Керівником відділення поліції №2, що в смт Бородянка (належить до Бучанського районного управління), капітан поліції В'ячеслав Цилюрик був призначений буквально напередодні відзначення новоріччя. Нового, 2022-го року, початок якого залишався для всієї України ще мирним. А вже 27 лютого очолюваний ним підрозділ разом із тероборонцями вступив у бій.
До сумної річниці повномасштабної війни Укрінформ наводить текстовий виклад інтерв’ю з В'ячеславом Цилюриком, записаного Тетяною Поповою в рамках проєкту «Хроніки війни».
- ЦИЛЮРИК: Керівники, які займались безпосередньо прийомом повідомлень – перші, хто зустрічали наших громадян, які приходили із заявами. В подальшому вже розподіляли: слідчо-оперативна група виїжджала на місце події або безпосередньо тут приймались заяви. В даному приміщенні була кімната прийому громадян, там, де приймалися заяви від жителів регіону.
Напередодні не було такої інформації, що розпочнеться війна. Близько 21:30 22 лютого перша інформація, яка надійшла – це збір по тривозі, оголошений по відділах та відділеннях Бучанського районного управління. У подальшому, після збору особового складу, тільки близько 23-ї години нам повідомили, що на території України введено надзвичайний стан. Про будь-які бойові дії, про будь-які військові дії, а тим більше, що буде якийсь напад з боку дружньої нам республіки білорусі, про це ніхто і подумати не міг – що будуть якісь військові дії у нас на території чи буде якийсь повномасштабний напад. Про це ще не було такої інформації.
Для нас це не було дивно, коли нас збирають по тривозі. Тобто могли бути якісь заходи на території або навчальна тривога. На той час основним був своєчасний збір усього особового складу. Коли вже пішла інформація, що потрібно озброювати особовий склад, там уже перші якісь думки пішли про те, що щось відбувається.
- ПОПОВА: Як почався для вас ранок 24-го лютого?
- ЦИЛЮРИК: З ракетних обстрілів. Близько четвертої-п'ятої години ми почули вибухи. Я якраз пішов перевіряти пости та ввів операцію «Фортеця». Виставлені були пости для охорони будівлі. І коли я перебував біля поста, який знаходився безпосередньо в центральній частині будівлі, ми почули перші вибухи. І тоді вже стало зрозуміло – для чого нас збирали. Зайшовши до приміщення свого кабінету, відкривши пабліки, відкривши інтернет, побачив виступ нашого президента, котрий сказав, що на нас було скоєно напад з боку російської федерації і на території України введено військовий стан. І після цього життя помінялося на “до” і “після”.
- ПОПОВА: Що ви зробили перше, коли дізналися, що почалося?
- ЦИЛЮРИК: Потрібно було заспокоїти особовий склад. Потрібно було людям пояснити наші задачі, потрібно було довести людям – що робити. Перш за все, їх привезти.
- ПОПОВА: І серед перших потерпілих були співробітники вашого відділу в місті, наскільки я зрозуміла?
- ЦИЛЮРИК: Сім'я співробітника загинула 26 лютого близько 16:00. Ми знаходилися на подвір'ї. Був явний вихід і приліт по селищу Бородянка. Орієнтовно по звуку ми відчули, що з того боку. Я набрав знайомих, у нас там підприємство «Алюпол». І я набираю місцевих, які там проживають, дізнатися, поки ми туди доїдемо, куди був приліт. Іван Сімороз, начальник карного розшуку, набирав свою сім'ю, але не відповідали ні батько, ні мати. Ми сіли на автомобілі і, під'їжджаючи до будинку, побачили, що життя цих людей було стерте. Був великий будинок його сім'ї, який був повністю зруйнований до фундаменту.
- ПОПОВА: Які були ваші наступні кроки? Ви відпустили жінок, переїхали в наступне селище?
- ЦИЛЮРИК: На той момент ми почали розбирати завали. Я був дещо деморалізований, тому що, коли я побачив тіла людей, яких я знаю, коли я розумів, що це батьки мого співробітника, мого колеги і мого товариша, тоді не було думок. Ми лише шукали його дитину. І коли, діставши всі тіла, ми знайшли його дитину, вона ще на той момент була жива. Ми доставили її до лікарні, й було прийнято рішення вивозити тіла загиблих до моргу, який знаходиться в нас в Макарові. Організовувалися машини, в зв'язку з тим, що було 5 трун, які треба було вивезти. Я надав службовий автомобіль, який супроводжував. Вони виїхали в Макарів, а близько 10-ї години мене набрав головний лікар, повідомив, що Поля загинула внаслідок обширних травм внутрішніх органів. І зранку Іван із колегами з карного розшуку повезли тіло його дитини в місто Макарів. Уже почались пересування по нашій території колон ворогів. І 27 лютого ми вступили в перший бій...
- ПОПОВА: Поліцейські вступили в бій?
- ЦИЛЮРИК: Поліцейські. Мої офіцери громади, які залишились, місцеві люди із самооборони, в яких уже була на той момент зброя, яку роздавав військкомат, за якою ми їздили до Чернігівської області.
- ПОПОВА: Ви привезли зброю і роздали людям?
- ЦИЛЮРИК: Так, ми привезли. При військкоматі були норми роздачі всієї зброї, яка була. Ми ще не знали, як це робиться, і по шаблону діяли. Роздали зброю, а потім уже люди підключились самі й почали робити все, щоб унеможливити прохід ворога. Загарбники до нас зайшли як на прогулянку, але ми почали їм це псувати максимально.
- ПОПОВА: Яким чином?
- ЦИЛЮРИК: Ми жахали ворога при кожній нагоді. Якщо проходить колона тяжкої техніки і далі йшли їхні резерви (автомобілі забезпечення, автомобілі з паливом). Ми їх знищували і відходили. Тому поліцейські тут не понесли втрат. Усіх своїх хлопців я зберіг. Більше загинуло людей самооборони, які не мали навичок.
- ПОПОВА: А ви очолювали ТРО чи ви просто разом з ТРО працювали?
- ЦИЛЮРИК: Ми разом з ТРО працювали. Там всі місцеві люди були: молоді хлопці, мешканці, АТОшники, які вже воювали і мали військовий досвід.
- ПОПОВА: А скільки з Бородянки було в ТРО людей?
- ЦИЛЮРИК: Оформлених на той момент – близько 40 чоловік. А люди, які виявили бажання, але не мали будь-якого відношення до ТРО і не подавали списки, не проходили будь-яких мобілізаційних списків, але з власного бажання брали зброю, – робили те, що вони робили. Люди діяли усвідомлено, віддаючи своє життя за нашу свободу, за нашу територіальну цілісність. Не можна сказати, що це люди, які проходили якісь відповідні навички. Це прості, пересічні громадяни Бородянки, так само і в Макарові. Люди брали зброю до рук і відстоювали свою свободу.
- ПОПОВА: Я бачила відео, де ви з гранатами за залізничною колією ховаєтеся. Що це відбувалось? Ви підривали колії чи ви знімали як проходять колони?
- ЦИЛЮРИК: На той момент був прорив російських військ до села Загальці.
- ПОПОВА: Це яка дата?
- ЦИЛЮРИК: Це вже був березень, можливо 14-15 березня. За нами знаходилась Пісківка, там дуже багато було цивільного населення. Там уже було простіше. Там керівники ТРО – це були військові люди, які мали військовий досвід. Ми з ними зайняли оборону для того, щоб не пропустити війська, щоб далі не просувались. Тому що вороги повністю закрили б територію, це було б вже кільце. І там єдиний вихід був із Пісківської об’єднаної територіальної громади, з Бородянської ОТГ, залишалася одна дорога на Радомишль, який у подальшому потім також був обстріляний. Там був авіаудар, але дорога залишилась, люди могли евакуйовуватись. Звідти заходили й гуманітарні конвої, і також вивозили людей.
- ПОПОВА: Багато було скидань авіабомб? Я так розумію, що багато людей загинуло. Коли це почалося і скільки людей загинуло?
- ЦИЛЮРИК: 29 лютого був перший авіаудар. Це, наскільки я пам'ятаю, прямо у нас на очах відбулося. Ми поверталися з Хутір Гаю – і вийшов Су-27 й обстріляв ракетами перші будинки на початку нашого населеного пункту. А в подальшому, 1 і 2 березня були авіаудари безпосередньо вже авіабомбами. Внаслідок чого була знищена вся вулиця, 9-поверхівки знищені. Мета обстрілів – незрозуміла. Якщо б вони працювали по коректувальниках, то там їх не було. Будь-яких бойових дій з цих будинків не велося. Це просто вони знищували населений пункт, знищували наших людей. Коли йшли колони, вони просто обстрілювали будинки. У нас є загиблі, бо колони просто переїжджали людей.
- ПОПОВА: Скільки людей загалом загинуло? Ті, що ви ексгумували і знайшли?
- ЦИЛЮРИК: Працювали з населенням, працювали зі старостатом, там де люди повідомляли, що були захоронення в тій чи іншій локації. Багато було масових захоронень, там, де від 5 до 10 чоловік. Це ті, що люди самі брали і ховали загиблих. Вивезено близько 250 тіл. Із них 80-85% – з ознаками насильницької смерті. І від мінно-осколкових поранень, і кульових поранень. Дуже багато ми знаходили закатованих людей, в яких були руки зав'язані, з ознаками катування, характерними порізами і попалами. Дуже багато жінок ми знаходили із перерізаними горлами. Тобто те, що вони тут робили, не піддається будь-яким правилам ведення війни. І тому не було й будь-якого жалю до цих «братів» наших.
- ПОПОВА: А зґвалтування?
- ЦИЛЮРИК: Зафіксовані зґвалтування у нас на території. Близько 8 випадків, там де жінки зверталися. А скільки не зверталось – тільки Богу відомо.
- ПОПОВА: Як відбувалося звільнення території? Я розумію, що ви відійшли від міста. Розкажіть, де ви відійшли й що ви там робили, як відбувалося звільнення території.
- ЦИЛЮРИК: Під натиском військ, цієї навали, ми були змушені відходити. На той момент не було ні того бойового досвіду, ні озброєння, щоб можна було адекватну відповідь давати цим військовим. І ми відходили з Бородянки і вийшли на Загальці. В подальшому ми відійшли до населеного пункту Пісківка, де ми і знаходились до кінця деокупації, тобто до 1-го квітня. І звідти ми робили свої рейди, де ми скомунікувалися спочатку з 14-ю бригадою, потім працювали з 10-ю львівською гірсько-штурмовою бригадою. Там знаходились до початку 1-го квітня. 1-го квітня до нас надійшла інформація, що колони почали рух в напрямку Іванкова. Було прийнято рішення перевірити дану інформацію, виїхавши до села Загальці. Ми не побачили будь-якої активності, вийшли на село дружня і через дружню вже зайшли в бородянку, яка була на той час уже без солдат рф.
- ПОПОВА: Але тут же по центру Бородянки просто стояла розстріляна колона? Коли вона була розстріляна?
- ЦИЛЮРИК: Перші втрати вони понесли 27-го лютого.
- ПОПОВА: Тобто ця колона стояла тут з 27-го лютого?
- ЦИЛЮРИК: Я вам хочу сказати, що там їхні тіла лежали.
- ПОПОВА: І вони їх так і не забрали?
- ЦИЛЮРИК: Зі свідчень місцевих, які знаходились в окупації, – тіла російських солдат дуже довго лежали, особливо якщо це були буряти, якути, то їх забирали в останню чергу.
- ПОПОВА: А кадирівці тут також були?
- ЦИЛЮРИК: Кадирівці були безпосередньо в цьому приміщенні.
- ПОПОВА: А де вони тримали полонених?
- ЦИЛЮРИК: Різні локації. Це здебільшого були промзони, великі приміщення, так само, як і колишні корівники, у великих будинках, підвалах. Не можна сказати, що вони десь в одному місці їх звозили.
- ПОПОВА: Яка кількість людей відсутня? Хто пропав безвісти?
- ЦИЛЮРИК: Станом на сьогодні – близько 68 чоловік.
- ПОПОВА: Думаєте, росіяни їх забрали з собою чи десь убили?
- ЦИЛЮРИК: Списки тих людей, які начебто були евакуйовані до білорусі, я не можу сказати, що вони повністю відповідають дійсності, але в нас вони були. Там близько 28 чоловік. Але свідчень набагато більше, що їх вивозили, примусово забирали.
- ПОПОВА: Опишіть те, що ви бачили, коли ви сюди заїхали після звільнення?
- ЦИЛЮРИК: Бородянка – це компактне невеличке селище, повністю придатне для проживання, яке жило своїм тихим, спокійним життям. І коли ми зайшли, – побачили, що дороги як такої не було, вона була повністю вся в будівельному смітті від вибухів. Кожні 15 метрів стояла знищена техніка, розбиті цивільні автомобілі, переїхані танками, спалені. Повитягувані з магазинів речі, людські речі знаходились. Там, де проживали ці нелюди, було стягнено туалети, пральні машини, побутова техніка. Це те, що вони не встигли забрати з собою, коли відступали. Можна було відрізнити, де проживали рядові солдати і де офіцери. При наявності в будинку туалету, вони свої фізичні потреби справляли там, де й спали. Максимальний жах.
- ПОПОВА: Це у всіх містах, де я була, де жили російські солдати.
- ЦИЛЮРИК: Ми заходили і бачили надписи «Кто вам разрешил так хорошо жить?». Скільки я спілкувався з місцевим населенням, то вони переповідали: «Мы проживаем в бараках, а вы богато живете. У вас на территории два дома». Місцеві пояснювали, що ось тут вони живуть, а там кури, корови. Для них це було незрозуміло. Вони думали, що це велике місто, тут асфальт. При тому, що ми завжди скаржилися на якість асфальту. Для них це було щось нове.
- ПОПОВА: Скажіть, а що зараз ви робите? Рік уже прийшов після навали. Чим займається зараз ваш відділ?
- ЦИЛЮРИК: Стабілізувавши ситуацію в районі, ми тісно працювали з СБУ на виявлення колаборантів, на виявлення даного роду елементів. Потім закінчували роботу з мародерами. Ми почали робити свої прямі функційні обов'язки – допомагати людям, реагувати на заяви про скоєння злочинів, розкриваємо злочини. І тренуємося, щоб не допустити 24 лютого 2022 року. І в очікуванні.
- ПОПОВА: Ви думаєте, що вони ще раз підуть тією ж дорогою?
- ЦИЛЮРИК: Ми не можемо спрогнозувати поведінку керівного складу рф, які говорять на весь світ, що тут знаходяться фашисти, що ми пригнічували російськомовних, незважаючи на те, що у нас у половини діти спілкуються російською мовою. Коли ти дивишся, як їхнє керівництво дає якісь інтерв’ю, воно на голову не налазить. Тому від цих нелюдів можна очікувати все, що завгодно.
- ПОПОВА: А скільки кілометрів до білоруського кордону звідси?
- ЦИЛЮРИК: Якщо по прямій, то 95.
- ПОПОВА: Це був ваш кабінет?
- ЦИЛЮРИК: Так. Тут знаходився мій робочий стіл. Це сейф, який ще, мабуть, від прадідів передавався. Говорили, що він протипожежний, але ж бачите. Совєтам не можна було вірити ні в чому, навіть у цьому. Тут знаходились стільці, де я приймав особовий склад, де ми проводили наради. Проводив безпосередньо особисті прийоми громадян, коли приходили. Там була кімната відпочинку.
- ПОПОВА: Влучання було тут, але перекриття витримало.
- ЦИЛЮРИК: Перекриття витримало…
- ПОПОВА: Але пожежа сталася все одно.
- ЦИЛЮРИК: Так склалося, що на території України була операція «Акциз». І ми вилучали контрафактні товари, і в нас у підвальному приміщенні знаходилось близько 800 літрів контрафактних спиртних напоїв. Я думаю, вони також відіграли свою роль у горінні такої високої температури. У зв'язку з тим, що проведено ряд експертиз – і будинок признаний повністю під демонтаж. Плити втратили свою жорсткість, у підвальному приміщенні плити просіли. А приліт міни спровокував пожежу, і воно пішло. А ще – зважаючи на те, що багато було будматеріалів (ми займалися реконструкцією старого приміщення). Було проведено ряд будівельних робіт, перший поверх був повністю відремонтований. І на другий поверх були повністю складені будматеріали.
- ПОПОВА: Зараз ви очікуєте, що буде знесена ця будівля і побудується нова?
- ЦИЛЮРИК: Зараз доводяться всі нормативно-правові акти, вся документація відповідна для законного демонтажу і подальшого будівництва нового приміщення.
- ПОПОВА: А скільки колаборантів було виявлено в Бородянці?
- ЦИЛЮРИК: У зв'язку з тим, що було змінено підслідність за Служби безпеки України, – близько шести. Це ті, що ми знаємо, які ми передавали до Служби безпеки України.
- ПОПОВА: Скільки вони там ще не знайшли, ви не знаєте?
- ЦИЛЮРИК: У нас уже були зовсім інші задачі. Всю посильну допомогу, яку там потрібно було, ми знаємо територію, вони просили, ми їм надавали, але ж кожен займався своєю справою. Всі військові злочини, які були здійснені солдатами рф на території, ми також документували і в подальшому передавали, змінювали підслідність за ними і передавали їх до Служби безпеки України, щоб вони в подальшому займалися документацією, передачею даної інформації до тієї ж Гааги і так далі...
...Тут стояв їхній автомобіль РЛС, який був наполовину розібраний. Я так розумію, їхня техніка ламалась і вони її використовували як запчастини. А в боксах, які зараз закриті, знаходились цивільні машини розібрані, які вони повикрадали.
- ПОПОВА: А тут був тризуб? І вони його залишили?
- ЦИЛЮРИК: Залишили, навіть надписів немає.
- ПОПОВА: А там у вас була тюрма? Ізолятор?
- ЦИЛЮРИК: Тут ще до 2014 року знаходився ізолятор.
- ПОПОВА: І вони там не тримали місцевих?
- ЦИЛЮРИК: У нас немає такої інформації. Я думаю, вони не тримали, у зв’язку з тим, що він уже був знищений, згорілий. Вони використовували безпосередньо цей плац і ті бокси. Тут дуже багато було спиртних напоїв, дуже багато було косметики. В даних будинках знаходились якісь рештки автомобілів, велосипеди, мопеди. Вони стягували все сюди. Тут вони й жили, в підвалі. Вони вже боялися нашої артилерії, боялися адекватної відповіді. Але ж наші військові не вели тут будь-яких артобстрілів по місту. Тому що на той момент тут все одно залишалось близько 3-4 тисяч цивільного населення, які не евакуювалися. Основна маса евакуювалися з високоповерхівок, а приватний сектор залишився. Хоча так дуже багато виїжджали. Тут люди потрапили в пастку, дуже багато людей з Києва виїхали. У нас на території – саме великі дачні кооперативи. І вони туди заїхали – і потрапили в пастку, коли були повністю ізольовані. Там, де великі кооперативи, люди звертались, дитина інсулінозалежна, й інсуліну залишалось на 3–4 дні. І ми летіли в Радомишль, шукали цей інсулін, а він ще повинен якийсь бути дитячий. І тоді знайшли пару ампул, приїхали – і вже мусили тих людей вивозити. Дуже багато людей загинуло, яким не було надано своєчасну медичну допомогу. Це люди літнього віку і люди з якимись хронічними захворюваннями. Біди окупанти дуже багато наробили.