Що 2022-й відкрив українцям про самих себе, а світові – про українців

Будь-яка дипломатія безсила, жодна зовнішньополітична активність не знайде підтримки та не залучить союзників, якщо вона не опирається на міцність державних інститутів та громадянське суспільство, яке їх підживлює та скріплює. В українській Конституції написано, що носієм та джерелом державної влади є народ. Український народ, модерна українська політична нація у році, що минає, підтвердила цей конституційний постулат, об’єднавшись у справі захисту країни від агресора та даючи наснагу та вище право політикам та дипломатам відстоювати інтереси України на дипломатичних фронтах, в міжнародних організаціях та серед політиків та народів інших країн.

Тут і зараз міцніє молода українська політична нація.

Українці назавжди стали іншими

Багато ідеологічних і штучно створених фантомів про українців і Україну, під впливом суворих реалій війни, виявили свою неспроможність та зникли з масової свідомості та сторінок і ефірів ЗМІ, наче їх і не було. «Слобожанська мова», поділ на «східняків» та «західняків», зважання на «спільне історичне минуле» відомо з ким, нічим не виправдані преференції чужій культурі та збереження не лише пам’ятників, але й способу мислення сталінської доби як буцімто історичної спадщини... Фактор наявності чи відсутності квасолі в борщу, насправді, є більш значущим нині у нашому суспільстві, ніж штучні ідеологеми - джерела розбрату та меншовартості.

Українці, для очей стороннього спостерігача, нескінченно довгий час складали враження розслабленої та доволі інфантильної спільноти, об’єднаної хіба що спільною територією та смаковими уподобаннями в їжі. Це враження підкріплювалося й побутовими та поведінковими звичками українців, отими прихованими «посмішками в вуса» та реакцією на слова співбесідника, яку можна трактувати на будь-який лад. Століття життя у складі різних імперій виробили звичку приховувати свої думки та стримувати емоції, іноді прикидатися недоумкуватим незграбами, щоб не наразити себе та своїх близьких на небезпеку «щільного спілкування» з імперською владою.

Такий спосіб взаємодії з зовнішнім світом створював оманливу уяву про українців як про аморфну масу, якою легко керувати та нескладно надурити. Навіть сторичні приклади козацьких та селянських повстань, історія УНР та повстанського руху 40-50-х років минулого століття, неочікувана єдність у прагненні до незалежності у 1991 році, два Майдани і АТО не змогли перемінити ставлення оточуючих та віддалених від нас народів та урядів у тому, що Україна та українці не є дозрілою нацією. Знадобилася Велика війна, щоб світ із подивом та захопленням (а ворог - й зі страхом) усвідомив – у Європі була, є та не збирається зникати потужна та єдина поліетнічна, полірелігійна, полімовна, але єдина і згуртована українська нація.

Ця аксіома вступила в дію у 2022 році.

Національна ідентифікація за відчуттям причетності

Битви на фронтах, непростий побут тилу, який у будь-який момент може бути підданий варварським обстрілам, природним чином є пріоритетними для аналізу. Водночас відбуваються події, які є унікальними за своїм значенням для українського майбутнього. Йдеться про зміну «залізобетонного» і дещо зверхнього ставлення до української політичної нації, яка увібрала до себе усіх мешканців України у її теперішніх державних кордонах. Війна стала поштовхом для остаточного визначення своєї національної ідентифікації для сотень тисяч українських громадян, незважаючи на їхні етнічні корені.

Значна кількість громадян свідомо відмовилися від використання російської мови принаймні у публічному просторі. Водночас це таки не вплинуло на ставлення до російськомовних українців, які так само воюють з державою-агресором або потерпають у знеструмлених та холодних містах. Про високий рівень толерантності українського суспільства свідчить те, що за весь час від початку російського вторгнення не було жодного публічного заклику до сегрегації або інтернування етнічних росіян-громадян України. Ворог, в українській загальній свідомості, визначається не за формальними мовними або етнічними ознаками, а за фактичними діями.

І держава, і суспільство з початку війни зробили чимало кроків для створення такого інформаційного та політичного стану речей в Україні, щоб ворожа пропаганда та ворожі впливи були мінімізовані. Інформаційний простір України було звільнено від низки відверто проросійських телеканалів та видань, заборонена діяльність політичних партій, що відверто працювали на розкол України та сприяли Росії. Вулиці та площі українських міст та сіл позбавляються від пам’ятників радянської доби, які у більшості були не творами мистецтва, а знаряддям радянської та російської пропаганди. Зміна назв вулиць, повернення населеним пунктам історичних назв стає одним з факторів вороття топоніміки до природного стану, не спотвореного імперським впливом.

Таке в таких масштабах може дозволити собі лише дозріле суспільство, х розвиненими державними інститутами. Те що називається «глибинною державою», яка забезпечує державному організмові стійкість за найважчих обставин, ми теж продемонстрували так, щоб ні у кого не залишилося в тому жодних сумнівів.

І все це теж – те, що приніс 2002 рік, і що йому не забудеться.

Не час для сварок. А колабораціонізм - не українське слово

Одним з найбільших досягнень воєнної доби є свідоме та добровільна відмова влади та опозиції від нищівної критики одне одного. Загроза самому існуванню держави і народу об’єднала зусилля нещодавніх непримиримих суперників у пошуках підтримки за кордоном, у закликах до своїх прихильників на фронті та у тилу. І представники влади, і лідери опозиції єдині у розумінні екзистенційних загроз і у необхідності прикласти усі зусилля для відбиття навали.

На колабораціонізм значної частини українського суспільства якраз і розраховувала росія, плануючи насильницьку зміну політичної влади в нашій державі на лояльну москві. Ці плани були зірвані вже у перші дні агресії. Окупанти із здивуванням виявили, що їм не раді і їх ніхто не чекав. Масові проросійські настрої в Україні, про яку твердили кремлівські пропагандисти, виявилися вигадкою і це значною мірою призвело до деморалізації армії вторгнення.

Не виправдалися і сподівання росіян на міфічну «партію миру» в українському суспільстві, яка може примусити військо-політичне керівництво піти на поступки Кремлю та укласти мирну угоду на російських умовах. Найпоширенішою реакцією українців на нинішні відключення світла та водопостачання є не бажання укласти мир з Росією, а зростаюча ненависть на її адресу та подяка енергетикам та працівникам комунальних служб, які відновлюють життя в містах.

Російська влада та російське суспільство не розуміють і не в змозі усвідомити глибинної мотивації українців, надто різними виявилися наші народи. Ментальна, світоглядна прірва, яка утворилася між Україною та Росією, без жодної надії збудувати хоча б якийсь місток, розділила російську імперську та українську демократичну нації. Ландшафт та спосіб життя виявилися сильнішими за мову та ідеологію.

А реакція українських та російських громадян на рішення держави про мобілізацію? Якщо в Україні це викликало черги добровольців, то в Росії – атаку кордонів усіх сусідніх держав втікачами від виконання своїх громадянських обов’язків. Кілометрові черги десятків тисяч потенційних російських призовників-«біглогвардійців» стали наочною ілюстрацією відповіді на питання, чи існує взагалі російська політична нація, чи вона є такою ж вигадкою кремлівських пропагандистів, як і теза про непереможну російську армію. Це не Україна виявилася «failed state», а росія – з її невизнаними кордонами, відсутністю державної монополії на застосування сили і роздраєм між складовими частинами «федерації».

І це все теж визначні висновки, які приніс рік 2022-й.

Національні особливості українців – волонтерство і добровольці

Навіть у обговоренні подій, у невпинних пошуках «зради» та «перемоги» українці відрізняються від росіян тим, що тяжіння до єдності, спроби знайти точки дотику переважають навіть у словесних баталіях в соціальних мережах.. Впевненість у своїй правоті у відстоюванні ідентичності та інакшості яскраво продемонструвала реакція українців за кремлівські загрози застосування ядерної зброї. Замість виття і сліз від страху та безнадії, українці вигадали жартівливий флешмоб «Оргія на Щекавиці».

Війна піднесла на новий якісний рівень волонтерський рух в Україні. Мабуть, сотні тисяч людей (точної цифри нема і ніколи не буде) об’єднують зусилля, витрачають свій час та кошти на допомогу ЗСУ, закупівлю «ексклюзивного» військового обладнання, додаткового постачання харчів, амуніції. Волонтерство не обмежується допомогою армії, мешканці віддалених від фронту місцевостей з перших днів війни облаштували пункти прийому біженців, забезпечили харчування, допомогу медикаментами, одягом, безкоштовно надавали житло, допомагали біженцям на прикордонних пунктах. І дотепер у країни Європи, які відкрили двері для українських жінок та дітей, які рятувалися від війни, надходять книжки українською мовою, викладачі шкіл та вишів з України залучають українських біженців до онлайн-навчання, що дає надію на повернення значної частини українців з-за кордону після перемоги.

Українське суспільство показало світові приклад безпрецедентної самомобілізації, відповідальності та жертовності. Евакуаційні потяги на захід не штурмували чоловіки, вони хрестили вікна вагонів, в яких тіснилися їх жінки і діти, похмуро втягували в легені гіркий дим цигарок та йшли до військоматів або поверталися до роботи. Жінки збирали посилки на фронт, плели маскувальні сітки, а нерідко й самі брали зброю до рук. Політики відкидали чвари та разом апелювали до закордонних партнерів про надання нам зброї та, фінансів та дипломатичної підтримки. Українські християни ділили і ділять одні окопи та бліндажі з українськими мусульманами, юдеями та атеїстами.

Бути українцем зараз – це дуже гідно і дуже зобов’язує

Є й менш очевидні та помітні, але від того не менш показові факти щоденного буття – українці без сварок та істерик вистоювали довжелезні черги у перші дні війни, кудись зникли «трамвайні хами». Фоновою мовою у містах стала українська, але й російська не викликає агресії, скоріше, подив. Усі ми виявилися і стійкішими, ніж самі це уявляли, і вразливішими і сентиментальнішими. Чоловіки більше не ховають сліз, проводжаючи в останню путь загиблих друзів, обійми при зустрічі стали звичними, адже хто знає, чи доживемо до завтра.

Навіть погода, на яку заведено скаржитися щодня, тепер сприймається виключно через призму війни. Дощ – чудово, російська техніка застрягне. Підморожує – теж добре, бо наші наступатимуть та звільнять окуповані території.

Суттєвим чинником, який вплинув на майже миттєве, за історичними мірками, остаточне формування української політичної нації, стала й підтримка України з боку держав та народів-союзників. Їхнє щире захоплення нашою боротьбою та витримкою мало цікавий зворотній ефект – українці, почувши та побачивши неймовірний сплеск цікавості та емпатії до себе, отримали мотивацію до ще більшої віри у власні сили та у перемогу. Бути українцем зараз – це дуже гідно, і дуже зобов’язує. Політична нація складається не лише як суспільство, що гуртом протистоїть небезпеці, але й навколо низки спільних предметів для гордості.

І вони у нас є – приводи для гордості. Подякуємо за це великому і трагічному 2022-му.

Дмитро Редько, Київ