Вони бачать душі та “повертають” людей додому

Пошуково-рятувальний кінологічний загін "Антарєс" базується у Павлограді й є єдиним в Україні таким підрозділом, що співпрацює з Генштабом.

Команду “Антарєса” ми вперше побачили у Запоріжжі. Це було на початку жовтня, коли країна-агресор кілька днів поспіль випускала ракети по житлових багатоповерхівках. Собаки працювали на завалах, шукаючи під ними людей.

“Ми всюди там, де частіше мертвих знаходять, на жаль. Але коли собаки знаходять живу людину, вони сигналізують про це веселим гавкотом. Мовляв, людина має з ними гратися. Мертву – інколи також гавканням, але тональність геть інша, іноді тварини заклякають, або вкладаються і дивляться в одну точку, а декотрі – можуть просто почати рити. У кожної собаки своя техніка, але головне – ми всі ці сигнали розуміємо. Коли заходимо на локацію, то знаємо, собака вкаже точно, де конкретно треба шукати”, – розповідає керівниця загону Лариса Борисенко.

У загоні працює 14 собак, 5 із яких шукають тільки живих людей, ще 9 – універсальні, вони знаходять як живих, так і загиблих (зокрема можуть “побачити” мікроскопічні рештки, обгорілі, й навіть попіл, як у крематорії).

Кінологи і чотирилапі пошуковці мають спеціальне екіпірування. Наприклад, собаки працюють у кевларових бронежилетах і спеціальних чоботях. Проте навіть “взуття” не захищає тварин від поранень.

“Жахливо уявити, що було б, якби тих чобітків не було. Ми вміємо зашивати собак. Це дуже складно і на початку було дуже страшно, але це треба робити”, – говорить Лариса.

Кінологи тренують тварин за власною авторською методикою, над якою працювали 10 років. Підготувати собаку можна мінімум за 1,5 - 2 роки, але все залежить від породи. Волонтери “Антарєса” говорять, що для себе визначились: надалі надаватимуть перевагу роботі з бельгійськими та німецькими вівчарками, і тільки робочого розведення. Проте акцентують на тому, що в загоні є видатний бігль, вельш-коргі пемброк, лабрадор, доберман. Але це скоріше винятки, таких собак одиниці.

ПЕРШИЙ “ПРИЛЬОТ”

“Війна почалась для нас у 2014 році. Весь цей час ми допомагали фронту, а з 2017 року – співпрацюємо з гуманітарним проєктом "НА ЩИТІ" (раніше мав назву "Евакуація 200") Цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ. Це проєкт з пошуку тіл загиблих українських військових і тіл військових агресора, які потім йдуть на обмін. Ми розуміли, що велика війна буде, бо ця “ракова пухлина” ростиме. Але ми не хотіли в це вірити”, – зізнається Лариса Борисенко.

20 лютого 2022 року волонтери купили “Фольксваген”, який назвали Zeppelin. Завдяки цьому авто вони стали мобільними й отримали змогу їздити по всій країні.

Кінологи ніколи не виїжджають на пошуки без офіційного виклику. Кажуть, що працюють у повному супроводі представників офіційних структур та з їх страховкою. Додають, що всі ці правила написані кров’ю і власним досвідом.

Лариса згадує перший за час повномасштабного вторгнення виклик на пошукову місію. Це було в ніч з 23 на 24 квітня.

“У той вечір в Павлограді (Дніпропетровська область) була тривога. Ми сиділи в коридорі. У чатах спілкувались між собою, чули вибухи. Тут дзвінок від ДСНС – і я зрозуміла, що нам доведеться їхати. Була 23 година вечора, ми поїхали з Петром Зубом, Вячеславом Майбородою і з собаками. Тоді ворог поцілив у залізничний вузол і завод. У темряві було страшно, але не так сильно, як зранку”, – згадує тодішні події Лариса.

Вона додала, що працівники ДСНС і правоохоронці одразу попередили, що може бути повторний приліт.

“Була ніч, злива. Ми прислухались до кожного звуку. Це дуже страшно. Ми працювали 9 годин. Сморід був специфічний – тверде ракетне паливо. Собаки дуже втомилися. Після тієї першої пошукової операції на прильоті Беша і Спаркі ще тиждень не могли нормально рухатися. Було таке, що собака йшла, аж раптом вклякає і стоїть як зомбі. Аби вийти з тієї ситуації, довелося звертатися до ветеринара. Виявилось, що це було отруєння плюс стрес. Сьогодні вони вже звикли до такої роботи”, – розповідає кінолог.

Нині чотирилапі пошуковці мають у рази більше (ніж до 2022 року) роботи в межах співпраці з Генштабом, зростає і кількість виїздів на цивільні об’єкти. Кінологи разом із собаками вже працювали на Херсонщині, Миколаївщині, Харківщині, Київщині, Сумщині, в Ізюмі, Дніпрі, Запоріжжі.

Після ракетного удару по багатоповерхівці у Дніпрі, який стався 14 січня, собаки, на ім’я Елтон, Пуля, Спаркі, Беша, Ханна, Арчі та Лоя працювали на місці трагедії 22 години поспіль. Рятувальники давали кінологам по 10-15 хвилин, аби вони разом із собаками могли відпрацювати ті чи інші локації.

“У Дніпрі до нас якась жінка підійшла і сказала: "А ви ж не лише загиблих шукаєте, правда?” То був дуже складний завал і психологічно важкий, бо ми всі знали, що то за будинок. Було таке задимлення, що ми не бачили геть нічого на відстані кількох сантиметрів. Рук не видно було, а собаки працювали. Дим валив з усіх щілин, а собаки знаходили людей. Багато диму було і на завалі у Запоріжжі. Коли нас запустили працювати “в квадраті”, то люди, які були там з нами, могли чути таке "пік-пік-пік" – це ми переміщувались. Мабуть, жахливо виглядає зі сторони. Але так ми “набивали” точки. Живих людей, які можуть кричати, подавати сигнали, в перші години витягають рятувальники. А наша робота трохи інша”, – пояснює Лариса.

На місцях великих прильотів кінологи працюють командою. Спочатку розбивають локацію на умовні квадрати і пересуваються по них змійкою. Тож виходить, що один і той самий квадрат перевіряє кілька кінологів, але все це дуже швидко відбувається. Крім того, з командою працює кінолог-асистент.

“Він іде поруч з кінологом, який працює з собакою. Він стежить за тим, щоб на голову нікому нічого не впало, щоб на міну не наступив той, хто з собакою, контролює позначки. Ми були у Слов’янську на жахливому об’єкті, нас військові викликали. Локацію визначили і позначки ставили, аж раптом чуємо: "Швидко, швидко всі валимо". А я кажу, що мені треба дещо доробити і ще би трохи часу. Але в той момент прямо над нашим завалом висів ворожий дрон. Ми з собаками працювали і не помітили, ось для того, аби все бачити і потрібні асистенти”, – пояснює співрозмовниця.

МОТОРОШНІ ЗНАХІДКИ

За час повномасштабного вторгнення на різних локаціях собаки-пошуковці знайшли понад сотню людей. Кінологи говорять, що на завалах є відчуття горя.

“Є такі завали, на які дивишся і думаєш, чи віддасть він тобі людину, чи ні. Ми постійно відчуваємо це жахіття. Неможливо передати відчуття, коли під завалами знаходиш людину, яка сидить на стільці, але вже нежива. Сьогодні ми починаємо звикати до певних шокових моментів. Ситуацій вже було так багато… ми багато бачили. Не можна передати емоції, коли бачиш мирні міста та села ущент зруйнованими. Коли ходиш і намагаєшся уявити, що там будинок був, там квіти росли, там люди жили і щось планували… Я не думаю, що в такі міста люди повертатимуться”, – ділиться Лариса.

Попросила її назвати населений пункт, який вразив найбільше. Трохи подумавши, жінка відповіла, що це Святогірськ. Пояснює, що бачила це місто наприкінці листопада 2021 року, загін працював за викликом поліції, шукали тіло зниклої безвісти людини. У листопаді 2022 року волонтери потрапили на ті ж локації, але все було, як у жахливому сні.

“Місць, де ми рік тому зупинялись, немає. Будинків немає… Вулиць немає”, – ділиться вона.

Під час пошукових місій собаки знаходять не лише тіла, а й фрагменти тіл, скелетовані рештки і навіть повністю спечені. Волонтери говорять, що останні – знаходять на місцях прильотів.

“У межах проєкту “На щиті” ми проходимо спеціальні тренінги з ексгумації тіл. Як тільки собака знаходить щось, ми починаємо командою з військовими працювати: ексгумувати, описувати, збирати артефакти, вести фотофіксацію, транспортувати. Інколи кажуть: “Там нічого немає”, – а ми знаємо, що є. Ми маємо докласти максимум, щоб кожен фрагмент було знайдено”, – каже Лариса.

Вона згадала один жахливий випадок, коли працювали на місці, де 4-5 місяців тому загинули військові. Авто потрапило під обстріл і не залишилось нічого, але волонтери приїхали туди з представниками батальйону, і їм там треба було знайти бодай щось.

“Туди приїхала жінка – мама одного хлопця. Вона сиділа під дощем на узбіччі. Чекала дві години. Це вона просила, щоб ми приїхали в межах проєкту “На щиті”. Тоді доберман Ханна знайшла шматочок щелепи з зубами, з нього взяли ДНК. Потім нам військові телефонували і переказували привіт Ханні, сказали: “Людина повертається” (це означає, що вдалось ідентифікувати людину – авт.). Жахливі моменти”, – каже волонтерка.

Лариса зізнається, що коли загін працював на Київщині, до них підходили родичі тих, чиї тіла вдалося знайти. Люди дякували, бо отримали можливість провести в останню путь своїх близьких. Лариса додає, що не знає, як поводитись у таких ситуаціях, адже ці люди втратили сенс життя.

ЗАВДАННЯ №1 – ПЕРЕЖИТИ ПУТІНА

Сьогодні з Ларисою живе чотири собаки: найстаршому песикові 16-років, він породи шелті.

“У нього є чітке завдання: він має пережити путіна. Ми ще рік тому поставили йому таке завдання”, – жартує Лариса.

Також із нею живе ще одна шелті, якій 13 років. Вона має дуже складний характер. Ці дві собаки здобули чимало нагород, але вони ніколи не працювали  як шукачі.

А от 10-річна вівчарка малінуа, на ім’я Спаркі дуже класно працює і спеціалізується на пошуку тіл, що глибоко закопані.

“У неї дуже багато роботи нині. Вона “бог завалів”. Спаркі вже мала йти на відпочинок, але ще працює, бо путін не підписав їй пенсію”, – каже кінолог.

Працює і бельгійська вівчарка тервюрен, якій 4,5 року, її звати Беша.

Сьогодні Спаркі не просто “бог завалів”, а ще улюблена собака Лариси, але так було не завжди. Волонтерка майже два роки не могла прийняти тварину. Говорить, що не могла знайти з нею спільної мови. Причина – Спаркі замінила вівчарку-шукача, на ім’я Чока (вона померла).

“Я дуже її любила. Не могла працювати з іншою собакою. Тривалий період у нас не складалися стосунки. Потім ми потрапили на міжнародний екстремальний тест. Це було у 2015 році. Він вважається найскладнішим, але зараз я розумію, що то ніщо у порівнянні з війною і тим, як ми зараз працюємо. Зараз Спаркі – це любов, саме з нею ми починали працювати в проєкті “Евакуація 200”. Вона завжди зі мною. Одна жінка присвятила вірш Спаркі: “Ти бачиш більше, ти бачиш душу. Ти знаєш точно, знайти я мушу. Ти повертаєш додому сина, бо тебе точно душа просила", – цитує співрозмовниця.

Волонтерка каже, що іноді складається враження, що тварини справді здатні побачити те, що приховано від людських очей.

Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Олени Тіти, Ольги Ісаєвої та інших авторів надані Ларисою Борисенко