Пам'яті волонтера і розвідника Олександра Мельника (позивний «Камаз»)

Олександр Мельник загинув 9 липня під Слов'янськом. Група розвідників, у складі якої він виконував бойове завдання, щойно повернулася на свої позиції. Хлопці устигли зняти бронежилети, зібрались відпочити – і тут приліт ворожої ракети…

«До війни Сашко був фермером, пішов батьковим шляхом. Він вирощував хліб і був дуже щасливим з цього. Мав дружину, двох доньок. І був великим патріотом України», - розповідає сестра Олександра Мирослава Марченко.

Напередодні повномасштабного російського вторгенння, 23 лютого, вони вдвох із дружиною виїхали зі Швейцарії, де відпочивали у дітей. Гарні, щасливі були ці дні - з дорогими дітьми, любими маленькими онуками, прогулянками та спілкуванням. Але Олександра тягнуло додому, ніби штовхало, - пора, пора.

«Сашко розповідав, що вже зранку 24-го машин, які їхали з України на Захід, ставало дедалі більше. А його машина одиноко йшла до кордону з Україною. В одному місці довелося сплатити за дорогу. Полька його спитала:

- Куди пан їде?

- В Украйну!

- То ж там война!

- На войну ж і їду!

- Ну й дарма!

І вже тоді, в дорозі, був дзвінок, щоби зранку 25 лютого з'явився у військкомат та отримав повістку», - розповідає Мирослава Василівна.

Каже, Олександр був готовий до цього, бо «на ти» з війною ще з 2014 року. Адже уже тоді був спочатку волонтером, а потім і водієм у парамедиків.

Відома вінницька волонтерка Олена Верлан-Кульшенко згадує, що познайомилась з Олександром Мельником улітку 2014 року, коли разом забирали тіло загиблого уродженця Муровано-Куриловецького району із зони бойових дій. Високий, неговіркий, відповідальний, надійний.

«Потім, у 2015-му, я їздила з допомогою в ПДМШ імені М. Пирогова (Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова — ред.), в одну із поїздок моїм водієм був Саша. Так він познайомився з медиками-пироговцями. А згодом пішов сам в ПДМШ водієм. Він був комунікатором між мною і сином Віталіком, коли той був у складі ПДМШ, і я через Сашу передавала передачі.

Ми із Сашею зустрічались і під час моїх волонтерських поїздок на фронт, і у справах. Багато розмовляли під час приїздів з гуманітарною допомогою в Бахмутську лікарню, де розташовувалась база ПДМШ. Тоді, 2015-го, теж було літо, ми щовечора гуляли, якщо можна було так назвати прохід з рушниками і речами від спорткомплексу до лікарні, бо помитись після робочого дня можна було лише у спорткомплексі. Йшли й говорили про те, що прийде час, коли перестануть глушити зв'язок телефонний, коли в магазин можна буде ходити вільно, а не заходити по двоє під пильним оком військових», - розповідає Олена.

А у липні 2022-го довелося повертати у рідні Муровані Курилівці на щиті його самого.

Олександр був військовослужбовцем у складі Могилів-Подільського батальйону сил територіальної оборони ЗСУ. Мирослава Марченко каже, що він дуже хвилювався, що від призову до відправки у зону бойових дій потрапив не одразу, а тільки у червні. Бо вважав, що має бути там, де вирішується доля вільної країни і кується перемога.

«Якось я сказала йому: «Я пишаюсь тобою, Сашко, що ти там!» А він мені відповів, що й сам собою пишається, бо зумів це зробити. Ніколи не забуду цих слів, це орієнтир і для мене, мого життя», - каже пані Мирослава.

Олександру Мельнику було 58 років, коли він загинув. Земляки і друзі згадують його, як патріота. Він був депутатом районної ради, був серед перших на Майдані, робив усе, що міг, для становлення на Вінниччині Православної Церкви України.

Про обставини загибелі «Камаза» розповіли його сестрі Мирославі Марченко бойові побратими Олександра. Важко поранений, він увесь час поривався піднятися, щоб показати, якою дорогою треба вести його хлопців далі. Навіть в останні двадцять хвилин свого життя він прагнув служити Україні.

Фото: Фейсбук-сторінка Мирослави Марченко