Воїни із Закарпаття, що стали символами першого року великої війни

Про Закарпаття як тиловий регіон з початку війни ходило багато злих жартів — на кшталт “медалей “За героїчну оборону Мукачева” чи того ж таки “мукачівського котла”. Але так жартували хіба ті, хто не розібралися в ситуації. І не знали, що закарпатська залізна 128-ма гірсько-штурмова бригада на початку великої війни однією з перших зустріла ворога, що сунув на сході та півдні країни, і то були жахливі бої перших днів війни.

Багато хто з закарпатців насправді може розказати, як вони тієї зими щойно зустріли своїх чоловіків, братів і синів з ротації зі Сходу — і тут же мусили проводжати їх знову, уже на велику війну.

Що Леонід Хода, колишній комбриг закарпатської 128-ї бригади, на початку повномасштабного вторгнення не дав ворогові взяти Чернігів і разом зі своїми хлопцями з 1-ї окремої танкової Сіверської бригади сотнями палив російські танки на підступах до міста.

Що льотчик-ас із Мукачева Андрій Лютянський у легендарній групі “Привид Києва” не віддав ворогові столицю — і заплатив за це ціною власного життя.

Що бізнесмен Роберт Бровді, який колекціонує закарпатський живопис і підтримує студентів-художників, створив один із найуспішніших підрозділів на війні “Птахи Мадяра” і разом зі своїми хлопцями вкладає загарбників пачками у найгарячіших точках на фронті.

Закарпатець Василь Штефко, який не має обидвох ніг, так хотів захищати батьківщину, що обманом потрапив до армії — і таки захищає її, на протезах.

Закарпатець Федір Шандор, людина-легенда, батько закарпатського туризму як став навесні професором з окопів, так і досі воює і дивує світ.

Закарпатець Роман Жук разом із дружиною мав ідеальну сім'ю і боровся за чистоту Закарпатського моря, він надихнув інших людей своєю боротьбою та готовністю захищати ідеали — і на Закарпатті створили ще один заповідник.

“Кум” Олег Куцин, легенда націоналістичного руху в Україні, закарпатець із Тячівщини віддав життя за українську Харківщину.

Усі вони вже стали символами. Це саме ті люди, про яких ми кажемо: “Нас захищають найкращі!” Вони й далі надихають усіх, хто продовжує боротьбу і хто ще тільки стане до лав сил добра та йтиме їм слід у слід.

“Я Б УДОМА НЕ ВСИДІВ”: ІСТОРІЯ ВОЇНА НА ДВОХ ПРОТЕЗАХ ВАСИЛЯ ШТЕФКА

Першими на війну йдуть найсміливіші. І якщо торік у лютому до військкоматів стояли черги, то зараз держава запускає рекрутингову кампанію, аби залучити до війська нові сили. Василь Штефко — 53-річний закарпатець, який мав таке велике бажання боронити Україну, що зумів потрапити до лав ЗСУ без обох ніг. Його історія та фото на танку з підкоченими штанками, де видно обидва його протези, у березні облетіла цілий світ. Василь Штефко не має ніг із 2008 року. Звісно, з такими особливими потребами потрапити до війська нереально — хоча він намагався стати до лав “Айдару” ще у 2014-му, коли росіяни полізли в Крим та на Донбас. Але щойно заходила мова про його протези, командири відмовлялися брати чоловіка до своїх підрозділів. Тому довелося схитрувати.

“Я прийшов у наш військкомат в Іршаві у перший же день, 24 лютого. Але військком мене добре знав і ніколи би не призвав. Я до нього підходив багато разів, казав, що добре стою на ногах, що гарний водій, витривалий, мотивований, але щодня отримував від нього відмову, тому просто допомагав там, на місці, із підвозом-розвозом хлопців чи продуктів/води для військкомату. А потім якось одного дня підійшов до дівчат, які формували списки і сказав їм, що в мене один протез, я добре на ньому ходжу, їжджу на машині, добре бачу і стріляю. Словом, умовив внести мене в список призовників. А вже як доїхав до Мукачева зі свого рідного містечка, то не переживав, бо там мене ніхто не знав. Незнайомі й не скажуть, що я чимось відрізняюся від чоловіків мого віку. Так я і поїхав,” — розповів мені про свою хитрість Василь Штефко, коли ми з ним зустрілися пізніше в Мукачеві.

Чоловік пішов служити в закарпатську 128-му гірсько-штурмову бригаду. “До своїх”, каже. Так потрапив до першого гірсько-штурмового батальйону, вже у прифронтовому місті на розподілі опинився в одному з підрозділів.

У війську те, що він на протезах, виявили за кілька тижнів.

“Протези на ніч треба знімати, щоб ноги відпочили. Це було досить легко, бо спали ми, не роздягаючись, на карематах. Холодно було, тож дехто навіть і взуття не скидав. Накрився і спиш собі. Я чекав, доки хлопці біля мене почнуть хропіти, а тоді вже знімав взуття й протези, перевертався на бік і спокійно спав. А вранці швидше за всіх вставав, аби встигнути надіти протези, щоб ніхто не побачив. Якось прокидаюся, підходить до мене побратим і каже, мовляв, у мене через тебе сьогодні вночі мало серцевий напад не стався! Прокидаюся, каже, вночі і бачу, що твої ноги поруч лежать, збоку, а все ж тихо наче, не “прилітало” нічого, вибухів не було — а ноги — окремо! А то він просто побачив мої протези, бо вночі ковдра задерлася. Перелякався, неборак!” — розповідає Василь Штефко.

Коли командир виявив обман, Василеві Штефку, звісно, “влетіло”. Камінг-аут стався через зламаний гвинтик у протезі. Штефка спочатку відправили в госпіталь і одразу мало не відіслали додому. Але він переконав командира, що може бути корисним у війську. У прифронтовій зоні прослужив пів року, а зараз працює водієм у військовій частині в тилу — й надалі приносить війську користь.

“Я перевожу особовий склад на полігон, на відправку. Часом просять сказати хлопцям щось мотивуюче. Усі ж люди, багато хто боїться їхати на війну. І це нормально. Не боїться тільки дурень, бо це війна, причому страшна! Коли хлопці мене бачать, багато хто каже: “А, я про вас читав, я про вас чув”. Намагаюся їх заспокоїти, кажу, що на війні нема страху. Є поставлене завдання, його треба виконувати. Якщо будеш боятися, не зможеш виконати, а якщо дуже лізтимеш уперед — загинеш. Тому просто виконуй своє завдання. А от боятися не треба, бо ми всі смертні, і ніколи не знаєш, де на тебе чекає смерть. Зараз такий час прийшов, що мусимо захищати свою Батьківщину. Інакше нас не буде, ворог нас знищить. І йти в армію зараз — це навіть не обов'язок, це велика честь для чоловіків”, — каже Василь Штефко.

ФЕДІР ШАНДОР: “ВІЙНА СПОЧАТКУ МАЄ ЗАКІНЧИТИСЯ В ГОЛОВАХ У ЛЮДЕЙ”

Федір Шандор на Закарпатті й до війни був зіркою. Професор є творцем найвідоміших туристичних брендів Закарпаття, та й сам уже став брендом — його позаочі називають ФФШ (абревіатура від Федір Федорович Шандор), він заснував такі відомі акції як “Ужгородська регата” чи “Парад Миколайчиків”, що в довоєнний час збирали тисячі туристів з-поза меж Закарпаття. Спричинився до того, що Ужгород став столицею мініскульптурок в Україні, а вже потім інші міста, зокрема й Київ, почали переймати цю традицію в різних формах. Проте в Ужгороді цих скульптурок досі найбільше: зараз у місті їх шість десятків, і одну з них присвячено Шандору — професорові з окопів.

На війну ФФШ пішов наступного дня після вторгнення у складі 68 батальйону закарпатської ТрО, де був простим солдатом. Через півтора місяця в тилу попросився з підрозділом на фронт, так опинився на Донеччині. Потім була Харківщина, зараз Федір Шандор знову на лінії фронту. Легендою та символом цієї війни він став у травні — побратим Шандора якось виклав у Фейсбуці фото, де професор з окопу дистанційно читає лекцію для студентів Ужгородського національного університету. Так, він підлаштовував свої чергування під професорський графік і продовжував читати лекції для студентів. Тому що життя має тривати і треба готувати наступників. Це його кредо, яке не зламає навіть війна.

Те фото облетіло світ і ще раз підтвердило тезу, що в окопах захищають свою країну найкращі з українців.

Федір Шандор каже, що його місія на цій війні — впливати на події медійно.

“Я це розглядаю, як свій особистий внесок у війну. Тут така штука, що ти за весь час у війську можеш ніколи так і не вистрілити у ворога, ти часто його навіть не бачиш, бо це війна артилерії й технологій, повторюся, а не стрілецької зброї. 80% солдатів на цій війні можуть ніколи не вистрілити у ворога! А от воювати на інформаційному фронті — це інакше, ти бачиш, куди влучають твої постріли, відстежуєш реакції друзів, ворогів. Я це вам як науковець кажу: якби не робота зі світовою аудиторією журналістів, ми б не мали постачання зброї і не змогли би втриматися проти ворога. Російську армію чомусь не висвітлюють ЗМІ. Вона нецікава. Не те що злочинна, вона просто нікому не цікава. У них навіть нема героїв на цій війні. А в нас їх — он скільки!”

Федір Шандор веде у своєму Фейсбуці “Щоденник професора з окопу”, там ділиться своїми футуристичними роздумами: що буде далі з Україною та світом.

“У кожній війні є дві сторони. Війна — це погано, це біль, жах, смерті. Але кожна війна веде до еволюції. Це шлях до змін. От як хворобу можна лікувати, а можна зробити операцію. Війна — це операція для народу. Інакше не доходило, що треба українську мову вивчити, ленінів-пушкінів познімати. Це мусило закінчитися війною. Тому всім, хто питає, я кажу: війна закінчиться тоді, коли вона закінчиться в головах. На фронті може зафіксуватися лінія розмежування. І ЗСУ її зафіксують. А що буде далі? Залежить від того, що відбуватиметься в головах у людей. Може бути реванш, сатисфакція, помста. Від цього залежатиме, чи нам жити у страху ще 5, 10 років, чи 2 — доти, доки це триватиме в головах у людей”, — каже Федір Шандор.

“БАЖАЮ МІЦНОГО, EVERYBODY!”: ІСТОРІЯ МІЛЬЙОНЕРА ТА МЕЦЕНАТА, ЛЕГЕНДАРНОГО КОМВЗВОДУ “ПТАХИ МАДЯРА”

Ще один закарпатець, який став легендою на цій російсько-українській війні — “Мадяр”. Бізнесмен Роберт Бровді, підприємець (свого часу був заступником голови Державної продовольчо-зернової корпорації, останніми роками інвестував у виробництво та нерухомість), також відомий колекціонер живопису, меценат, який кілька років тому просував на Закарпатті проєкт “Срібний мольберт” — конкурс-пленер для юних художників з усієї країни.

Зараз Роберт Бровді зі своїм підрозділом “Птахи Мадяра” не сходить з ефірів “Єдиного марафону” та інших каналів. Думки “Мадяра” цікаві тим, що він переказує інформацію з найгарячіших точок на фронті у форматі “кажу про те, що бачу сам”. Адже разом із підрозділом за рік він пройшов найгарячіші точки: Київщина, херсонський контрнаступ, зараз — Донеччина, Бахмутський напрям. Тим більша довіра до його слів.

На війну він потрапив як боєць ТрО — Роберт Бровді записався в тероборону ще перед вторгненням у лютому, став комвзводу, у перші місяці підрозділ виконував бойові завдання на Київщині (Буча, Бородянка, Ірпінь). Далі був південний напрямок, саме там народилися “Птахи Мадяра”: Бровді самотужки закупив дрони для підрозділу та почав обстежувати лінію фронту на напрямку, за який вони відповідали. Саме з того часу з'явилися його фірмові відео — їх Мадяр виставляє на своєму Фейсбуці та Телеграмі, у військового — десятки тисяч фоловерів. Його фірмове вітання “Бажаю міцного, everybody, Мадяр на зв'язку!” з найгарячіших точок фронту є таким собі маркером стабільності та сигналізує про те, що найкращі та найсильніші, попри найважчу ситуацію, тримають фронт. Ну і звісно, фірмові Мадярові екшн-відеозвіти про “хробаків” (так у “Птахах Мадяра” називають мобілізованих росіян) багатьом додають сили боротися далі.

“Явище «вагнер-зек» розпи@дохалося в свому зародку саме об мури НАШОГО Бахмуту (нехай і ціною Соледара). Зеко-вагнер ВСЕ. Попереду зеко-мобіки підвиду «регулярні війська». Безмежна влада була так поряд, недогожин. ПАСТКА СПРАЦЮВАЛА на 100%”, — один із останніх дописів на сторінці Мадяра.

Також у своїх соцмережах “Мадяр” часто реагує на поточну політичну та міжнародну ситуацію. Ось наприклад, допис про ситуацію навколо Олімпіади та російських спортсменів.

“Покажи світу СК Металург у Бахмуті”, — звернулися. Може, як покажем всі потрепані арени, то Олімпійський Комітет перестане шукати приводи для участі збірної країни-агресора у наступних ОІ?! Вічно когось треба переконувати, що тут у нас не «междусобойчик», а реальна війна”, — пише Мадяр.

Або ж допис про складні, а зовсім не добросусідські українсько-угорські відносини. Ось допис Мадяра після останнього скандалу за участі прем'єра Угорщини Віктора Орбана, який виник через те, що Орбан назвав Україну “нічийною землею” (стилістика допису збережена — авт.).

“У@бан Orbán: "It's Afghanistan now," he said. "The land of nobody". (Meaning: No Man's Land). Ну, приїжджайте в Бахмут. Розкажіть угорцям із Закарпатської області, які зараз воюють, що ви з Путіним плануєте розділити Україну. Не всі угорці так думають. Пам'ятайте, як закінчують тирани та узурпатори влади. Найближчий приклад — румунський диктатор Чаушеску”, - під цим дописом Бровді підписується як “Мадяр з України”.

Загалом наразі підрозділ Роберта Бровді виконує аеророзвідку та корегує вогонь артилерії, а також за допомогою дронів-камікадзе самостійно скидає вибухові пристрої на російські позиції. І так тримає для всієї України фортецю Бахмут.

ЯНГОЛ ЗАКАРПАТСЬКОГО МОРЯ: РОМАН ЖУК ЗАХИЩАЄ КАРПАТИ З НЕБА

Ще один закарпатець, який став символом у цій війні — це мукачівський екоактивіст Роман Жук. Завдяки йому 11 січня на Закарпатті офіційно створено заказник «Берег Закарпатського моря». До війни Роман був фотографом, займався відео та аерозйомкою, разом із дружиною мали сімейний крафтовий бізнес — приймали від закарпатців зібрані на полонині дикі яфини, лохину та брусницю, малину, і робили з них варення під брендом Povna Banka. Але відомими на всю країну Жуки з Мукачева стали завдяки проєкту порятунку від сміття Закарпатського моря — разом Роман та Олена Жуки організували серію екопікніків, запрошували друзів, знайомих і збирали сміття на березі Вільшанського водосховища Теребле-Ріцької ГЕС у Карпатах. Загалом провели 17 таких екопікніків, на жаль, останні з них у 2022-му році відбулися уже після загибелі Романа Жука на війні, без нього. За цей час активісти зібрали та вивезли з водосховища понад 20 тонн сміття!

Одразу після початку вторгнення Роман Жук пішов до війська добровольцем, воював розвідником артилерійського взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Його дружина Олена каже, що з тилового Мукачева на війну її Роман пішов зі словами: «Зараз треба покінчити з ворогом нам, щоб воювати не довелося нашим дітям». Роман загинув на південно-східному напрямку 26 травня 2022 року. На його похорон у Мукачеві зібралося все місто. Дружина просила людей не приходити в чорному, а одягати вишиванки та нести живі квіти або цибулини тюльпанів. Згодом у жовтні Олена посадила перед Мукачівським державним університетом, де вони з Романом навчалися свого часу, алею з тюльпанів. Вони розквітнуть уже цієї весни — в пам'ять про неймовірного чоловіка, який запалив своєю добротою і любов'ю до Закарпатського моря серця тисяч людей.

Разом подружжя Жуків ще до війни заснувало громадську екологічну організацію Chysto.de, яка опікується "Закарпатським морем" та просуває питання щодо створення там заповідника. Почалося все восени 2020-го року, Олена багато разів розказувала історію, як колись, повертаючись з гір, Роман зупинився на пів годинки, щоб показати їй “найкраще місце на Землі”. З того часу воно назавжди залишилося у їхніх серцях. Романове гасло «Прибери Карпати, як у себе біля хати» стало мотивацією для тисяч людей, які доклали своїх зусиль, щоб допомогти подружжю врятувати "Закарпатське море". Улітку 2022-го року частину території берега Закарпатського моря намагалася приватизувати фірма з Київщини, хотіли побудувати готельний комплекс — начебто табір для дітей-переселенців. Утім, зрештою 11 січня 2023-го берег Закарпатського моря став заказником — таке рішення прийняла Закарпатська облрада. Тепер це заповідна територія, як і мріяв Роман Жук. Його мрію після його загибелі на війні втілила дружина Олена та спільнота, яку він організував у ще довоєнному житті в мирній Україні...

“У той час, як одні гинуть на фронті за країну, інші продовжують змінювати її зсередини. Так, як було, більше не буде. Рух Чисто.де продовжить свою роботу з очищення Вільшанського водосховища. Це місце заслуговує набагато більшого, аніж побудови готелів чи ресторанів. У нас є чимало ідей, аби Закарпатське море після того, як ми його остаточно приберемо і убезпечимо від сміття, стало тим туристичним магнітом на Закарпатті, про який усі говорять. Тут будуть облаштовані екостежки, де можна буде ходити чи їздити на велосипеді, лавочки, де можна буде сидіти з чаєм/кавою у термосі та насолоджуватися тишею й красою, локації для фото”, — розповідає Олена Жук.

У Закарпатського моря, загалом, попереду ще багато нових можливостей. Вселенська несправедливість — що все це відбудеться без Романа Жука, який колись привіз на берег моря свою дружину і показав їй найкраще місце на землі. А потім, як почалася велика війна, без вагань пішов добровольцем захищати свій ідеальний світ. Загинув за нього, але попри все — став прикладом для інших. Прикладом того, як можна жити і боротися.

“КУМ” ІЗ ТЯЧЕВА, ЯКИЙ ПРОЙШОВ МАЙДАН І ДОНБАС І ВІДДАВ ЖИТТЯ ЗА УКРАЇНСЬКУ ХАРКІВЩИНУ

Іще один легендарний воїн, якого втратило Закарпаття — Олег Куцин, знаменитий “Кум”, український націоналіст із Тячева, людина, яка першою на Закарпатті у 1989 році підняла синьо-жовтий український стяг. Усе його свідоме життя — це боротьба за Україну, а також приклад для молоді, що має підіймати на боротьбу. Просвіта, Революція на Граніті, Помаранчевий Майдан, Революція Гідності, в часи 2014-2016 років — війна разом зі створеною та очолюваною ним окремою добровольчою чотою "Карпатська Січ": бої за Донецький аеропорт, Піски, Водяне, шахта “Бутівка”... Після повномасштабного вторгнення Кум разом зі своїми хлопцями з “Карпатської Січі” увійшли до складу 93-ї бригади ЗСУ. Воювали на Київщині, тримали Ізюмський напрямок на Харківщині. Олег Куцин загинув 19 червня під час ворожого обстрілу — від множинних осколкових поранень під селом Вірнопілля. У момент мінометного обстрілу був в окопах разом зі своїми хлопцями. Вони зробили все, щоб через їхні позиції не пройшла російська перша гвардійська танкова армія, і ціною власних життів втримали українську Харківщину.

“Ми усвідомлюємо, що зараз вирішується доля Української держави та Нації. Тому йти на фронт необхідно. Ні американські «джавеліни», ні англійські «енлави» за нас цю боротьбу не виграють. Лише ми, українці, здатні подолати ворога, бо ми породили цю імперію, і лише ми з допомогою здорового цивілізованого світу здатні її знищити” — ось його слова.

“Ця війна завершиться або в Чопі, або у Владивостоці”, — також слова Куцина. І ще: “Головне — які думки в твоїй голові, коли тримаєш зброю”.

Так жив і воював він сам, так учив своїх хлопців. Куцин казав: він знав, що ця війна буде, просто переживав, що вона буде без нього. Він завжди казав, що зараз триває не перший рік війни, і не дев'ятий. Що це продовження столітньої війни з московською імперією, яку український народ вів із часів козацтва, січових стрільців, повстанців УПА та дисидентів...

Олега Куцина поховали із почестями на Байковому кладовищі в Києві. Після його смерті друзі та побратими створили петицію на сайті Президента України про те, аби посмертно нагородити Олега Куцина державною нагородою “Герой України”. Петиція набрала потрібну кількість голосів, проте Героя легендарному командиру поки що так і не дали. Хоча усі, кому доводилося спілкуватися з легендарним “Кумом” знають, що він є Героєм. У 2022-му році на честь Олега Куцина перейменували вулиці у рідному Тячеві, селі Руське Поле на Тячівщині, в Ізюмі та Конотопі. Таке віддання народної шани Олегові Куцину, який усе життя боровся за Україну, вчив цього інших і за неї загинув.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Гудака та з відкритих джерел