Вогнегасник для Черчилля. Як Америка дозрівала до вступу у війну…

...Коли у серпні 1939 року дві імперії зла - нацистська Німеччина і комуністичний СРСР - розривали на частини Польщу, а Франція і Велика Британія, як її союзники, оголосили Гітлеру війну, в далеких США цим особливо не переймалися. Початок Другої світової тут розцінили як локальні континентальні розборки.

Американський інститут Дж. Геллапа у тому ж зловісному вересні запитав американців: “Чи повинні ми оголосити війну і відправити нашу армію і флот за кордон битися з Німеччиною?”, і 95% американців відповіли категоричним “ні”.

ГІТЛЕР ЯК МОЙСЕЙ

Справа в тому, що американці були ситі по горло Першою світовою, яка забрала життя майже 120 тисяч американських хлопців і спричинила Велику депресію. Щоб не допустити чогось подібного в майбутньому, у 1935-1938 Конгрес США “мудро” проголосував за кілька законів, які мали забезпечувати нейтралітет Америки й встановлювали ембарго на продаж зброї. Причому - як можливим агресорам майбутніх війн, так і їх жертвам.

Ці роки історики назвуть ерою ізоляціонізму.

Американська земля й тоді була багатою на своїх Трампів і Спартц. Починаючи з 1939 року і аж до грудня 1941-го вони збирали повні стадіони прихильників під гаслами: американські хлопці не повинні гинути, а американські платники податків - розплачуватися гаманцями за чужі інтереси.

Одне, як буває завжди, тягло за собою інше: живий інтерес до успіхів Гітлера. Чимало американців схилялися до думки, що він дійсно має право претендувати на звання “Людина року-1939”, бо, мовляв, зумів відновити Німеччину. За його правління, наприклад, було прокладено мережу автобанів, яку американці взяли за взірець, будуючи власні дороги. А тепер фюрер, як справжній реформатор, руйнує старий, закостенілий порядок в Європі.

Британці Вільям Манчестер і Пол Ред, згадуючи ті часи у книжці “Захисник королівства. Вінстон Спенсер Черчилль”, цитують листи читачів, які надходили в провідні американські газети. Ось рядки з одного з них, написаного в дні, коли Велика Британія вже одноосібно вела війну за виживання з гітлерівським рейхом: “Якщо Англія переможе, писав читач із Нью-Джерсі, світ втратить можливість, щоб ним керувала найрозумніша людина з часів Мойсея”.

Отакі думки роїлися в головах пересічних американців. Це сьогодні порівняння Гітлера з біблійним пророком, який звільнив єврейський народ від тиранії, може шокувати, а тоді воно сприйнялося без внутрішнього спротиву.

А більш розсудливі думали ще й таке: якщо допомагати Франції і Британії у війні, а вони раптом зазнають поразки, то чи не означатиме це, що американські гроші викинуті на вітер?

На тлі тисячних жертв у Польщі, а потім і в інших країнах Європи, у США, мов гриби після дощу виникають “громадські комітети” із захисту нейтралітету й ембарго - комітет “Утримаємо Америку від війни!”, “Національний комітет боротьби проти участі Америки у війнах за кордоном!” і тому подібні. Ізоляціоністи закидали тисячами листів і копіями своїх промов редакції радіо і місцевої преси.

У квітні 1940 року багатолюдна демонстрація студентів у Вашингтоні пройшла під гаслом: “Молодь Америки не хоче гинути в європейській війні!” І ось що казали, звертаючись до тогочасного президента США Франкліна Делано Рузвельта, студенти Гарвадського університету: “Ми не віримо, що європейська війна — це конфлікт між добром і злом...Ми не віримо, що, якщо американці залишатимуться поза війною, то втратять свою свою культуру, свободу й цивілізацію...”

Є гіпотеза, що без гітлерівської розвідки тут не обійшлося. Американський журналіст німецького походження Курт Рісс у книзі “Тотальне шпигунство” розповів про те, що на знімках з подібного штибу передвоєнних мітингів у перших лавах ініціаторів завжди стояв симпатичний молодий чоловічок, пізніше відомий як Вальтер Шеленберг, очільник німецької політичної розвідки, а на той час маловідомий офіцер із спеціальних доручень рейхсфюрера СС Гіммлера.

ФРАНЦУЗЬКИЙ ПОТОПЕЛЬНИК

...Утім була людина, яка вважала, що Америку можна перевиховати. Це був прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль.

Черчилль давненько вже листувався з Рузвельтом, називав його “другом” і щиро вірив, що зможе переконати його допомогти Європі у боротьбі з Гітлером. Ще в дні вторгнення німецьких військ у Францію він радив її очільникам звернутися до американського президента.

14 червня 1940 року прем’єр-міністр Французької Республіки Поль Рейно так і зробив. У телеграмі Рузвельту він майже волав про допомогу: “Єдиний шанс врятувати французьку націю полягає в тому, що Америка негайно кине на ваги всю свою потугу”. Якщо ж цього не станеться, “тоді ви побачите як Франція наче потопельник, зануриться у воду і зникне, кинувши останній погляд на землю свободи, від якої вона очікувала порятунку”.

Рузвельт відгукнувся, висловивши підтримку французам: “Уряд США робить все що в його силах... і подвоює зусилля, щоб зробити ще більше”. Завершив своє послання президент США компліментарно: “Особисто на мене найбільш сильне враження справила ваша заява про те, що Франція продовжить боротьбу в ім’я демократії”.

Схвильований Черчиль, прочитавши телеграму, оголосив міністрам свого воєнного кабінету: “Це послання рівносильно вступу у війну!”

Як це потім траплятиметься з ним і потім, Черчилль волів бачити у словах і діях Рузвельта те, чого там і близько не було. Президент США не збирався допомагати Франції ані військами, ані зброєю, ані грошима. Про це свідчить одна деталь: він не оприлюднив текст своєї телеграми-відповіді, а коли Черчилль забажав зробити це сам, то заборонив і йому.

Утім і уряд Франції, як відомо, не дуже горів бажанням “продовжувати боротьбу в ім’я демократії”, і здався на милість Гітлера.

Третя Республіка набула рис потопельника того ж таки 14 червня. Цього дня французькі війська здали Париж, а Черчилль видав наказ про евакуацію з Франції британського експедиційного корпусу.

Чому американський президент не кинувся на допомогу скривдженій Франції?

Тому були дві причини. По-перше, він не повірив Рейно, що Франція боротиметься до кінця. По-друге, США були дійсно не готові не те що вступати у війну, але навіть ділитися зброєю зі своїми союзниками по Першій світовій. Про що Черчилль дізнається вже згодом.

...Красиві слова в устах політиків найчастіше лунають саме у часи війни. Але тоді ж вони й найбільше розходяться із ділами.

Ганебна втеча британського експедиційного корпусу з Франції, миттєве захоплення Гітлером Європи і загроза гітлерівського вторгнення уже на Британські острови, здавалося, остаточно підтвердили правоту ізоляціоністів і сумніви Рузвельта.

Гасу у вогонь періодично доливав посол США в Британії Джозеф Ф. Кеннеді, переконуючи у своїх депешах Білий дім в тому, що Британія, як і Франція є слабкою, швидко видихнеться і вже за кілька місяців під вікнами Букингемського палацу пройдуть парадом німці.

Зрештою Кеннеді утік з “потопаючого корабля”, і повернувшись до США, заявив у інтерв’ю газеті Boston Globe, що на Британських островах з демократією покінчено і тамтешні політики борються лише за порятунок імперії. Тож американцям не варто дратувати Гітлера підтримкою приреченої держави...

І коли над Британією згустилися хмари і Черчилль, як незадовго до того Рейно, кинувся в ноги “друга”, слізно прохаючи про допомогу у війні з Німеччиною, Рузвельт відповів так само обтічно: ви, мовляв, там тримайтеся, Америка — з вами.

“НАПІВСЛІПІ НАПІВГОТОВІ”

Листи Черчилля до Рузвельта 1939-40 років сповнені справжнього драматизму:

«Маленькі країни розчавлені одна за одною, як сірникові коробки, - писав він.- Чекаємо атаки з повітря найближчими тижнями. Якщо необхідно, вестимемо війну самотужки. Ми цього не боїмося”.

“ Якщо спротив тут (в Британії) буде зламано, то... для укладення миру може бути створений пронімецький уряд, який запропонує приголомшеній і зголоднілій країні доводи неспростовної сили на користь остаточного підпорядкування волі нацистів”...

Рузвельт обіцяв, але не називав строків. І продиктувавши одну з численних телеграм, Черчилль якось сказав секретареві: “ Ці напівсліпі все ще напівготові”.

У справжній епістолярний серіал перетворився обмін телеграмами щодо старих американських есмінців, які попросив Черчилль для боротьби з німецькими підводними човнами.

«Якби можна було надіслати нам 40-50 есмінців, хоча б і старезних, кілька сотень літаків і сталь...- випрошує Черчилль і додає як напівобіцянку-напівзапитання.- Ми оплачуватимемо доларами, скільки зможемо. Але вірю, що, коли не зможемо, ви ж не залишите нас без допомоги?”

«Есмінці надіслати не можу без рішення Конгресу і наразі не є мудрим їх про це просити. Але постараюся надіслати зенітки й сталь”, - сухо відповів президент. Втім до Британії так нічого й не дійшло.

“Зараз для вас найбільш невідкладним є питання постачання есмінців, торпедних катерів, аеропланів, які ми просили...- гне своє Черчилль у липні.- Пане президент, це треба зробити просто зараз...”

Він зменшує британські апетити, погоджується вже навіть на 30 кораблів. Він попереджає президента, що Муссоліні направив в Атлантику понад сто підводних човнів, які здатні повністю ізолювати Англію від зовнішнього світу. Він інформує Рузвельта, що за 10 днів було потоплено 10 британських есмінців, а з початку війни Британія втратила третину свого флоту. Черчилль уже погоджується на відвертий металобрухт.. “Ми їх (есмінці - авт.) відремонтуємо”, просить він.. “Найближчі шість місяців мають життєво важливе значення”.

Але замість позитивної відповіді британський прем’єр отримує інформацію, що генпрокурор Сполучених Штатів заборонив передачу партії вже готового озброєння Британії. А автомобільний магнат Генрі Форд відмовляється збирати на своїх заводах двигуни для британських літаків, побоюючись, що це позначиться на продажах нових автомобілів американцям. До того ж він не вірить, що Англія зможе оплатити замовлення.

Америка усіма силами відбивається від спроб Британії долучити її до захисту від Гітлера.

ЗОЛОТІ ОБРУЧКИ: “ЩОБ ЗНАЛИ”

Що ж до грошей, то з ними на туманному Альбіоні й справді був повний швах. На третій місяць війни валютні запаси скоротилися до мінімуму. У якийсь момент міністр фінансів Кінглі Вуд навіть запропонував Черчиллю реквізувати у населення золоті обручки, щоб придбати за виручені кошти озброєння: “Щоб американці знали”.

Кінець жовтня 1940 року — найтрагічніші дні в історії Британії ХХ століття. Німецька авіація здійснила два найбільш руйнівних бомбардування Лондона. У телеграмі Рузвельту Черчилль відверто пише про фінансову кризу, про те, що запаси продовольства тануть, втрати суден від атак німецьких підводних човнів досягли катастрофічних масштабів. Для захисту островів потрібно дуже багато американської техніки, тим більше, що “війна у 1941 році, ймовірно, не скінчиться, а захопить нові території”. Свою телеграму він закінчив словами: “Справа миру в ваших руках”.

Рузвельт був фінансовим станом Британії вельми стривожений. Але не в тому сенсі, якого очікував Черчилль. Сумніваючись у платоспроможності союзника, президент США пропонує відправити до Кейптауна крейсер, щоб забрати і привезти до Сполучених Штатів все наявне там британське золото у злитках на суму 20 млн доларів - як аванс за майбутню зброю.

Черчилля ця пропозиція буквально підкосила. “Так, - пише він “другу”, - наші доларові кредити максимально вичерпані. Наближається момент, коли ми не зможемо платити готівкою за судна й озброєння... Але ви погодитеся, що було б невигідно для обох сторін, якби в розпал боротьби Велика Британія позбулася всіх своїх активів і виявилася роздягненою до нитки після того, як перемогу буде завойовано нашою кров’ю”.

Утім Рузвельт висував все нові й нові вимоги. Він, наприклад, запропонував Черчиллю сплатити за жадані есмінці територією - віддати Америці кілька своїх військово-морських баз. А ще - підписати договір, відповідно до якого, в разі “надзвичайних обставин” (тобто захоплення Гітлером островів) увесь флот метрополії має бути затриманий у Канаді. Останню пропозицію Черчилль прокоментував так: “Американці прагнуть отримати британський флот і Британську імперію без Британії” .

Не такого він очікував від друга. Бо ж сподівався на подарунок без будь-яких умов. Але змушений був погоджуватися на все.

Зрештою, угоду було укладено. Авансовий платіж за есмінці набув форми британських військово-морських баз від Ньюфаунленда до Британської Гвіани, які були здані в оренду американцям на 99 років. Рузвельт, пояснюючи суть угоди Конгресу вихвалявся: «Права на бази на Ньюфаундленді і Бермудах - подарунки, великодушно зроблені й охоче прийняті. Решта баз були отримані в обмін на 50 наших застарілих есмінців”.

Перші есмінці прибули у Британію на початку вересня, через три місяці після обіцянки. І виявилися, дійсно, геть застарілими. Спущені з верфей на початку 1920-х, вони були нездатні стріляти з носових гармат в бурхливому морі та за максимальної швидкості руху, а отже малопридатними для арктичних конвоїв. З гріхом навпіл вдалося переобладнати 9 з них. Один настільки проіржавів, що в квітні 1941 все ще знаходився в ремонті, доки його не потопила німецька бомба. Ще один довелося розібрати на запасні частини... Але все ж то вже була яка - не яка допомога.

ЯКЩО В СУСІДИ ПАЛАЄ БУДИНОК

А що ж Рузвельт,? Він все ще був у роздумах. Передача Британії есмінців порушувала закон про нейтралітет. А отже це могло бути розцінено Німеччиною, як крок до війни. І щоб продовжувати рухатися в тому ж напрямі, президенту США треба було розвіяти сумніви щодо здатності Британії перемогти Гітлера.

Сумний досвід Франції все ще стояв у нього перед очима. Як і ті 450 танків і безліч іншої важкої техніки, яку британцям довелося залишити Гітлеру, евакуюючись з Дюнкерка після безвольної капітуляції Франції.

Рузвельт не хотів, щоб в разі капітуляції Британії нацистам дісталися ще й американські танки.

У листопаді 1940 року в США відбулися президентські вибори, на яких Рузвельт упевнено переміг. Черчилль поздоровив його, натякнувши на продовження допомоги. Президент не повважав  за необхідне відповісти...

Втім господар Білого дому не почивав на електоральних лаврах. Він думав, як переконати Конгрес, від рішення якого залежала допомога Британії. Аргумент йому підказав міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес, який порівняв американців із домовласником, “який відмовляється дати вогнегасник, аби виручити сусіда, в якого палає будинок і вітер дме в бік цього самого домовласника”.

Рузвельт зрозумів, що знайшов легальний шлях безоплатно озброювати Британію: федеральний закон дозволяв віддавати в оренду власність армії, якщо у держави в ній не було потреби.

17 грудня він повідомив журналістам цей свій план, проілюструвавши його словами Ікеса у власній інтерпретації: “ Якщо в сусіда горить дім, а в мене є шланг потрібної довжини, чи маю я казати йому, що цей шланг коштує 15 доларів і він мені ці гроші зобов’язаний сплатити? Чи повинен йому цей шланг по-сусідськи позичити?”

Це й була відома сьогодні всім у світі ідея ленд-лізу, того самого, який допоміг отримати перемогу над світовою імперією зла у ХХ столітті, і який (ми цього чекаємо) допоможе нам зробити те саме у ХХІ-му.

“ВІЙСЬКОВИЙ АРСЕНАЛ ДЕМОКРАТІЇ”

Але Рузвельт дивився ще далі в майбуття. Він все виразніше усвідомлював те, у чому йому ще доведеться переконати американське суспільство — що вступ США у війну неминучий.

Конче важливим було змінити суспільну думку. І ось наприкінці листопада на екрани 12 тисяч кінотеатрів США виходить британський фільм London Сап Take lt («Лондон вистоїть!”). Ізоляціоністи миттєво охрестили його пропагандистським. Але він дав можливість пересічним жителям Америки побачити, як мужньо ведуть себе лондонці в своєму вщент спаленому місті. Американці були вражені до глибини душі.

30 грудня, коли в Лондоні вирували пожежі від німецьких бомб, в Америці радіослухачі рузвельтівських «Бесід біля каміна» почули фразу, яка стане класикою: “Сполучені Штати повинні стати військовим арсеналом для всієї світової демократії”.

Вже восени 1940 року, за даними опитування громадської думки інститутом Геллапа позиція народу Америки зазнала змін. Тепер на запитання: “Що є важливішим для США — надавати допомогу Англії, навіть з ризиком бути втягнутим у війну, чи триматися поза війною?” 52% опитаних висловилися за допомогу Англії.

Користуючись цим, Рузвельт почав готувати народ до прямого військового зіткнення з гітлерівською Німеччиною. Армія США, яка за потужністю в 1939 році посідала лише 17 місце в світі, почала переозброюватися. Військово-морський флот замовив вісім нових авіаносців. Президент затвердив законопроєкт про призов в армію 800 тисяч чоловік. А щоб заспокоїти співгромадян, назвав його відродженням “старого американського звичаю трьохсотрічної давнини - проводити військові стройові огляди”.

Минуло ще трохи часу і він оголошує введення по всій території країни надзвичайного стану. Водночас наказує розширити зону патрулювання в Атлантиці “наскільки це потрібно для доставки вантажів до Великої Британії.”

Цим наче грає на нервах у Гітлера.

В останній день 1940 року Черчилль надіслав Рузвельту чергову телеграму, де подякував за допомогу. В останній момент він викреслив з її тексту фразу: “ Запам’ятайте, пане президенте, ми не знаємо, що США збираються робити, ми ж - боремося за наші життя...”

“ПРЕЗИДЕНТУ ПЛЮВАТИ НА ВАШИХ ФЕРМЕРІВ”

1941 рік почався для британського прем’єра поганою звісткою. Виявилося, що гуманітарні поставки продовольства із США до Французького Морокко, призначені начебто для французів, які страждають в окупації, з мовчазної згоди Петена перенаправляються до Німеччини. Розгнівний Черчилль повідомляє Рузвельта, що Британія блокуватиме в морі цю “доброчинність” Вашингтона: “Якщо британська блокада означатиме, що французи мають голодувати, щоб британці могли жити, то на те вона й війна” - категорично заявив він.

Стосунки між США і Британією попри всі пізніші розповіді про “вічну дружбу”, не були безхмарними.

Рузвельт все ще не вірив словам Черчилля про “спротив до кінця”. А тому відрядив до Лондона найбільш довірену людину - на ім’я Гопкінс. Від цього худорлявого й хворобливого на вид чоловічка залежало, те, яке рішення зрештою ухвалить Рузвельт.

Розуміючи вагу Гопкінса, Черчилль і члени його команди усіма можливими засобами намагалися схилити посланця на свій бік. Але він на це ніяк не реагував.

Минув час і на одному з прийомів за участю Гопкінса Черчиль виголосив чергову довжелезну промову про те, як потрібна допомога американців трудовому народу Британії, і Рузвельту, звичайно ж, буде не наплювати на англійських робітників і фермерів...

Гаррі Гопкінс після виголошення цього спічу й очікування його реакції мовчав майже хвилину, а потім, як свідчать очевидці тієї розмови, вимовив: “Я, пане прем’єр-міністр, думаю, що президенту буде наплювати на ваших селян...”

Запанувало мертве мовчання, англійці зрозуміли, що щось пішло не так. Але що саме?

Втім витримавши театральну паузу Гопкінс раптом енергійно додав: ”Справа в тому, що ми зацікавлені тільки в одному: щоб цей сучий син Гітлер отримав по заслугах”. Черчилль був спантеличений, але зрозумів: справу зрушено.

І він не помилився. Наступного дня Гопкінс написав Рузвельту: “Люди тут, починаючи з Черчилля, чудові. І якщо сама тільки мужність здатна перемогти, в результатах можна не сумніватися. Але вони відчайдушно потребують допомоги. І без зволікань. Гітлер не чекатиме, доки Конгрес ухвалить якісь рішення”..

5 січня Рузвельт попрохав Конгрес затвердити ще більші асигнування на озброєння для держав, які воюють з гітлерівською Німеччиною.

І крейсери вже не відпливали до Кейптауна, щоб вивезти звідти британське золото. Натомість в Велику Британію відправлялися танки, нові бомбардувальники, джипи, одяг, продовольство, зброя, боєприпаси й пальне на декілька мільярдів доларів.

В промові перед конгресменами Рузвельт майже не згадував Черчилля. Він не намагався викликати у американців якусь особливу приязнь до англійців. Агітуючи за ленд-ліз, зайшов зовсім з іншого, неочікуваного боку.

Тим, хто запитував: у що виллється така щедрість, він запропонував свої знамениті “чотири свободи”: «У майбутньому, яке ми прагнемо зробити безпечним, ми маємо створити світ, заснований на чотирьох свободах: свободі слова, свободі віросповідання, свободі від злиднів, тобто економічні домовленості, які забезпечать усім народам світу здорове мирне життя, і свободі від страху перед новою війною, яка забезпечуватиметься скороченням озброєнь, щоб жодна держава у світі не була здатна здійснити акт фізичної агресії проти будь-кого із свої сусідів”..

Головні меседжі цієї промови пізніше ляжуть в основу знаменитої “Атлантичної хартії”, підписаної Рузвельтом і Черчиллем наприкінці серпня 1941 року.

Незважаючи на спротив ізоляціоністів, 8 лютого 1941 року палата представників американського Конгресу схвалила законопроєкт про ленд-ліз. Останнє слово залишалося за Сенатом.

Так, американці вже були згодні допомогти британцям грошима. Але аж до грудня 1941 року, до Перл-Харбора і оголошення Німеччиною війни США, 80% з них, відповідно до опитувань інституту Геллапа, були проти відправки армії за океан.

“ДАЙТЕ ГАРМАТИ, І МИ ЗАВЕРШИМО РОБОТУ”

До 1940 року американці бачили в Черчиллі ексцентричного політика, імпульсивного й ненадійного. А вже в 1941-му американський журнал Time в першому січневому номері назвав Черчилля Людиною року.

Дізнавшись про це, Черчиль у своєму зверненні подякував американському народові, вирішивши разом з тим заспокоїти його: «Нам не потрібні доблесні війська, які формуються по всьому Американському союзу. Нам потрібна зброя.”

Остання фраза Черчилля стала знаменитою (ми її сьогодні повторюємо ледь не щодня!): “Дайте нам гармати, й ми завершимо роботу”.

Попри радість прем’єра, до повної перемоги над ізоляціоністами було ще далеко. В Сенаті вони організували справжній бойкот законопроєкту.

Один з їхніх лідерів Чарльз Ліндберг заявляв, що не хоче, щоб Британія здобула перемогу, бо це “для Європи буде лихом”, вона призведе до “занепаду, голоду й хвороб”.

А Сенатор Бертон Віллер, один з засновників ізоляціоністського комітету “Америка — перш за все”, заявив, що Рузвельт збирається “погубити кожного четвертого американця”.

Утім, громадська думка американців змінювалася чим далі, тим стрімкіше. Й ізоляціоністи зрозуміли, що остаточно програли, коли 8 березня Сенат 60 голосами проти 31 схвалив закон про ленд-ліз.

“Цей закон — ковток життя” - сказав Черчилль.

У день затвердження закону дюжина танкерів і рефрижераторних суден відпливли в Англію з допомогою.

Ленд-ліз був лише початком, але достатнім, щоб Черчилль зробив висновок: віднині за спиною Великої Британії, яка веде цивілізаційну війну з нацизмом, буде Америка, а не Атлантичний океан.

А один з соратників Черчилля занотував інші його слова: “По суті, ленд-ліз є відкритим оголошенням війни чи, як мінімум, відвертим викликом Німеччині, щоб вона оголосила війну. Якщо посміє”.

Гітлер прийняв виклик. І в перші місяці 1941 року чимало британських суден з вантажами з Америки були потоплені німецькими підводними човнами. Ленд-лізу виявилося недостатньо.

І Черчилль розпочав небезпечну гру — став думати, як спровокувати локальний збройний конфлікт безпосередньо між США і Німеччиною, що міг би вирости в повномасштабну війну.

Він просив президента розширити американську зону патрулювання в Атлантиці, озброїти американські торговельні судна (що порушувало б закон про нейтралітет від 1939 року) і розпочати розвідувальні польоти палубної авіації для захисту британських конвоїв у районі Азорських островів (де безкарно дозаправлялися і переозброювалися німецькі підводні човни). Або - направити в ці регіони американську ескадру “ з дружнім візитом”. Він надсилав Рузвельту телеграми з словами відчаю: “ Англійські війська знесилені. Я вважаю, час задіяти ваш військово-морський флот, доки не стало надто пізно.”

Дійшло до того, що Черчилль прямим текстом закликав :”Я бачу єдину можливість справитися із зростаючим песимізмом... якщо США негайно приєднаються до нас як держава, що воює.”

Рузвельт все розумів, але на трюки Черчилля не піддавався.

Готуючи Америку до війни, він не міг нав’язувати те, що не подобається американському народу, але досить ефектно працював із суспільною свідомістю.

Одного дня звернувся до співвітчизників просто в прямому ефірі фінальної гри Головної ліги бейсболу Америки, яку заради цього перервали. «Усім нам зрозуміло, що якщо не зупинити наступ гітлеризму зараз, західна півкуля скоро опиниться в сфері досягання для нацистських бомбардувальників”, - сказав Рузвельт.

Як вважають історики, президент трохи лукавив: у своїй більшості німецькі бомбардувальники на той час ще не здатні були долетіти до американських міст. Але тривожна альтернатива в словах, заради яких було зроблено небачену до того річ — перервано найважливішу бейсбольну гру сезону, не могла бути сприйнятою інакше, ніж одкровення.

А потім було 22 червня 1941 року, коли Гітлер напав на СРСР, і Черчилль в явочному порядку почав передавати Радянському Союзу частину допомоги, отриманої Британією по ленд-лізу, фактично поставивши Рузвельта перед фактом. І 7 листопада президент підписав постанову про поширення закону про ленд-ліз і на СРСР.

«Ми ще не оголосили про вступ у війну і не брали участі у воєнних діях, - писала в передовій статті 2 вересня 1941 року New York Times. - Але ми зайняли позицію, яка має змусити нас взяти безпосередню участь, якщо наша нинішня політика виявиться недостатньою для знищення Гітлера.”

По суті, New York Times цією статтею оголосила громадянську мобілізацію.

Черчилль, підштовхуючи Рузвельта до пошуку casus belli, не знав, що у того насправді не було чіткого розуміння своїх дій у випадку зіткнення американського й німецького військових кораблів. Президент все ще наївно сподівався, що самої демонстрації рішучості з боку Америки вистачить для вгамування агресора.

Однак події почали розвиватися за іншим сценарієм.

ЩО СКАЗАВ ДВОРЕЦЬКИЙ

Перший інцидент стався 4 вересня, коли американський есмінець «Грір» запеленгував німецький підводний човен. Екіпаж човна, зрозумівши, що помічений, атакував американців двома торпедами. «Грір» відповів двома десятками глибинних бомб.

Цього разу суперники розійшлися без втрат. Але це дало привід Рузвельту звернутися до Конгресу з проханням внести поправку до закону про нейтралітет, яка дозволяє озброювати американські торговельні судна. Ухваливши її, Конгрес ще на один крок наблизив США до великої війни. Утім офіційно оголосити її Німеччині в законодавчому органі Америки були ще не готові.

7 жовтня стався ще один бій, у ньому німецький підводний човен торпедував есмінець «Кірні», який супроводжував північноатлантичний конвой. Загинуло 11 американських моряків. Але Конгрес мовчав.

31 жовтня німецький човен потопив американський есмінець “Рубен Джойс” і разом з ним 115 з 159 членів команди. Однак знову жодної реакції.

...Уявіть, що відчули б ми, аби в наші дні путінський підводний човен потопив десь у Середземному морі американський есмінець, а Байден при цьому мов би у рота води набрав. Те саме відчував і Черчилль: все пропало, дворічні зусилля британської дипломатії розворушити цю величезну, але таку боягузливу країну виявилися марними...

Британський фельдмаршал Джон Грір Ділл у ті дні так відгукнувся про Америку: «Я ніколи не бачив країни, яка була б такою неготовою до війни».

...7 грудня 1941 року Черчиль вечеряв у теплій компанії, він був у депресії і мав дуже втомлений вигляд. Бо вже не очікував чогось ні від Рузвельта, ні від американського Конгресу.

Однак після 9 вечора на порозі кімнати для прийомів виник дворецький із словами: «Японці напали на американців».(Як це по-англійському: вечеря в світському товаристві - дворецький — “японці напали, сер”!)

Черчилль миттєво підскочив з крісла й вибіг з кімнати з криком, що мовляв, збирається терміново вийти в ефір на радіо і виконати обіцянку щодо оголошення війни Японії, якщо вона нападе на США. “Стривайте, -зупинив його посол США в Британії Джон Вайнант, запрошений на вечерю.- Ви не можете оголосити війну по радіо” (а тим більше, отримавши інформацію зі слів дворецького) . “ І що я маю робити?” - розгублено спитав сер Вінстон, але швидко опанував себе і зажадав термінового зв’язку з Рузвельтом. “Пане президент, це - японці?” - запитав у слухавку. “Так, - відповів Рузвельт.- Вони напали на Перл-Харбор. Тепер  ми в одному човні”.

Відомий британський дипломат, член парламенту Гарольд Ніколсон того дня написав дружині: «Ми не можемо програти, якщо Америка з нами. Проте... в Лондоні немає жодного американського прапора. Які ж ми дивні!”.

11 грудня 1941 року Гітлер, виконуючи свої зобов’язання перед Японією, оголошує війну Сполученим Штатам.

Історики цей його крок людини, яка бачила себе геніальним провидцем, і досі вважають однією з найбільших загадок Другої світової війни. Пишуть, що ухвалив він це рішення одноосібно, без консультації з вищими чинами уряду.

Чи було воно спонтанним, суто емоційним? Чи Рузвельт і Черчилль, як досвідчені рибалки, зумисно водили перед носом наживкою, провокуючи його на відповідь, і нарешті виманили з бункера? Цілком можливо, без цього гітлерівського демаршу американський Конгрес не скоро б зважився на оголошення війни.

Я схиляюсь до другої версії. Бункерний диктатор був настільки впевнений у своїй силі й настільки ненавидів Черчилля, що, можливо, сприйняв мляву реакцію Вашингтона на загибель “Рубена Джойса” і американських моряків, як боягузство і слабкість Америки, її небажання воювати на боці Британії. І вирішив, як це завжди робив, напасти першим.

“Всевидющий стратег”, який у 1939 році (за словами британського історика Алана Джона Персиваля Тейлора) заявляв, що тільки божевільний може оголосити війну Америці, через два роки як хлопчик потрапив у розставлену Рузвельтом і Черчиллем пастку.

Американський Конгрес не зволікаючи оголосив стан війни. Адже тепер йшлося не про інтереси далекої і не завжди зрозумілої Британії, а про захист священних рубежів батьківщини.

А через чотири роки Америка стала головним бенефіціаром перемоги.

* * *

...Звичайно, все це - виклад подій більшою мірою очима британців. Американська версія може бути іншою. Але мораль усієї цієї драматичної історії є незмінною — американська нація довго запрягає, але, зважившись на боротьбу, задовольняється винятково роллю першої скрипки, і веде свою партію виключно до переможного крещендо...

За місяці після 24 лютого ми і наші керманичі мали можливість побувати в шкірі Черчилля — коли наші “друзі” спочатку пророкували рашистський парад на Хрещатику, потім підвезли “старі есмінці”, і нарешті ухвалили законодавчий “вогнегасник” у вигляді легендарного ленд-лізу. І наш Залужний виголошує таке знайоме із світової історії: “Дайте нам гармати і ми завершимо роботу”.

Чи буде продовження? Вірю, що так. Західна цивілізація з повагою ставиться до прецедентів, вона побудована на прецедентному праві.

Вірність тим чотирьом свободам, які лягли в основу Атлантичної хартії, у американському й британському суспільствах зберігається. І якщо Трамп про них забув (або й не знав), то Байден заповіт свого однопартійця Рузвельта, гадаю, вивчив напам’ять.

І щось підказує мені, щось сигналізує з тих, 40-х років ХХ століття, що самою лише роллю “арсеналу демократії” допомога Америки не обмежиться. Може, не одразу, може для цього потрібен час. Але дядьки Сем і Білл так само, як і їх попередники, неспішно, але уміло водять наживкою перед писком бункерного бандита.

Рано чи пізно, але це станеться. Бункерний бандит не витримає, вигулькне з лігва і спробує вчепитися в ногу свого заклятого ворога, як це зробив його невдаха-попередник. І отримає по сусалах. Америка ж бо, якщо ув’язується в бій, то на перемозі по очках не зупиняється, а виграє нокаутом.

Євген Якунов