Андрій Андрющенко, херсонець, який пройшов через російську катівню
Нашим гаслом було: один прапор ворог зняв – ми піднімемо тисячі
17.02.2023 09:00
Андрій Андрющенко, херсонець, який пройшов через російську катівню
Нашим гаслом було: один прапор ворог зняв – ми піднімемо тисячі
17.02.2023 09:00

Херсонець Андрій Андрющенко під час окупації міста був учасником мирного спротиву – саме він писав на стінах патріотичні гасла, фото яких потім ширили у соцмережах, демонструючи, що Херсон – це місто українське і тут чекають на ЗСУ. Він один із тих, кого катували росіяни. Після деокупації Херсона Андрій лишився у місті – волонтерив, а нині працює на міську військову адміністрацію.

Ми розмовляємо у авто просто в одному з херсонських дворів між багатоповерхівками – Андрію маю передати бронежилет, який носила у ці дні, він також взявся довезти мене до залізничного вокзалу. Запитую, де безпечніше, в якому районі, розмовляти отак в автівці нині у місті, що перебуває під постійними обстрілами. Відповідає, що скрізь однаково небезпечно, адже росіяни постійно гатять по житлових кварталах і «приліт» – справа випадку.

Найважча для мене частина розмови – слухати, коли Андрій «рівним» голосом розповідає про тортури у російському полоні.

МУНІЦИПАЛЬНА ВАРТА: ЯК ДОПОМАГАЛИ ХЕРСОНЦЯМ В ОКУПАЦІЇ

- Андрію, чим ви займалися до широкомасштабного вторгнення, до 24 лютого 2022 року?

- До вторгнення я більшу частину свого свідомого життя займався нічними клубами, був артдиректором, ведучим, і вже десь за пів року до початку вторгнення працював керівником компанії з продажів. Розумів, що буде вторгнення, вже спираючись на інтуїцію, казав колегам, що треба готуватися, як збиратися. За тиждень до вторгнення щодня проговорював: треба паливо закупати, батарейки, радіо, консервації, аптечки. Ну отак, був уже готовий. Але що почнеться це саме 24 лютого – ні, аж так не передбачав. Я прокинувся вночі і побачив на Ютубі фільм Бі-Бі-Сі (BBC) про Україну, де був Медведчук. І я подумав: та що він несе, що він може про Україну сказати?! Ніколи на нього не звертав уваги уже багато про цю особу наговорено-набалакано. Але цього разу вирішив таки подивитися те відео, відразу зрозумів Медведчука позицію основну. Звісно, жалюгідно виглядало, що його сприймають як показову людину з боку України. І незабаром побачив, що з’явилася рекомендація відео прямого ефіру з путіним – перемкнув на нього, і вже він сказав, що починають «специальную военную операцию». Отак ми й зустріли війну.

- Перші ваші рухи, що ви зробили?

- 25 лютого намагався долучитися до лав ТРО, але були неймовірні черги. А мені знайомі сказали, що формується об’єднання цивільного характеру, на кшталт Муніципальної варти. Вирішили, що зберемося чоловіки у кожному районі й будемо давати лад у місті.

- Тобто, оті хлопці, яких я бачила 25 лютого зранку між будинками у моєму кварталі – це могли бути ваші? Ми виходили зі сховища зранку і нам було лячно, ми не знали, чи це не російські ДРГ.

- Так, це наші були. Ще навіть 26 лютого ми мали таке уявлення, що будемо ворога просто тут зупиняти, у місті – варили «їжаки», ходили зі зброєю, ще всі були на адреналіні. Але з’явилося розуміння, що росіяни підуть у місто з технікою, з великою кількістю людей, потім був Бузковий парк (Бузковий парк, де 1 березня у бій проти російських загарбників з броньованою технікою вступили тероборонці з коктейлями Молотова, наші люди загинули – авт.).

Ми сховали зброю і вже працювали таким чином: розбили райони на квадрати, налагодили зв'язок телефонами, раціями, почали патрулювати вулиці, охороняти лікарні для протидії мародерству. Багато людей зверталися на гарячу лінію, повідомляли, що нема де купити їсти, казали про родинне насилля. Дуже багатьом була потрібна психологічна підтримка. Ми думали при цьому, як діяти відповідно до законів України, тому увійшли до Муніципальної варти (Муніципальна варта - комунальне підприємство, що створили у Херсоні до широкомасштабного вторгнення – авт.). І вже почали надавати людям і волонтерську підтримку. Наші партнери (мережі магазинів – авт.), підприємство Данон давали продукти – ми їх приймали, фасували, були історії, коли в обмін на нашу охорону магазини могли надати продуктові набори, ми це все почали доставляти соціально незахищеним людям, тим, які не мали змогу щось придбати. Адже на той час магазини просто масово почали закриватися і щось купити взагалі було важко. І таким чином ми діяли аж до моменту, поки росіяни не зняли український прапор на будівлі Херсонської міської ради (25 квітня 2022 року у будівлю Херсонської міської ради зайшли озброєні окупанти, забрали ключі, вигнали персонал, поставили свою охорону, зняли прапор – авт.).

НІХТО З ЛЮДЕЙ, ЯКІ БАЧИЛИ, ЯК ПИШУ ПАТРІОТИЧНІ ГАСЛА, НЕ ВИДАВ

- Після цього етапу була робота у підпіллі, й вже тоді з’явився ваш позивний «Художник»?

- Так, це був наступний крок. По-перше, ми розуміли, що Муніципальна варта вже не зможе працювати, бо нічого з ознаками українськості ворог не лишить. З росіянами співпрацювати ніхто не збирався. Тому ми просто розійшлися, продовжуючи підтримувати між собою контакти, але вже як друзі. Хтось передавав дані ЗСУ, хтось продовжував волонтерити, але вже всі гуртом ми не збиралися, лише по кілька чоловік – з метою безпеки, бо розуміли, що на будь-яку групу людей, тим паче, чоловіків, звернуть увагу. Вони (росіяни – авт.) і так розуміли та відчували, що ми (спротив – авт.) є у місті.

Коли зняли український прапор з будівлі міськради, наступного дня Юліан Лучко (Юліан Лучко – депутат Генічеської міської ради, який у команді першого заступника голови облради Юрія Соболевського допомагав організовувати рух спротиву в обласному центрі – авт.) сказав, що є полотно великого нашого прапора і його можна розділили на багато-багато стрічок. Тоді таке гасло у нас зародилося: один прапор ворог зняв ми піднімемо тисячі. До речі, лише от не так давно дізнався, що саме той прапор передали в ательє кравцю Олегу Акимченкову і той його зберіг. А патріотичні стрічки він нашив не з цього прапора, а зумів знайти для цього тканину наших кольорів, дефіцитну в окупації. Ми почали прикрашати людні місця цими стрічками. І висвітлювати цю акцію, показувати в інтернеті, що в Херсоні є люди, незгодні з російським режимом, бо з’явилися такі меседжі, що, мовляв, ті, хто залишився в окупації – то колаборанти. Координатором цієї роботи був Юрій Соболевський. Були вже перебої з інтернетом, ми не могли повноцінно дізнаватися, що відбувалося навколо, тому саме Соболевський формулював актуальні гасла, які ми (я та кілька моїх друзів) малювали на будівлях у місті.

- У місті, де й загалом пересуватися було страшно через те, що можна було потрапити на російський патруль…

- Виходили ми рано-рано, ще людей не було багато, був ризик, звісно, що хтось міг виявитися рашистом, хтось здасть.

- От власне, хотіла запитати, чи не було такого, щоб вас бачили за такою роботою?

- Було таке. Ми виходили десь за пів години до кінця комендантської години. Але вже були відчайдухи на вулицях і крім нас – зокрема жінки, які вигулювали собак. І люди з балконів виглядали. Проте такого «зливу», щоб за нами відразу приїхали, не було. Люди, які нас бачили, посміхалися дружньо і казали: «Хлопці, що ви робите?! Обережно, вас повбивають». Щоб агресивно хтось відреагував – такого не було. Усі висловлювали підтримку. То ми бігом промалювали, а потім я ходив уже вдень, при нормальному освітленні, і фотографував нашу роботу. І через три місяці такої постійної роботи мене забрали росіяни – саме в той бар, куди я зайшов, абсолютно випадково вломилося дванадцятеро росіян в обладунках (розгледіти їх шеврони в мене можливості не було). Вломилися, вклали всіх на підлогу. Почувши моє прізвище, відвели мене в окрему кімнату, там відразу почали допит. Очі мені закрили шапкою. Десь години дві мене там били – стільцями, автоматом удари наносили. Потім під’їхали росіяни в цивільному і вже з ними почалися обшуки в мене «за адресами». Там були знайдені бронежилет, патрони, амуніція, документи з Муніципальної варти. Але найголовніше – вони переглянули мій телефон. Я намагався дотримуватися кібергігієни, видаляв фотографії, ретельно все чистив. Але в них є такий пристрій, що дозволяє відновити видалені фотографії. Коли вони під’єднали його до мого телефона, то були, скажімо так, приємно здивовані, сказали, мовляв, ти нам і треба, поїхали з нами. І розпочався мій сезон перебування на «відпочинку». У квартирі під час обшуку, зазначу, очі в мене не були закриті, там зі мною знаходилося троє військових і одна людина в цивільному, яка зі мною й спілкувалася.

ПРО «ДЗВІНОК БАЙДЕНУ»

- Скільки ви перебували у катівні?

- 47 днів з 4 серпня. Тримали мене в ІТТ на Теплоенергетиків (на вул. Теплоенергетиків, 3, де ізолятор тимчасового тримання росіяни перетворили у катівню – авт.). Перший допит на ІТТ був по обіді. Привезли мене туди після побиття, після знущання «за адресою», де проводили обшуки. Там дуже знущалися, змушували виконувати такі «вправи» - прив’язували гантелі до шиї, змушували присідати з ножом на спині, відчувалося, що їм подобалося так знущатися. Дуже важко було не вбитися при цьому.

Під час першого допиту на Теплоенергетиків вони вирішили погратися у доброго і злого поліцейського. Почали розповідати казочки, мовляв, «новая власть, давай сотрудничать». «Давай ты нам все расскажешь, покажешь прям сейчас, где схрон с оружием, взрывчаткой, мы тебя сразу отпустим, денег дадим и все у тебя будет хорошо», казали. Я починав говорити не те, що їх цікавило, відразу починали бити, бо чекали у відповідь, що я назву їм місце конкретне. Спочатку просто били, потім шокером. Я казав, що в мене серце хворе, щоб застерегти від використання току. Пояснював, що нічого не знаю з того, що їх цікавить, не можу нічого розповісти. А їх цікавило лише одне: адреси, де хлопці наші, де зброя, де моя особиста зброя. У мене під час обшуку знайшли деталі від комп’ютера, вони брали планку оперативної пам’яті і заявляли, що це я за допомогою цього Хаймерси наводжу. До кожного проводка чіплялися: ото ти сидиш, паяєш, потім нас підривають. Ота в них історія була, так залякували.

Під вечір затягли мене на детектор брехні, але там сказали, що я в такому стані, що зараз його не пройду. І мене кинули в камеру, сказавши, що відведуть на детектор наступного дня. Мовляв, якщо я не брешу, то мене відпустять. Наступного дня повели на детектор брехні, дуже багато було питань про минуле, я так розумію, що питання були стандартні, однакові для всіх. Така поблокова система допиту: розпочинався допит з моєї можливої участі у Помаранчевій революції, навіть так.

- Давайте уточнимо, а скільки вам років? Нагадаємо собі, що події Помаранчевої революції – це 2004 рік.

- Мені 28 років… Потім питали про підтримку «державного перевороту», про Майдан, про все це покроково розпитували. Потім вже про мої дії після 24 лютого 2022 року, про участь у Муніципальній варті. Про скоєні мною підриви – тобто вони так стверджували, що я їх скоїв, що я до цього причетний. Я відповідав, заперечував, вони сказали, що більше не мають питань, мовляв, от підготують документи, перевірять і відпустять. Відвели мене знову в камеру, ще через кілька годин прийшли інші люди і сказали: «Ты нам не все рассказал». І повели, щоб «познайомити» мене з такою штукою – я назвав її «винищувачем», вони називали «дзвінком Зеленському» або «дзвінком Байдену». Це коли до геніталій підключаються дроти і б’ють струмом. Чому дзвінок? Тому що цей пристрій – це перероблений телефонний апарат старий. Я назвав винищувачем, тому що коли вони під’єднали його водночас до вух, то так трухало, як під час перевантажень, в очах такий ефект відбувався, наче в очі летять тисяч зір, наче я лечу через зоряну масу. Декілька годин продовжувався допит, жодного результату. Навіть якби я дуже хотів щось сказати, то не було у мене схрону, гаража, набитого вибухівкою, а вони хотіли це. Їх не цікавило, що ти цивільна, мирна людина, що ти все життя в клубах провів, що ти можеш показати лише, де мікрофон лежить. І таким чином, повернули мене в камеру. Тортури продовжували протягом перших 25 днів, половину терміну, що я там знаходився. Потім був постійний потік хлопців, дівчат (викрадених росіянами херсонців – авт.). Були нові, хто міг дати, можливо, більше інформації, або росіяни так вважали, що хтось може розповісти більше, вони переключалися на них і в мене було по 3-4 дні без катувань. Я взагалі не розумів, що зі мною далі буде, чого мене там тримають.

- У камері ви були самі?

- Я був у кількох камерах. Перша була розрахована на трьох людей, в ній перебувало від 8 до 9 чоловік водночас, а в останній, що була розрахована на двох – там знаходилося від 3 до 6.

- Ви спілкувалися чи уникали розмов, там були ваші знайомі?

- Спілкувалися, ні з ким я раніше не був особисто знайомий. Траплялися учасники Муніципальної варти, але з інших районів міста, їх я особисто раніше не зустрічав. Та часто було чути у коридорі відомі мені прізвища. На 47 день мене викликав новий слідчий. Сказав, щоб я розказав знову про себе. Я почав розповідати, але частину «гріхів» випустив, зокрема, не згадав, що саме в мене під час обшуку знайшли. Не згадав про написи, за які я окремо «отримував» під час попередніх допитів. Це вони мені мстили за образи, бо там було «хороший орк – мертвый орк», «FUCK путін», це їх дуже чіпляло. Я просто зіграв «дурника», мовляв, робив лише такі написи, як «Слава Україні», і що мені за це платили гроші, а жити немає за що, мені все одно, хто платить. Він сказав, що мій час, мовляв, вийшов. Я вирішив, що це привід просто і що мене зараз кудись ще повезуть, може й вб’ють. А на мене натягли шапку і виставили на вулицю. Ні документів, ні ключів, ні телефону не віддали. Пішов по вулиці, побачив знайому – а вона мене такого не впізнала. От зовсім не впізнала. З її допомогою зв’язалися з мамою, з хлопцями. Почався процес мого відновлення. Десь дні чотири я відлежувався вночі, вдень це були зустрічі з друзями. Відійшов і продовжив.

- Що продовжили?

- Продовжив малювати.

- Ваш стан здоров’я, вам надавали медичну допомогу, як ви зараз?

- Дивіться, є у мене пошкодження, вони довго збивали мені зуби. Я під час окупації ще звертався з цим, тоді стан медицини був такий у місті, що відновити зуби не було як. Зараз, можливо, це все є, але в мене на це немає геть часу. Звикся.

- А фінанси є для такого?

- Часу немає. Я зараз офіційно вже працевлаштований і неймовірна кількість роботи. Одразу через два-три дні після деокупації міста як волонтер пішов працювати у центр гуманітарної видачі разом з громадською організацією «Жива». А вже потім мені запропонувала міська військова адміністрація працювати, я влаштувався до них головним спеціалістом, у соцзахист. Налаштовую програмне забезпечення при центрі видачі гуманітарки, допомагаю цивільному захисту, в сфері обладнання бомбосховищ і укриттів і таке інше. Дуже універсальна людина. А гроші – в мене найбільша зарплатня, яка тільки може бути в цьому мікрокосмосі – 6,5 тисяч гривень (сміється – авт.). Я набагато більше витрачаю на паливо, держава може його відшкодовувати, але при тій бюрократії, як цей процес відбувається, набагато простіше знаходити його самому.

МАЮ НАДІЮ, ЩО ВОНИ НЕ ЗРАДНИКИ

- Давайте повернемося до Муніципальної варти та та охорони міста у перші дні після вторгнення. Депутат Херсонської міської ради Ілля Карамаліков, якого судять за підозрою у державній зраді ваша думка щодо цього.

Адже саме Карамаліков у перші дні широкомасштабного вторгнення заявив про намір створити на території Херсона дружини з охорони громадського порядку.

- Він був на початку рушієм…Тут є така дуже хитка ситуація. Я думаю, що він не є зрадником, думаю, що він людина, яка зробила дуже багато для того, щоб наше місто пережило оці складні часи окупації легше, з впевненістю, що наші скоро прийдуть і все буде добре. Він дуже багато для цього зробив. Але, як показує розслідування, він припустився кроків, які можна віднести до колабораціонізму або навіть до зради. Я не знаю точно складу цих кроків, але слідство каже, що вони були. Тому все, що нам залишається, це мати надію, що це якась або помилка, або не до кінця закінчене розслідування, що буде об’єктивний розгляд ситуації. Маю надію, що він не зрадник.

- Про мера Колихаєва – він мав відношення до Муніципальної варти? Нагадаємо, що достеменної інформації про те, де нині перебуває Колихаєв, наразі немає, про його викрадення росіянами стало відомо 28 червня.

- Він підтримував нас. Мер під час окупації, як мені здається, намагався вести таку політику, що без контакту (з ворогом – авт. ) вже не виходило. Тобто, вони (російські загарбники – авт.) приходили, вони йому ставили умови під автоматом, в нього не було можливості їх обговорювати, але він це робив задля того, щоб місто виживало і керівник був «наш», український. Під час того, як я перебував в ІТТ, багато хлопців казали, що Колихаєв там також знаходиться, на Теплоенергетиків. Коли я виходив, бачив на воротах табличку зі списком прізвищ, яким заборонені передачі і його прізвище було першим, знаєте, таким великим шрифтом надруковане, на відміну від інших, тобто, виділялося дуже. Але в мене особисто немає жодної інформації чи він там був, я його там особисто не чув і не бачив. І хлопці з моєї камери, які казали, що він там, не бачили його особисто. Маю надію, що якщо він у полоні, то з ним все добре, його треба витягувати.

Ірина Староселець
Фото Олександра Корнякова, для Укрінформу

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-