Підсумки року. Українські лікарі – янголи-охоронці на війні

Важко уявити собі іншу професію, яка б була настільки затребувана під час війни.

Хтось із лікарів, виконуючи свій споконвічний обов’язок,  ризикує зараз життям на фронті. Але й ті, хто працює в тилу, прикладає  неймовірних зусиль, щоб допомогти, врятувати, вилікувати.

Укрінформ продовжує  цикл розповідей про людей мирних професій, на яких року, що минає – Великої війни - випав особливий тягар. І яким – наша особлива шана.

Ми розкажемо сьогодні про двох лікарів Київської обласної лікарні, адже саме туди в перші дні війни привозили поранених з Київщини, яка першою прийняла на себе удар ворога. А ще – про Львівську дитячу лікарню, співробітники якої, бодай і знаходилися далеко від лінії фронту, у перші місяці війни теж по суті жили на роботі, рятуючи важкохворих дітей з усієї України. 

І ще. Ось що написав недавно наш постійний експерт, відомий київський лікар Євген Дубровський  на своїй сторінці у фейсбуці - він саме з тих, хто нині на передовій:  «Добре, щоб за відсутності світла, мати в голові побільше світлих думок. Вони допоможуть нам всім скоріше вилізти з цієї темряви...»..

Борони вас, Господь, наші лікарі!

Один лікар – замість цілого відділення

Тетяна Герасімова - завідувачка відділенням офтальмології Київської обласної клінічної лікарні, Заслужений лікар України. Коли почалася війна, так сталося, що Тетяна Петрівна залишилися у відділенні сама.

 -  У мене були чотири лікаря у відділенні, але 25 лютого на роботу не вийшов ніхто.  І два місяці я була єдиним лікарем-офтальмологом в обласній лікарні, надавала допомогу і військовим, і пораненим мешканцям Київщини, і людям із сусідніх будинків.

Офтальмологи – це, зазвичай, жінки. От вони й виїхали з Києва, рятуючи дітей від війни. Лише через два місяці Тетяні Петрівні вдалося взяти на роботу ще одного окуліста -  молодого  фахівця з Василькова. І тільки в кінці травня – на початку червня відділення знову поступово заповнилося лікарями.

 -  А чому ви не поїхали? – запитуємо у Тетяни Петрівни.

 -  Коли родичі з моїми онуками виїжджали, казали, кидай все, давай з нами. Але лікар в мені взяв гору. Я  прийшла сюди інтерном ще у 1991 році, працюю тут вже 31 рік, я  не могла залишити лікарню - розуміла, якщо й я поїду, тут взагалі нікого не залишиться. Свого часу я працювала черговим лікарем і вмію надавати невідкладну допомогу. І хоча у мене накопичилося дуже багато матеріалу, просто не було часу займатися дисертацію -  розвелася з чоловіком і сама ростила сина.

  -   Знаєте, я  - такий собі універсальний солдат, - продовжує Тетяна Герасімова. - Можу і катаракту прооперувати, і глаукому. - Коли зрозуміла, що залишилася одна у відділенні, сказала собі: «Ну що ж, одна, так одна». Я звикла брати на себе відповідальність. А ще  зі мною весь час була моя прекрасна операційна сестра - Зоя Омелянівна Греченюк. Вона теж вирішила нікуди не їхати.

Лікарка розповідає, що протягом двох місяців  вдома бувала лише раз на тиждень і всього на пару годин – полити квіти, поміняти одяг і, якщо повезе, - прийняти гарячу ванну.

Траплялося, приймала в день до 15 пацієнтів. Їздила робити операції в Київську лікарню швидкої допомоги. Одного разу викликали в Боярку, де в лікарні без свідомості лежали двоє тяжких  поранених. І там, без належного операційного обладнання, зробила кілька складних операцій. Коли потім спеціалісти подивилися, як все було зашите, не могли повірити, що вона це зуміла зробити без мікроскопу. 

  -  На жаль, один пацієнт від отриманих ран помер, а іншому око я таки врятувала, - розповідає Тетяна Петрівна.

На випадок відключення світла, роботу операційних і реанімації в обласній клініці забезпечує генератор. До всього іншого якось прилаштувалися. За весь останній час, ділиться лікарка, лише одного разу охопив відчай – коли було влучання по Вишгороду, і в лікарні пропало  світло. Невже, надовго? А як хворі? Але – нічого, за 15 хвилин світло з’явилося.

Будні ортопедо-травматологічного центру: 15-20 операцій щодня

Тарас Петрик - завідувач ортопедо-травматологічним центром Київської обласної клінічної лікарні, кандидат медичних наук, член Американської академії хірургів-ортопедів та Європейської асоціації травматологів.

-  Дуже важкими були березень – квітень, коли привозили мешканців і тероборонівців з  Ірпіня, Бучі, Бородянки  - міст, які  постраждали в першу чергу, - розказує Тарас Михайлович.

   - А багато лікарів поїхало?

   -  Звичайно, були медики, які вивозили свої сім’ї, дітей, але робота від цього не зупинялася.  І що більш за все вражає, -  сестринський колектив, молоді дівчата, які більшістю теж вийшли на роботу, - каже Тарас Петрик.

Відділення, розраховане на 80 ліжок, було весь час заповнене –  люди поступали з кульовими,  мінно-вибуховими пораненнями, і, звичайно, з різними звичними травмами, скажімо, через падіння.

   -  За ті 16 років, що я завідую травматологією, вогнепальні поранення – це були одиниці. Та й то, отримані десь на полюванні. Хоча наша клініка мала певний досвід   - у 2014 році ми допомагали нашим військовим, яких привозили з Донецька, - продовжує лікар.

Перші місяці війни працювали буквально по 24 години на добу. Колектив, медики, які вийшли на роботу 24 лютого, вперше поїхали додому десь у квітні. Жили в лікарні, спали в ординаторських. Спочатку було важко, поки якось не налагодили побут.

   -  Але люди у нас сильні, вони здатні на багато чого, - коментує Тарас Михайлович.  - Якщо узагальнювати,  - це дуже класно, коли лікарі відповідально ставляться до свого покликання. І ані війна, ані проблеми з енергетикою абсолютно не впливають на нашу роботу, ми виконуємо її у будь-яких умовах.

Зараз до лікарні привозять поранених військових з фронту. Роблять 15-20 операцій на день. У Тараса Михайловича може бути й дві операції, але такі, що займають весь день. Вихідних майже немає, але зрідка – щастить, каже лікар. Та він жодного разу не пожалкував, що обрав таку долю та професію.

  -   Президент Зеленський якось сказав, що коли закінчиться війна, мріє про море і пиво. А ви?

    -   Я буду віскі. Багато, - сміється лікар. - Навіть без моря.

Більшість важкохворих дітей України змогли виїхати на лікування за кордон завдяки саме Львівській лікарні, яка перетворилася на хаб

Андрій Кузик - завідувач кафедри дитячої хірургії Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, віце-президент Всеукраїнської асоціації дитячих хірургів, експерт МОЗ України зі спеціальності «Дитяча хірургія». Дитячий хірург у  Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі.

  -  Свого часу я точно знав, що хочу бути хірургом. А рішення стати дитячим хірургом прийняв, коли під час студентської практики потрапив у Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр. Побачив, як тут злагоджено працюють - тепер вже мої колеги – дитячі хірурги…

Андрій Станіславович – прихильник інвазійної хірургії і, треба сказати, що саме Західноукраїнський медичний центр є лідером по впровадженню   лапароскопічних операцій не тільки на заході країни, але й в цілому в Україні. Крім того, лікарня – фактично єдина в регіоні,  де надається  дітям онкологічна допомога. Діти з гематологічними, а також рідкісними захворюваннями (так званими орфанними хворобами) - теж скеровуються сюди. Також клініка була єдиним центром, який надає гемодіаліз – штучну нирку дітям. А у минулому році, завдяки змінам, які відбулися в українському законодавстві, тут провели першу трансплантацію нирки дитині.

Ми затрималися на цій розповіді про лікарню тому, що саме вона, крім Андрія Кузика, теж є героєм нашої третьої розповіді.

  -   І на сьогоднішній день, незважаючи на війну, ми провели ще сім трансплантацій нирок, - продовжує Андрій Станіславович.

 Та повернемося до перших днів Великої війни, коли було незрозуміло, чого чекати далі. А до лікарні почали поступати маленькі пацієнти з онкологією, евакуйовані зі східних областей – Харкова, Сум, Чернігова, Києва. Прийняли рішення важкохворих дітей відправляти за кордон. І на базі медичного центру у Львові створили медичний хаб, куди з усієї України стали привозити дітей з онкологічними та орфанними, тобто рідкісними захворюваннями, а також тих, хто потребував паліативної допомоги. 

   -  Ми зкомунікували з усіма дитячими онкологічними центрами України і  частинами приймали цих дітей, щоб їх не привезли до нас всіх одночасно, - розповідає Андрій Кузик. - Перекладали на англійську всю необхідну для закордонних клінік інформацію про пацієнтів. За потреби робили додаткову діагностику, а потім спеціальними конвоями переправляли їх до Польщі. Де був створений такий самий медичний хаб, звідки діти вже поступали в лікарні інших країн. Дуже багато хворих дітей залишилася в Польщі, інші поїхали у Німеччину, Великобританію, Італію, Португалію, Нідерланди, Сполучені Штати, Канаду…

Таким чином для продовження лікування вдалося перевезти близько 500 онкологічних пацієнтів, понад 60 паліативних, близько 60  -  з орфанними захворюваннями. Звісно, біля маленьких пацієнтів були родичі, мами, які могли мати інших дітей, і відправити треба було всіх разом. Окрема історія – лежачі хворі, скажімо, підключені до апарату штучної вентиляції легень. Лише один момент - як їх переправляти непристосованими для цього потягами?..

  -  Звичайно, деякі самостійно потрапляли за кордон, але  приблизно з 700 хворих дітей, які виїхали за цей час з України, 70-80 відсотків пройшло через нашу лікарню, - продовжує хірург. - І можна сказати, що на той період часу ми практично жили  на роботі. У цій командній роботі була задіяна величезна кількість спеціалістів, де перші ролі, звичайно, грали онкологи…

Все це відбувалося під патронатом офісу президенту України, адміністрації президента Польщі, а також офісів перших леді цих країн  і міністерств здоров’я України та Польщі.

   - Ця акція фактично не мала аналогів, про що вже написано багато наукових публікацій і телебачення усіх країн світу зняли про це сюжети, - підсумовує Андрій Кузик. -  А потім наш досвід стали використовувати інші клініки, скажімо, для транспортування дітей, поранених від час ракетних обстрілів.

Лариса Гаврилова, Київ