Історія полоненої з Маріуполя
Це історія 38-річної Інни, яка разом із чоловіком потрапила в російський полон на початку березня і перебувала там майже місяць. Її звільнили 1 квітня, у межах другого обміну полоненими, який проходив у форматі “86 на 86”. Тоді додому українська влада повернула 15 жінок.
З Інною ми познайомились у Запоріжжі під час одного з мітингів на підтримку полонених військових, серед яких і досі залишається її чоловік. Наразі жінка є представником ГО “Полігон 56” та допомагає родинам бранців повернути додому своїх близьких.
РОСІЯНАМ ЗДАВ СУСІД
Інна родом з Миколаївської області. У 2016 році підписала контракт, була командиром взводу забезпечення кухарів у військовій частині в Маріуполі. На той момент, за її словами, в місті була друга лінія. У тому ж році вона познайомилася з Дмитром, який був військовослужбовцем. У грудні чоловік освідчився Інні, а 13 січня 2017 року пара одружилась. Вони продовжували разом служити в одній бригаді, але в різних батальйонах. У 2019-му - вона звільнилася, трохи пізніше закінчився контракт і в її чоловіка. Подружжя залишилось жити в Маріуполі.
“24 лютого, близько 7-ї ранку мені зателефонував наш спільний знайомий і запитав, що там у Маріуполі. Я ще була трошки сонна, сказала, що нового нічого, бахкає, але ж неподалік Широкине, Водяне і взагалі - 25 км до лінії зіткнення. А він мені каже, що російські війська зайшли на Каховську ГЕС. Цей знайомий жив там поруч і бачив це на власні очі, але я не одразу повірила”, - каже вона.
Вже за кілька хвилин Інна прочитала новини і зрозуміла, що вибухає по території всієї країни - почалась повномасштабна війна.
“Ми не могли на той час до кінця усвідомити, що таке взагалі можливо”, - додає жінка.
У той самий день вони з чоловіком поїхали до ТрО, але там сказали підійти у понеділок (28 лютого — ред.). Але то було вже запізно.
“26 лютого в селище зайшла російська техніка, ми жили на околиці, на дачі. По Маріуполю почали гатити з танків, “Градів”, з усього. Було пізно кудись виїжджати, бо ми не розуміли, що відбувається в місті і далі. Дмитро казав мені, що з моїм паспортом ми далеко не виїдемо, адже там на фото я була у формі”, - продовжує співрозмовниця.
Потім була зрада. Сусід здав подружжя ворогам, коли ті (5 березня) зайшли вже на їхню вулицю.
Інна згадує, як побачила у вікно близько 30 російських військових, що йшли до їхнього будинку. Тоді вона швидко знищила військові квитки, посвідчення учасників АТО.
“Вони зайшли до нашого будинку, провели обшук, нічого не знайшли і вже начебто збирались іти. Аж раптом по рації один із росіян сказав щось іншому. Спочатку вони забрали чоловіка, а потім - автомат у спину наставили й мені. У той момент не розуміла, куди вони нас ведуть і що буде. Як з’ясувалось, сусід сказав, що ми військові, і в нашому другому будиночку вони знайшли військову форму, прапори”, - каже Інна.
російські військові казали, мовляв, перевірять і відпустять. Подружжя намагалось пояснити, що з 2019 року не має стосунку до військової служби.
“Коли приїхали ДНРрівці і нас забрали до Донецька, то я зрозуміла, що нас не відпустять. Це було 8 березня. Треба було бачити їхні обличчя, коли вони взяли мій паспорт. Вони казали, що до ЗСУ ставляться лояльно, а от «Азов» та добровольчі батальйони для них були, як червона ганчірка для бика”, - каже співрозмовниця.
8 березня ввечері Інну та чоловіка розвели по різних кімнатах для допиту. Вона згадує, що тоді Дмитра та інших полонених дуже сильно били, вона чула їхні крики. “Привітали” з 8 березня й Інну - вдарили кілька разів по голові.
“Вони казали, що я 8 років вбивала їхніх дітей, що я нацистка, фашистка, укропка…“, - додає вона.
Потім жінка дізналась, що її чоловіка тримають у підвалі. Якось один із загарбників сказав, що Дмитро “трошки занедужав” і йому дали якісь антибіотики. До 31 березня Інна знала, що її коханий живий і з ним все більш-менш нормально. Знайшовся серед ворожих військових 20-річний хлопець, який час від часу передавав привіти Дмитрові від Інни та навпаки. Але про те, аби дати подружжю можливість зустрітись, навіть мови бути не могло.
УБИВСТВО ЦИВІЛЬНИХ У ДРАМТЕАТРІ
Інну тримали в маленькій камері 3 на 4, де було ще 5-6 жінок. Спали на залізних ліжках, у туалет виводили тричі на день (зранку, в обід та ввечері). Жодних прогулянок на свіжому повітрі, а лише допити та психологічний тиск.
Інна згадує, як одного дня до них у камеру “підселили” жінку, яка була психічно нездорова. Дівчата боялись лягати спати, бо ніхто не розумів, що в голові у їхньої нової “сусідки”. Інна припускає, що таким чином ворог хотів натиснути та психіку полонянок, зламати їх.
Десь неподалік від місця, де тримали дівчат, був розташований завод, і за звуками вони навчились розрізняти, коли там перезмінка. Аби не заплутатись у днях і датах, на стінах малювали календарики.
“У камері стіни були подряпані та змальовані. Там були і календарики, і молитви - всі, хто був до нас, так само малювали палички та закреслювали їх. російські військові казали: “Все скінчиться 9 травня, візьмемо місто”, - розповідає Інна.
Якось жінку викликали на черговий допит. Її привели до кімнати, де сидів чоловік із камерою, сказали, аби вона назвала ім’я, прізвище, в якому підрозділі проходила службу, в якому званні, а потім вона мала сказати на камеру, що «Азов» нібито загнав мирних людей до драмтеатру, в підвалі якого облаштував штаб, і під час відходу підірвав драмтеатр разом із мирним населенням.
“У мене була істерика. Я розуміла, хто насправді все це зробив, але в мене була істерика, бо там же були мирні люди - жінки, діти, старенькі…”, - каже Інна.
Питаю у неї, чи знала вона на момент допиту взагалі про бомбардування драмтеатру. Жінка відповіла, що дізналась уже під час запису того відео.
“Важко взагалі підібрати слова, щоби пояснити, що я тоді відчувала. Коли мене обміняли і вже був доступ до новин, то я першим ділом дивилась, що сталося з Маріуполем. Там залишилось багато друзів і знайомих, про долю яких я нічого не знала. Я бачила, що авіація знищила весь приватний сектор, де жив друг нашої родини, потім дізналась, що він намагався виїхати, але під Бердянськом його заарештували, і він зараз у полоні. Я знайшла в інтернеті відео і побачила там його серед бранців”, - додає вона.
НЕПОЧУТЕ ПРІЗВИЩЕ
У полоні ворожі солдати запевняли, що вже давно захопили Одесу, Запоріжжя, Миколаїв і продовжували вибивати інформацію про українських військових із полонених.
Інна каже, що до жінок в різних колоніях ставились по-різному. Наприклад, в одній дівчатам поголили голови. Вони розповідали, що там наглядачка була низенького зросту й невиразної зовнішності, тож, певно, так вчинила із заздрощів.
“Зі мною в камері була дівчина. Її забрали, і я думала, що відпустили, бо в неї двоє дітей, але чоловік був на «Азовсталі», він був військовим. Як потім з’ясувалось, дві чи три доби її били. Хотіли, аби вона сказала, де її чоловік. Били чоловіки. У неї зламаний хребет. Їм без різниці, кого бити”, - згадує Інна та додає, що цю дівчину потім обміняли разом із нею.
У полоні Інна перебувала майже місяць. 31 березня близько 15.00-16.00 години камеру відчинили, назвали її прізвище та сказали, аби виходила з речами. Куди її ведуть, вона не розуміла. Розповідає, що солдати змусили написати розписку, що вона жодних претензій ні до кого не має. Потім забрали документи, прикраси, зав’язали очі пакетами для сміття та скотчем перемотали, на руки надягли кайданки та жбурнули в КамАЗ.
“Я їхала, а в голові було одне: де мій чоловік? Чи їде він разом зі мною в тій машині? Аж раптом почула, як закашлялась жінка. Я за тим кашлем зрозуміла, що то дівчина з моєї камери й кашлянула їй у відповідь. Уже перед кордоном із Ростовом нас почали фотографувати, не знаю навіщо. А один із наглядачів зняв з нас кайданки і сказав, аби руки тримали за спиною, на випадок, якщо хтось у машину загляне. Потім нас пересадили у вантажний літак, це був Іл-76, і переправили до Севастополя, там до нас підсадили ще наших, вивезли КамАЗом у поле десь за Джанкоєм і почали зачитувати прізвища. Чиє називали, той їхав далі, але куди, ми тоді не знали”, - розповідає Інна.
“Страшно було, що своє прізвище не почуєш?” - питаю в неї.
“Я дуже чекала, коли назвуть ще одне таке саме. Проте коли нас саджали в КамАЗи, було погано чути, я зрозуміла, що назвали не всіх, дехто поїхав далі… в колонії. Наша сторона подає списки на обмін, але та сторона вирішує, кого саме обмінювати”, - відповідає.
Вже у Кам’янському (Василівський район Запорізької області) Інна побачила, що її чоловіка не було ні в її машині, ні в інших. Каже, що тоді почала плакати і з нею сталася справжня істерика.
«Переді мною в масці з автоматом стояв військовий і запитав: «Чего ты рыдаешь, ты же на родной земле?» На що я йому сказала, що я скрізь на рідній землі, бо Україна - це наша земля і додала, що в полоні залишився мій чоловік», - згадує Інна.
ДИПЛОМ ЗА ДВОХ
У полоні Інна схудла на 8 кг. Вона є на фото, яке в день обміну оприлюднила міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук. На світлині видно, що жінка дуже змучена.
У Запоріжжі Інна познайомилася з дружинами та родичами інших полонених військових. Разом вони почали виходити на численні мітинги, писати листи у різні інстанції; стукали у кожні двері, де їм могли б надати бодай якусь інформацію. І тут пригодилася її друга освіта - юридична.
“Друга освіта - то заслуга чоловіка. Я йому дуже вдячна. Це він мене свого часу потягнув на навчання, ще у 2018 році. Коли я звільнилася з полону, то закінчила навчання, отримала диплом і за себе, і за Дмитра. Це ж його мрія. Правда, він ще досі не знає, що він уже бакалавр”, - додає вона.
У ніч на 19 серпня жінка дізналася, що її Дмитро з травня по червень перебував у колонії в Оленівці. Їй про це повідомили волонтери, які були звільнені у межах одного з обмінів. Вони написали, що бачили Дмитра, він нібито працював на кухні, в цілому тримався нормально.
Інна згадує, як сльози полились по щоках, коли читала ті повідомлення в чаті, що був створений спеціально для обміну інформацією.
Ще трохи згодом вона отримала відповідь від Волноваської виправної колонії в “ДНР” (колонія №120) про те, що з 4 квітня по жовтень він вважається полоненим і з ним заборонені будь-які побачення, йому не можна передавати жодних передач. Зараз, імовірно, Дмитро перебуває на території рф в одній із колоній.
Інна продовжує виходити на мітинги, писати листи, зустрічається з представниками ГУР, НІБ (Національного інформаційного бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб, - ред.) та всіма, хто може допомогти. Також вона планує здобути третю освіту - хоче вчитися на психолога, аби допомогти військовим і звільненим з полону швидше адаптуватись до мирного життя. Каже, що вона як ніхто розуміє, що пережили ті люди, але для роботи потрібні деякі знання та диплом.
Інна згадала, як 18 червня 2019 року вони з Дмитром взяли шлюб у Львові, у греко-католицькій церкві. Тоді її чоловік поїхав на навчання і вирішив зробити такий сюрприз: про все домовився і просто запросив Інну до Львова.
Біла мереживна сукня, світлини та багато іншого залишились у їхньому будинку в Маріуполі, де подружжя почало до повномасштабного вторгнення робити ремонт, і який зараз уже давно розмародерили. Ба більше, в інтернеті Інна випадково побачила відео, де той самий сусід-зрадник щось розповідає в одязі Дмитра, який, імовірно, вкрав із будинку.
Інна каже, що жодного дня після звільнення не дозволила собі опустити руки і впасти в депресію. Кожен новий обмін вона чекає, затамувавши подих, - ану ж серед звільнених буде її коханий.
Жінка каже, що вже готова трохи побути слабкою, хоча саме Дмитро навчив її бути сильною. А ще вона мріє, як одного дня вони вирушать у подорож Україною, яка мала б відбутися цьогоріч, якби не почалась повномасштабна війна.
Ольга Кудря, Запоріжжя
