“Росіяни відправили мене на обмін, коли вдруге розпочався сепсис”
Першого обстрілу «Градами» підрозділи 36-ї окремої бригади морської піхоти, які стояли на бойових позиціях неподалік Маріуполя, зазнали вже о 2-й годині ночі 24 лютого. Розвідник Роман Городенський та його побратими зафіксували тоді 82 смертоносні «прильоти». А через кілька годин вже і сусідні українські підрозділи відбивали атаки танків, що сунули в супроводі ворожої піхоти.
Українські війська діяли за наказом: будь-що захистити Маріуполь від ворога! Хоч сили були нерівні. Через два тижні розвідрота 36-ї ОБМП ВМС України, у складі якої воював Городенський, уже вела кровопролитні бої на вулиці Металургів. В одному з боїв Роман втратив ногу.
Про те, як морпіхи тримали оборону Маріуполя, про пекло полону, тортури на допитах у лікарні-в’язниці, про те, як потрапив на обмін, а потім на протезування до США і яким бачить своє майбутнє, 20-річний захисник міста розповів кореспонденту Укрінформу.
МИ ТРИМАЛИ ВУЛИЦЮ МЕТАЛУРГІВ
Роман розповідає, що їх із побратимами з 36-ї бригади морської піхоти велика війна застала 24 лютого біля селища Павлопіль.
- Ми тримали лінію розмежування від росіян, виконували бойову задачу, щоб противник не пройшов. Завдання було - чітко і грамотно коригувати вогонь нашої артилерії. 24 лютого о пів на третю дня наші старші по радіо повідомили, що селище Пищевик уже проривають ворожі танки. Тому довелось відступити до Павлополя, потім у селищах Орловське, Водяне зводити нові лінії, щоб утримувати противника, аби він не пройшов до міста. Згодом ми були вже на околицях Маріуполя, 4 квітня стояли біля дому культури «Іскра». Ми тримали той напрямок, передусім центральний вхід до заводу Ілліча, - каже морпіх.
Згадує, що були дуже важкі бої: противник заїжджав то на танках Т-90, то на машинах. Українські бійці давали відсіч, допоки могли. Палали будинки, противник піджимав з двох сторін танками, піхотою, закидав димовими шашками…
- А на ранок 4 квітня прийшов мій побратим Мирослав: «Мені потрібен кулеметник у підрозділ. Зможеш піти зі мною?» Я сказав: «Підійди до старшого, якщо він дає добро, я йду». Санич дав добро. І ми тримали вулицю Металургів. Противник уже стояв за 20-30 метрів від нас. Йшли стрілкові бої, авіація лупила, міномети…
Того ж дня Романа було важко поранено.
- Ми з побратимами тоді нашому танку давали координати противника, коригували вогонь. Коли танк від’їхав, мені сказали повертатися на старий спостережний пост. Я прийшов туди - а там уже був «прильот», тобто місце вже було пристріляне. Почув свист міни, якось зреагував, упав за дерево… Вдарило ззаду мене десь у 5-7 метрах. Сильна контузія - і ногу зразу відсікло! Також був відкритий перелом руки, артеріальна кровотеча з руки і з ноги. Я подав сигнал «Важкий триста», і побратими почали евакуацію . Відтягнули з того місця, оскільки воно рашистам було уже відоме, наклали мені турнікети, перетисли артерії. Їм довелося тягнути мене близько півтора кілометри під обстрілами. Тоді під’їхала машина, і мене евакуювали до нашого бункера на заводі Ілліча, - розповідає військовий.
За словами Городенського, на першій лінії розмежування разом з морпіхами стояли підрозділи Держприкордонслужби, Національної гвардії України, 56-ї бригади, 17-ої танкової та інших.
ТРИ СПРОБИ ВЕРТОЛІТНИКІВ ВИВЕЗТИ ПОРАНЕНИХ ЗАВЕРШИЛИСЬ НЕВДАЧАМИ
Пораненого розвідника завезли до “шпиталю” - медична рота розташовувалась у підвалах металургійного комбінату ім. Ілліча. Там він пробув з 4 до 12 квітня.
- Тричі були спроби провести евакуацію вертольотами, які підлітали до нас зі сторони Азовського моря. Але вони були невдалими. Ми проривалися через території, вже захоплені росіянами, до місця, де на якомусь полі нас міг би забрати вертоліт. Але нас накривала артилерія, вертоліт просто не міг сісти. Він вертався, і ми проривалися назад до місця дислокації.
Уранці 12 квітня побратими з моєї роти прийшли в ангар, де ми перебували після чергової спроби вирватися, і почали виносити нас у машини. Як я потім дізнався, одна з маневрених груп морпіхів, у яких ще було трошки боєприпасів, все ж прорвалася на завод «Азовсталь» для подальшого укріплення. А з нами залишилися медики і хлопці, які обороняли «шпиталь». Усі ми потрапили в полон, - розповів Городенський.
У російському полоні адекватного лікування українські бійці не дочекалися.
- Коли у мене розпочався сепсис і було не то що погано, а я не можу і передати словами, - тоді підійшов до мене так званий лікар їхній. І каже: «Що, здихаєш? Зараз прийдуть і візьмуть у тебе кров». Прийшли, взяли кров. Потім він приходить з бумажкою якоюсь і говорить: «Дивись, у тебе є два варіанти. Один – ти даєш згоду і ми відрізаємо тобі руку. Або 2-3 дні – і ти помираєш». Я тоді лівою рукою як-небудь черканув, - каже морпіх.
Не стало краще і тоді, коли українських бранців перевели з Новоазовська у Донецьк.
- Там не було навіть перев’язок. Був такий випадок, що мені на нозі зробили перев’язку тим же бинтом, який з мене ж і зняли, – тільки перевернули його другим боком, - ділиться Роман.
«ЛІКУВАННЯ» БЕЗ ЗНЕБОЛЮВАЛЬНИХ ПЕРЕМЕЖОВУВАЛОСЬ ІЗ ДОПИТАМИ
У відповідь на запитання, чи піддавали росіяни допитам важкопоранених, Городенський розповідає про нелюдське ставлення ворогів до військовополонених.
- Спершу нас доправили до селища Сартана, потім - до Новоазовська. І там відразу ж почалися допити. На червоній нарукавній пов’язці одного з тих, що допитував мене з 19-ї до 6-ї години, був напис «К-9». Коли рашист дізнався, що я розвідник 36-ї бригади морської піхоти, в нього просто загорілись очі, і наступної миті він увігнав викрутку мені в п’яту.
Вимагав, зокрема: «Коди, шифри!» - а також подробиці, що я конкретно робив на металургійному заводі. Але нічого потрібного вибити не зміг. Назвавши мене та інших полонених «обезбашенними», російський військовий покурив щось, вийшов з приміщення, а через декілька хвилин повернувся з наручниками-стяжками для катування. Втім, це викликало в мене лиш гірку посмішку: ну давай, в мене залишилась одна рука й одна нога, як ти будеш стягувати? Хочу сказати, що на той час роздроблену уламками міни руку я майже не відчував – через відсутність знеболювального вона була наче ватною, - пригадує мій співрозмовник.
Така реакція, каже він, спричинила черговий напад люті рашиста: посипалась серія ударів упереміж з тиканням викрутки у п’ятку, гасінням недопалків і розряжанням шокера об тіло.
- Згадую: він б’є шокером, а мені ніби трошки легше стає, біль переходить в інший бік.
Причому подібні допити військовополонених відбувалися в лікарні-катівні практично щодня, найчастіше нас навідували так звані «кадировці». З тих пір у мене до них залишилося хіба почуття презирства…
Катування тривали близько двох тижнів. Потім групу важкопоранених розмістили в приміщенні колишнього Донецького профілакторію, не переймаючись будь-якою медичною допомогою.
- Тут невдовзі один із побратимів почув і передав мені уривок розмови російського охоронця з медпрацівником, що стосувалась моєї подальшої долі. З’ясувалось, що медики вдруге за два тижні виявили в мене зараження крові, що могло призвести до летального кінця. Думаю, що цим і було зумовлене рішення росіян відправити мене на обмін, - розповідає Городенський.
Через день до «медзакладу» справді прибув якийсь російський полковник, який розпорядився негайно підготувати Романа та одного з його побратимів до переїзду з Донецька.
- Повезли мене й морпіха з 501-го окремого батальйону морської піхоти, який отримав півдесятка кульових поранень в ноги, спершу до Таганрога, пізніше переправили до Криму, а звідти до Херсона. Тут випало почути перепалку двох російських військових, які нас супроводили. Один наполягав, що мене потрібно негайно госпіталізувати - через різке погіршення стану здоров’я, спричинене сепсисом. Але інший, пославшись на наявність прізвища у списку для обміну полонених, наполіг на своєму: «Он поедет в моем грузовике в направлении Запорожья».
У кузов вантажівки росіяни набили 38 людей, і за шість годин вони таки дісталися пункту обміну.
- Уже із Запоріжжя я зателефонував матері, що повернувся з полону. Після надання екстреної медичної допомоги мене доставили до Одеського військового госпіталю, де хірург Ілля Гайдаржі зробив мені протягом півтора місяця 11 операцій і пересадив з ліжка на візок. У столичному Центрі протезування та реабілітації «Без обмежень» я невдовзі заново навчився ходити, тут мені вручили й орден «За мужність» III ступеня, - каже Роман.
Розповідає, що після цього за підтримки директорки реабілітаційного центру Next Step Ukraine Тетяни Грубенюк вирушив до США. Там у місті Орландо (штат Флоріда) йому зробили постійний протез ноги. А згодом у Центрі протезування ізраїльських військових (округ Філадельфія) виконали біонічне протезування руки.
- Я дуже вдячний президентці благодійного фонду Revied Soldiers Ukraine у США Ірині Ващук, що допомогла мені та багатьом іншим українським військовим у протезуванні та реабілітації за стандартами США, - зазначає Городенський.
Під час перебування в Америці його запросили до Нью-Йорка для участі у щорічному зібранні членів Асоціації корпусу морської піхоти, де урочисто вручили спеціальну нагороду Army Week як кращому ветерану-морпіху 2022 р. Після вручення відзнаки американські морпіхи обіймали його й висловлювали подяку за вірну службу.
По завершенні лікування у військовому шпиталі Роман освідчився своїй нареченій.
- Ми з Вікторією Олянюк не один рік дружили, і коли я одужав, то освідчився їй у коханні, вручив перстень і троянди. А після повернення зі США у грудні відбулося наше весілля, - каже він.
ПІДТРИМУВАТИМУ ФРОНТОВИКІВ ЯК ВОЛОНТЕР
У майбутньому Роман Городенський планує скористатися набутими у США корисними зв’язками, щоб підтримувати українських військових як волонтер. Чого потребують наші захисники, йому відомо. Першу велику посилку, до якої увійшли потужний тепловізор, генератор, квадрокоптер, американські аптечки, військова амуніція, якісні каремати, грілки, маскувальні сітки, безопила та саперні лопатки загальною вартістю 4 мільйони гривень, уже відправив в район дислокації одного з підрозділів в Донецькій області. Звідти отримав розписки і фотографії, які засвідчили, хто саме з наших військових на бойових позиціях отримав американську волонтерську допомогу.
- Звісно ж, відправлю про це звіт американським донорським організаціям. Сподіваюся, що мій волонтерський канал стане ще одним корисним джерелом матеріально-технічної підтримки наших військових на фронті, - каже Роман.
Михайло Аксанюк, Одеса
Фото і відео автора, а також з особистого архіву Романа Городенського
