, - каже військовий.

На похорон до Макса Лєвіна не потрапив — не зміг, бо треба дивитися в очі рідним

В розмові не можу не згадати Макса Лєвіна.

- Я не можу сказати, що ми дружили, були знайомими, по духу близькими, бо він теж любив гори, як і я. Я слідкував за ним, він з першого дня війни постійно публікував фото. Коли перестав — я зрозумів, що з ним щось сталося. Відчував, що щось погане. Людина щодня публікувала фото і тут будь-яка інформація про нього перестала надходити...

На похорон до Макса я не потрапив. Це дуже важко, бо треба дивитися в очі рідним. Це навіть важче, насправді, ніж втрачати близьких людей на війні. Боляче. Ланцюг цей тягнеться — стільки лиха...

У них на ділянці фронту теж важко, каже військовий. Багато хлопців втратили, і важко переживати це щоразу.

- Були випадки, коли в тебе контузія, подряпини якісь — а побратима твого нема. От як це пояснити — і собі, й іншим? Потім, як обдумуєш ситуацію, то списуєш усе на Бога. Тут усі на нього списують. Це правда, що на війні нема невіруючих, - каже ветеран.

Олександр пригадує один із таких випадків.

- Думав про це, коли після прильоту витягав вціліле обладнання. В хату, де ми базувалися, було влучання. Це був склад — БК, ліки, ноші. Поцілило нормально, бо довго вибухало. Перед цим наші знищили їхню позицію з мінометниками — казали потім, що це була помста. Я був здивований тим, що я там часто перебував і мене буквально за 20 хвилин до влучання зірвали звідти і послали чистити зброю. Я дратуюся на таке, зазвичай, коли дають одне завдання, а потім його змінюють. Але коли це накладається на такі ось обставини — думаєш про вищі сили. Значить, я ще для чогось потрібен, - каже військовий.

Питаю, чи є відчуття там на фронті, що вашими руками зараз воюють колишні герої — і УПА, і козаки, чи це все вигадки та дурний тиловий пафос.

- По любому, нам тримають небо. Не знаю, хто, тримають. Думаю, що ті побратими, які загинули вже зараз. Ти це там справді відчуваєш, - каже Олександр Артющенко.

Кожна новина мотивує воювати далі

- Що мотивує зараз повертатися? - питаю в Олександра.

- Так кожна новина мотивує! Блекаут злості додає. Читаєш це все і злість бере. Треба йти і воювати. Доки? Тут звісно — до кінця тільки! - відповідає він. - Знаєте, у нас на позиції я вперше зрозумів, звідки беруться ці цифри про вбитих. Я весь час це читав і думав, ну як же вони рахують?! Сумнівів у підрахунках не було, але коли бачиш все на власні очі... От працює наша арта і навіть 5 хв не пройшло — а біля 50-ти людей було знищено. Це оте їхнє гарматне м'ясо: днр-івці, мобіки... Лягають штабелями.  

- Є страх через те, що їх багато, що лізуть і лізуть?

- Ні, перед ворогом нема страху. Страх є, коли починаються прильоти — і це нормально, бо страх — це адекватна реакція, це свідчить про те, що ти в добрій формі. Погано, що він притуплюється. Це десь на третьому тижні починається: ти звикаєш, потім нехтуєш безпекою, бронік не хочеться вдягати, каску. Квадрокоптери постійно жужжать, до цього теж звикаєш і перестаєш реагувати.

Я змушую себе перебувати в якійсь параної: не знімаю ні бронік, ні каску. Хоча важко ходити в спорядженні. Але це правило.

Тим часом ми допиваємо лате. Я висловлюю надію, що колись, коли це все справді закінчиться, Олександр й справді стане відомим карпатським гідом і ми запишемо ще один репортаж. Про те, як ветеран АТО та російсько-української війни водить карпатськими стежками побратимів, аби вони могли відновитись після війни. Він посміхається, домовляємось, що так обов’язково й станеться, та йдемо зробити фото на фоні Ловачки — найменшої, певно, гори в Українських Карпатах, на фоні якої фоткався ветеран АТО, що “не такий як усі інші бомжі”.

До нас підходить жебрачка — показує якісь документи, просить гроші на чиєсь нібито лікування. Я завжди в таких випадках ніяковію — наче й знаєш, що тебе дурять, але якось стидаєшся відмовити і щоразу шукаєш якусь гривню в гаманці.

Дивуюся швидкій та рішучій реакції Олександра — він каже жебрачці, мовляв, долучіться краще ви, нам от в підрозділ потрібні теплі речі, газові балони, передайте щось на армію. Жінка відходить від нас блискавично!

Сміємось.

- Повертаєтеся з легким серцем?

- З відчуттям, що треба доробити цю роботу. Ще б нам зброї більше — не можемо дочекатися, коли по-справжньому запрацює ленд-ліз. Бо поки нормально працює рашистський хіба, - сміється. - От вони нам зброю постачають нормально і регулярно.

Довідково: Фоторепортер Макс Левін загинув, висвітлюючи російське вторгнення. Зв'язок з Максом Левіним був втрачений з 13 березня 2022 року, коли він відправився у село Гута на Київщині документувати наслідки російської агресії. 1 квітня після тривалих пошуків поліція знайшла його тіло з вогнепальним пораненням. За даними прокуратури, Левіна убили «військовослужбовці збройних сил [Російської Федерації]… шляхом двох пострілів зі стрілецької зброї».

Левін — кавалер ордену “За заслуги” III ступеня (2015), кавалер ордену “За мужність” III ступеня (2022, посмертно). Лауреат премії імені Гергія Гонгадзе (2022, посмертно).

Тетяна КОГУТИЧ, Ужгород

Фото автора та з Фб Олександра Артющенка