Максим Несміянов, фахівець із стандартизації, сертифікації та якості, свого часу закінчив з відзнакою два виші - Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського та Одеську державну академію технічного регулювання та якості.
Не перерахувати, скільки разів у моїй журналістській практиці довелося звертатися до Максима за професійними коментарями з різних «споживчих» питань. Ще важче перелічити людей, кому він допоміг - і порадами, і власним втручанням.
Максим Несміянов – людина публічна, і до війни його часто можна було побачити на багатьох українських телеканалах. Навіть зараз, дізнавшись, що Максим на кілька днів повернувся до столиці, телевізійники поспішають запросити його до себе. Хоча Максим з перших днів війни - боєць Державної прикордонної служби України. Про те, як і чому йому вдається займатися ще й Союзом споживачів – цей текст.
Те, що він - безкорисливо захоплена своєю справою, дуже професійна і щира людина, ви зрозумієте й самі. Скажу лише про те, що не здатні передати повною мірою ніякі тексти – більш життєрадісної людини, ніж Макс, мені не доводилося зустрічати.
- Максиме, а як ви потрапили у прикордонники?
- Строкову службу, ще до інституту, я проходив саме у Державній прикордонній службі. Коли почалась війна, звернувся до військкомату, і мене відразу направили до прикордонників. На початку березня вже отримав обмундирування і був у військовій частині.
- Зараз ви у Києві, у 10-денній відпустці. І коли я до вас зателефонувала, ви відповіли: «Чим я можу допомогти?». Саме так ви всім відповідали раніше, до війни. Виходить, ви займаєтеся справами Союзу споживачів?
- Просто мені це дуже подобається, - посміхається Максим. - До обіду допомагав людям повернути гроші за несправний ноутбук. Жінка купила ноутбук майже за 40 тисяч гривень, а коли він у неї десь на другий тиждень зламався, віднесла його у сервісний центр. І от там вже протягом місяця його ніяк не відремонтують, і гроші не повертають. Ми поїхали туди, а у неї навіть акту прийому-передачі товару немає. Уявіть, в сервісному центрі його не видали, тобто могли сказати: «Шановна, ми вас не знаємо, до побачення». Мені ж вони сказали, що у них тоді просто не було світла. Ми написали заяву, що покупець просить повернути кошти, посилаючись на відповідний закон про захист прав споживачів. І може вимагати повернення чи обміну товару, або щоб його відремонтувати - як він забажає. Там були ще декі нюанси, але все закінчилося добре. Скажу тільки, що той ноутбук взагалі виявився контрабандний, і при покупці людині видали замість справжніх фінансових документів якийсь «лівий» талон.
- Інша скарга вчора була від людей, які десь на початку минулого року купили кавоварку, - із захопленням продовжує розповідати Максим Несміянов. - У кінці року вона зламалася. Продавець згоден повернути кошти, але по ціні, яка була на початку року. А закон каже, - стаття 8 пункт 7 - що повернути повинні по ціні, за якою ця кавоварка продається зараз. І тут виникла проблема, тому що тепер такого товару в продажі немає. І продавець каже, от вам, умовно, 5 тисяч гривень. Але ж схожий товар в інших магазинах коштує вдвічі більше. І ми знайшли компромісне рішення - щоб продавець розрахувався не на той час, коли людина купувала кавоварку, а на той час, коли цей товар ще був у продажу.
- Взагалі ж, я бачу, що на споживчому ринку твориться ще більший бардак, ніж раніше, - підсумовує фахівець. - А весь актив Спілки споживачів зараз – у військових справах. Але сторінка наша працює, і якщо є скарги, стараюсь допомогти. Знаєте, коли приїхав, до мене скарги щодня стали приходити. Коли я в армії, то дуже рідко пишуть.
- Ви цим здивовані? У людей, мабуть, є совість і просто в голові не вкладається, як можна одночасно воювати і займатися поверненням якихось чужих кавоварок. Та й як ви можете звідти допомогти?
- У мене є зв’язки з деякими великими компаніями. Наприклад, з «Алло», «Цитрусом», можу і на «Фокстрот» вийти. Тобто у компаніях кажуть: дайте нам знати, і ми вирішимо проблему споживача. І я просто перекидаю споживача на гарячі лінії, створені для вирішення конфліктів між споживачем і компаніями.
- Ну от, дивіться, я зараз напишу про те, щоб до вас зверталися, навіть коли ви повернетеся на службу, і вас закидають різними проханнями…
- Ну, зрозумійте, я просто перекидаю телефон споживача представникам той чи іншій компанії, коротко описую проблему, а далі вони вже самі спілкуються і вирішують, хто винен - споживач чи компанія. Я завжди відкритий. Відкрита моя сторінка у Фейсбук, - запевняє Максим і так само захоплено продовжує розповідати. - А ще був такий випадок - я один телефон повертав назад продавцю аж вісім місяців. Він був бракований, і ми це довели. І повернули кошти - врешті я всіх дістав, - із задоволенням каже Максим.
- Я бачила у вас на сторінці свіжий ролик з сюжетом про підроблену червону ікру з якогось київського базару…
- Коли приїжджаю ненадовго до Києва, відразу про це повідомляю у фб, і мені починають писати з різних телеканалів: «Давай до нас у гості» Приходжу, розповідаю про якісь хитрощі, які я бачу, як споживач, коли потрапляю до магазинів. У мене серед телевізійників багато друзів, я їх люблю і поважаю, і навіть, коли ми нічого не знімаємо, мені просто приємно прийти поспілкуватись, запитати, як там справи, які тенденції, як змінилася аудиторія – щоб бути в курсі того, що відбувається… Мені так легше повертатись до суспільства, розумієте? І постаратися відчути те, що сьогодні відчувають звичайні люди, - Максим ще повернеться до цього, а зараз він жваво продовжує.
- Учора побачив, скільки підробленої продукції з’явилося на ринках, як вона змінилася. Я показав цю «прекрасну» ікру з дивовижною назвою «Львівська». До речі, там п'ять чи шість банок було різних – і львівська, і київська, і нібито з Німеччини. І все це один «підвал» робив. Це можна зрозуміти по тому, що на всіх банках було однакове маркування - тим же самим шрифтом. Показав підроблену оливкову олію, підроблене вершкове масло. На Дарницькій площі на нас напали і ледь не розбили камеру. Така невеличка суперечка вийшла, а так все добре, - знову посміхається Максим.
- А що ще вас, скажімо так, здивувало у цивільному житті?
- От вийшов вчора на перевірку, а до мене підбігає якійсь нетверезий чоловік і каже: «Я щойно приїхав із Херсону! А ти що тут робиш? Чому не в армії?» Я йому: «А що ти там робив? У якій бригаді військовій? А от у мене – документи, де я був». І він раз – і ніби розчинився у повітрі. І це не поодинокий випадок. Чи ще така історія. На базарі продавщиці кричать: «Чого ви тут все перевіряєте? Я армії допомагаю!». Ага, вона армії допомагає, а їй тут, бачте, заважають людей травити. Кажу: «Добре. А якій армії ви допомагаєте, якій бригаді?»
- Тобто стали цим спекулювати?
- Так. І, як правило, кричать саме ті, хто не допомагає зовсім. У мене серед знайомих - велика кількість бізнесу, якому важко, вони падають в мінус, але вони допомагають. Дуже часто вони мені пишуть: «Давай, ми допоможемо». Я кажу: «У нашому підрозділі все більш-менш добре». І ці хлопці не кричать. Дивлюсь на них у Фейсбуці - вони допомагають, але тихо. А тут я бачу от таких крикунів, які просто грабують український народ в тилу і ще обурюються на мене: «Хто ти такий, їдь на фронт!». А я їм - довідку, що щойно повернувся з Донецької області. І питаю, куди ще я маю поїхати, щоб мав право запитати, навіщо ви отруюєте людей?..
- Отакий сьогодні у мене був «релакс», - сміється. - Вдень їх поганяв, але питання в іншому - вони заробляють безумні кошти. Щоб ви розуміли, така підробка, отой шматок масла, який фактично є спредом, коштує від сили 20 гривень, а продають його пенсіонерам і незаможним людям - по 50 .
- Стоп, ви були в Донецькій області? Ви ж писали у Фейсбуці, що служите на кордоні з білоруссю?
- Та це для Альони, моєї жінки. Щоб не переживала. На кордоні з білоруссю – це спочатку, а потім – на Донеччині…
- Так вона ж прочитає і дізнається...
- А вона не читає пресу. Не потрібно їй хвилюватися, вона займається нашим маленьким сином Ромкою. І у неї не повинно бути інших проблем. Проблеми маю вирішувати я… А в Донецькій області ми були фактично з того часу, коли почали звільняти Ізюм.
- Ви будете повертатися назад?
- Ні. У нас були втрати, і зараз формується новий підрозділ. Нас кількісно посилять, поставлять інші задачі… Кордон великий. Можу потрапити як у Сумську область, так і в Чернігівську, або кудись на південь.
- А у вас є якесь військове звання, до речі?
- Я служив до того, як поступив до інституту. А військову кафедру не закінчив, бо не вважав у ті роки це за потрібне. Тому зараз прийшов до армії рядовим. Але мені й солдатом непогано служиться.
- А ваші товариші по службі як ставляться до вашого заняття?
- Так вийшло, що разом зі мною в одному підрозділі опинилися мої «ідеологічні» вороги, - знову сміється Максим. - З тих хлопців, які десь брали неякісну продукцію та її реалізовували. Ну, це ж було до війни… Чесно скажу, ми з ним посміялися і зараз дружимо. Якщо держава дозволяє продавати сумнівний товар, то все одно знайдуться ті, хто його продаватиме. От сьогодні вийшов на перевірку і кажу: «Чого ви всі кричите, ви це масло підробляли? Ви його тільки продаєте». Якщо його не будуть виробляти, то й продавати його ніхто не буде. Тому що вони ж самі купують цей товар, фактично, вони - теж споживачі. Їм дають документи, що товар нормальний, а по факту документи – підроблені, як і товар. Кажу: для мене головне, щоб споживач це не купував, тоді ви теж не будете це купувати. Бо вам буде це не вигідно. Ви будете купувати більш якісний товар або чесно писати, що це маргарин, наприклад, а не масло.
- Ви так само весь час посміхаєтеся, жартуєте, смієтеся. Але мені здається, що у вас посмішка вже зовсім інша. Вона якась сумна стала.
- Звісно, сумна. У мене сумніви, наскільки справедливим цей світ - що таке відбувається з нашими хлопцями. Божі коровки, я їх називаю, - хвилюючись, говорить Макс. – Валєра...Він загинув 2 січня… У нього донька має народитися… Він загинув, а в нас не було шансів його врятувати… Це найважче – коли нічим не можеш допомогти… Ми знаходилися за 3-4 кілометрів звідти. І чули: перший вибух, другий, третій – удача, що по тобі не прилетіло. Таке безумство твориться. Ти хлопця знаєш із квітня, а його більш немає… А дехто втрачає руки, ноги… Нас інколи такі емоції накривають... Он жінка каже, що не може поки прийняти мене такого. Надіюсь, звикне. Бо ми живемо в одній реальності, а ви - в іншій. І так – весь цей час. От я повернувся… От йду вулицею… Наче все бачу, але не приймаю цю реальність. Поки що. Важко повертатися у звичайне життя. Наче все круто, все класно, вибирай, що хочеш, а не чіпляє нічого. Дуже складно все це описати. Я тому всі свої старі задачі виконую, щоб оживити старі зв’язки, емоції, це довоєнне життя. Я тепер приїхав, ми комусь допомагаємо - мені цікаво, мозок працює, все круто. Адже я звик, що можу щось вирішувати, розігрувати якісь складні партії. А ТАМ - ти просто така маленька-маленька шахова фігурка, яка ходить по прямій і все. І дуже сильне відчуття самотності. Ти розумієш, що ТАМ у тебе - просто чиста рулетка: вижив-не вижив. Що буде з тобою – не зрозуміло. Коли все закінчиться – не зрозуміло. Отака історія.
А у вас тут - інші задачі. Матеріальні цінності дуже велике значення мають. Бо робота нестабільна, світло нестабільне… А там все просто: вижив – круто, не вижив – ну, що ж поробиш…. Знову ж таки, мені жінка каже: «От Ромка хоче у футбол пограти». А ти думаєш, було б круто, коли все це закінчиться, щоб БУВ ШАНС пограти з ним у футбол... Ну, отаке. Тяжко. Якби хоч хлопців не втратили в цьому році. І крутих хлопців. Добрих, розумних…
- Побачила у фб вашу фотографію з сином, де він у вас на колінах. Скільки йому вже років?
- У березні буде три. Він дуже скучає, коли приїхав, всі вечори на мені проводить. Всі книжки його до мене переїхали. Йому мама читає книжки, а я розповідаю у вільній формі - йому так веселіше. У мами він переважно запитує «чому те» а «чому це»? А зі мною навпаки – я запитую «чому». Я ж його не бачив сім місяців. Мені цікаво, що він там собі думає, - знову посміхається Максим.
- Про що ви мрієте?
- Я мрію повернутись. Думаю, це непогано. Розумію, що хороший солдат той, що готовий змиритися зі смертю. Я не боягуз, нічого такого. Прийму до кінця, все, що трапиться. Але я хочу повернутись додому.
- Дай Боже, щоб так воно і було. І якомога скоріше.
Лариса Гаврилова, Київ
Фото з особистого архіву родини Несміянових