Сьогодні журналісти, аналітики, кияни осмислюють рік війни. Яка, звісно, не обмежується датою 24 лютого: нинішні зима-весна – перша річниця всього. Річниця боїв за Київ, річниця Ірпеня, річниця Бучі…

Ці дні у кожного свої. 25 лютого я провела друзів з дітьми на евакуаційний потяг, поверталася додому, коли в Телеграм-каналах з’явилися новини про ворожу БМП на Оболоні. Вдома залишався старий батько. Метро не ходило, дісталася на «перекладних». Доїхала, на Оболоні – тиша, благодать, кияни собак вигулюють, а ту БМП неподалік мого будинку уже знешкодили. Хлопці з тероборони – без касок та бронежилетів.

- Я знаю, що це зробив ваш підрозділ. Дякую, – кажу офіцерові 112-ї бригади Юрію Мироненку, який з першого дня стояв на захисті Києва саме на Оболонському напрямі і має унікальні спогади про оборону Столиці.

БАТАЛЬЙОН ФАКТИЧНО МИ СТВОРИЛИ ЗА ДОБУ

- Наш батальйон. Наші офіцери, солдати. Я був у двохстах метрах метрів від цього місця. В той момент багато речей відбувалося одночасно: ми формували роти, роздавали зброю. Зупинили ту БМП, там з нею ще й вантажівка була.

- Як проривалася до Києва ворожа техніка? Це ж не лише на Оболоні, на Берестейській теж був танк…

- Ситуацію на Берестейській не коментую. Я на Оболоні стояв. Російських військ було багато, вони проходили по Чорнобильській зоні, роз’їжджалися, заправлялися, блукали, бо армія це не завжди порядок, плюс ми ж позбивали дорожні знаки на трасах всюди, де можна було. Вони йшли по своїх старих картах, місцевості не знали, губилися часто і тому могли з’явитися будь-де випадково.

- І ви були готові їх зустріти?

- 24 лютого ми з офіцерами приїхали в частину, де домовлялися зустрітися в очікуванні вторгнення. Через дві-три години ми перебазувалися на іншу точку. 25-го до нас підійшли Нацгвардія з Нових Петрівців, їх вже побомбили трохи. І нам повідомили, що ворожа техніка заїхала до столиці. Ми знали їхній маршрут, вони якраз проїжджали біля нашої частини, тобто “зустрічати” їх було недалеко. Комбат Олег Потапенко дав наказ зупинити. Це було зроблено протягом п’ятнадцяти хвилин. Швидко вийшли і повернулися.

Я залишився в частині старшим офіцером, на той момент обіймав посаду заступника начальника штабу 129-го батальйону. Під воротами у нас стояли сотні людей, які хотіли мобілізуватися. Вже й машини зі зброєю прибули.

- Ви колишній топ-менеджер Стірола, ю-контрол вказує ваше прізвище, як керівника шести компаній. Як Ви цей шлях від СЕО до офіцера пройшли?

- Ще у 2019-му я подзвонив у свій Оболонський військомат, бо мені не приходили повістки. У Києві війни начебто не було, але вона вже тривала п’ять років. Вже багато знайомих поховали. Мені перетелефонували, я з’явився, з особовою справою все було нормально, просто я там був «записаний» у ППО – тож слід було доучуватися. Дізнався тоді, що формується територіальна оборона. Двоє людей там було – комбат і начальник штабу. Ми поспілкувалися, мені пояснили, що можна укласти контракт, приходити на навчання.

- Тобто, фактично тероборона розпочала навчання ще у 2019-му році?

- Так. У 2019-му році вже був наш батальйон. В 2020-му я місяць провів на навчаннях на Яворівському полігоні, потім і сам відправляв туди людей. Ми за ці два з половиною роки більш-менш зрозуміли, що таке армія. У тому числі, що не варто мати надмірних очікувань. Але офіцери вже знали один одного, і це на початку війни спрацювало.

- Зібралися щойно почалося?

- Кістяк зібрався 24-го. Бо за тиждень комбат усіх попередив, щоб були на місцях. А у будь-якій незрозумілій ситуації – коли зникає зв’язок або ще щось – просто приїздити у свою частину з усім, що треба.

Ми приїхали на Оболонь і я дуже здивувався: ми ж ніде не “рекламувалися”, але вже стояла черга киян.

Я за дорученням комбата особисто займався мобілізацією. Відбирав за критеріями: чи говорить мовою, чи є прописка, чи нормально з психікою.

Інцидент з ворожою БМП допоміг тим, що після цього все керівництво почало ухвалювати сміливі рішення максимально оперативно. Ми видавали людям зброю по паспорту, формували роти і одразу – відправляли на позиції. Хтось пішов на Мощун, хтось в Ірпінь, хтось у Києві стояв. Батальйон ми фактично скомплектували за добу. Навіть півтора батальйони. Це більше тисячі людей. Частина з них таки мали свої бронежилети, деякі – брали з собою і їжу, і додатковий одяг. Бо ж лютий – холодно.

А в цей же час, за одну добу, кияни зводили потужні фортифікаційні споруди. Сьогодні приїжджаєш – нічого нема, а завтра ти бачиш окопи, вогневі точки, підходи до міста заміновано. І це робили групи, сформовані з киян. Кияни нас і годували. В шкільних їдальнях, заклади харчування працювали, волонтери приносили їжу. І так цілий місяць. А я ще замовив пошити 25 прапорів синьо-жовтих, які ми розставили по позиціях.

Цивільним важко уявити, що таке батальйон, тисяча озброєних людей, якими потрібно керувати, забезпечувати всім і які не просто виконують роботу в офісі, а ризикують своїм життям і можуть бути вбиті, тобто, психологічний стан цих людей зовсім інший, а ще зима. Але кожна людина робила свою роботу і разом воно давало неймовірні результати.

Перший місяць, я не бачив різниці де армія, де не армія. Волонтери своєю невтомністю у мене особисто викликали почуття якоїсь провини: їхній «двіж» не припинявся і було соромно навіть зупинитись, викурити сигарету. Кияни не злякалися, будували загородження, добували пальне, матеріали, ліс, навіть, бо в обороні треба ж зариватися в землю. Це були дні, які неможливо забути, кожен киян їх не забуде, це ні з чим не можна порівняти.

- А новобранці хоч стріляти вміли, чи освоювали «по ходу»?

- Ми намагалися брати людей, які були в АТО, мали бойовий досвід, щоб призначати на посади. Траплялися помилки, по ходу міняли командирів – дуже швидко, буквально за годину.

- Перші дні боїв за Київ. Вікіпедія досить скупа, а в підручниках про це ще не написали. Хто був «перша скрипка» в обороні?

- Цілісну картину всього може дати командування Сухопутних сил. Напевно, ще не сьогодні. Ми поки можемо реконструювати кожен свою ділянку. Ті, хто був на Мощуні – розповісти про Мощун, хто був в Гостомелі найкраще розповість про Гостомель. Таки варто спиратися на штаби, на журнали бойових дій – там все задокументоване.

Добровольці бралися за неймовірні завдання! Наприклад, переходили однією БМП по понтонному мосту біля Ірпеня, захоплювали російський ВОП (взводно-опорний пункт), утримували його три доби поки не підійшло підкріплення з Нацгвардії. То була абсолютна єдність новоствореної ТрО і ЗСУ.

І комунікувати з генералами нам легко було. Вони вночі приїжджали до нас, а ми до них їздили вдосвіта; вночі переміщувалася техніка. Перший місяць війни мало хто спав.

ПЕРШІ ПІВТОРИ МІСЯЦІ НЕ ДУМАЛИ, ХТО ВИЖИВЕ

- За перші два місяці який епізод запам’ятався вам найбільше?

- А можна не епізод? Мені запам’яталася неймовірна віра наших громадян в Збройні Сили України. Ми бачили, які сили у росіян, і відверто кажучи, мало хто з нас думав, хто виживе. В батальйонах люди це прийняли і з тим жили, одному таке важко зрозуміти, а коли ти в групі людей – це зовсім інший стан. Звісно, ми в себе вірили, але не залишали собі твердої віри, що хтось з нас виживе – то був такий період.

Ми не думали і про те, що росіяни будуть відступати, тому що було очевидно: аби не бути розбитими, їм треба заходити в Київ. Ми це все розуміли, і наказ у нас був не відступати. Ми прекрасно розуміли, що нам треба робити. А далі вже зафіксував, вже коли наша артилерія з Києва почала потужно їм «насипати», і було видно, що росіяни відступають… То найкраща музика, коли наші гармати б’ють.

- Було почуття тріумфу, коли зрозуміли, що Київ вистояв?

- Ні, не було ще такого, одна тривога змінювалася іншою. Бо потім були Харків, Схід, Херсон. Одразу з Києва наші батальйони почали перекидати туди.

І було відчуття дива, яке щоденно творять наші люди, знищуючи ворога. Знаєте, що в Сумах робилося при обороні? Там неймовірні речі творили – військовослужбовці, цивільні.

- Як приймалися рішення про захист столиці, стратегія формувалася по ходу чи все було продумано?

- У перші дні дуже важко координувати батальйон. Бо сьогодні нас було півтора десятки, а завтра – уже тисяча. Такі батальйони розросталися по всій країні і саме комбати ухвалювали рішення, як розставляти людей, координувалися з «сусідами». Звісно, часто ухвалювали рішення про допомогу одного батальйону – іншому, з різних родів військ, виходили на завдання спільно. Командири бригад, командири батальйонів, саме вони врятували ситуацію. Хтось був сержантом, хтось – полковником, і ми робили роботу один одного, саме це спрацювало. Я бачив як народжувалась стійка нація, не тільки в Києві, в Харкові, в Сумах — всюди.

І 24-го армія – це були всі українці.

ЖИВ ЗВИЧАЙНИМ ЖИТТЯМ УКРАЇНЦЯ: СТВОРИВ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ТА ПІШОВ У ТРО

- Можна трохи про особисту траєкторію. Ю-контрол дає назви шести компаній, керівником якої записано Ю.Мироненка. Людина з вашим прізвіщем була в складі правління Стірола...

- Так. З 2008 по 2010 роки я працював фінансовим директором компанії Стірол. Сім років перед тим працював у банках, деколи в мене не було вихідних. Потім була угода з продажу концерну.

Потім холдинг: двадцять шість підприємств. Він входив у 50 найбільших платників податків України, величезна махина, голуба фішка фондового ринку.

З 2010-го по 2015-й рік я був директором холдингу, ми прекрасно розуміли що при Януковичі краще працювати, коли багато різних підприємств. У нас було там сільське господарство, залізниця, логістика. І до тебе завжди може прийти податкова і сказати, що ти зробив неправильно, і тобі треба стільки заплатити «по-хорошому», або стільки «по-поганому». А у тебе інвестори європейські і американські, які не можуть давати хабарі... А після цього – Майдан, Крим, Схід, і звісно, основний бізнес перенісся за кордон, в Європу. І багато наших співробітників перейшли туди, зробили неймовірно круті проекти.

Я залишився, в мене було більше вільного часу, створив аналітичний центр. Потім – армія. Тобто жив звичайним українським життям.

Я знав, що буде Велика війна. І коли вона почалася, виявилося, що я був більше готовий, ніж інші. І я дуже зараз вдячний сам собі, що я займався саме цим, а не поїхав кудись. Прожив у казармах в 2019-2020 роки. Познайомився з офіцерами, з якими потім допомагали один одному.

- У нас часом критикують владу, мовляв, невчасно розгорнули тероборону...

- А я б хотів похвалити тих людей, які розробили Закон про територіальну оборону. Бо що виявилися 24-го лютого 2022-го року? Виявилося, що у нас батальйони по документах існують, тобто люди могли прийти і влитися в конкретний батальйон. А якби не було юридичної цієї структури? От приходять люди і що з ними робити? А ми їх брали, видавали накази, самі отримувати накази… Тобто вони одразу й ставали територіальною обороною, доповнювали тих пару десятків людей, хто уже були в штаті. Таку тероборону неможливо створити в мирний час: грошей таких нема, людей, мобілізацію провести невідомо як. А коли сталася така біда, то у нас була юридична можливість киян закликати, принаймні. І це були батальйони, які могли отримати бойові розпорядження, виконувати їх зі зброєю, яка у нас невдовзі з’явилася.

Потім запрацювали військомати, і в ЗСУ прийшли освічені військові, вони потрапили, в тому числі, і в наш батальйон. Пам’ятаю перші вісімнадцять людей, яких ми взяли через тиждень: лейтенанти, майори, полковники. І вони миттєво підняли роботу на вищий рівень, нам бракувало професіоналів.

- А чи допоміг ваш бізнес-досвід у армії? Як взагалі люди цивільних професій там себе знаходять як військові?

- Це страшенний стрес для новобранців, армія сама по собі. Не знайомі люди, не комфортні умови... Ну, наприклад, коли ти не мився два тижні, тому що нема води – не гарячої, а взагалі. Коли ти спиш там, де ще сотні людей, коли в приміщенні вибиті двері. Не розумієш, що відбувається, чекаєш, що буде якась армія, а тобі пояснюють, що ти сам і є армія. Життя налагоджується, – сміється, – коли ти зрозумієш, що ми самі армія є, і наше життя залежить від того, як ми зробимо, як організуємо харчування, як собі позицію облаштуємо, як налагодимо співпрацю з іншими. І цивільні люди в принципі, особливо ті, які працювали в компаніях і мали якісь посади, вони завжди мислили необхідністю налагоджувати якісь нормальні системні процеси. А управління боєм, ведення бойових дій, переміщення людей та техніки – це також процеси. На початку війни там ще собака не валявся, як кажуть. Але за рік це вже небо і земля, ми виросли. Якщо такий “процесний підхід” тримати, то армію ми не впізнаємо. І це робити треба зараз, поки люди є – ці, мобілізовані, освічені. Після перемоги, коли пройде демобілізація, в армії залишиться невелика кількість людей із таким баченням та кваліфікацією. Як то кажуть, реформи треба робити тоді, коли криза, а реформу армії – під час війни.

- У нас є шанси для оптимізму, який у вас настрій?

- Настрій, це більше звичка, навіть, оптимістичний настрій, навіть, коли приходять страшні новини – смс-ки (буває по чотири рази на добу, як хтось загинув з людей, яких ти знаєш). Ти можеш сидіти і плакати. І бувало важко, але тобі постійно треба знаходитися в робочому стані, кожен день. Бо не зробиш свою роботу, і таким же станом заразиш інших людей. Я це бачив у перші дні битви за Київ, ще коли були ротні, які не зважаючи на цей хаос, жах – вели себе сміливо, і це передавалося людям. А взводні, які панікували, одразу передавали паніку по всьому підрозділу. Тому ми старалися таких командирів ізолювати.

У перші дні війни загинули наші побратими, я приїхав з моргу, стою, настрій... (не буду казати який). Наш пресофіцер, дуже віруючий, підходить і каже: “Не переживай, вони з Богом. Вони не померли”... Я слухаю і думаю: що за фігня, як це не померли? Але пройшло кілька хвилин і думаю: а-таки воно працює. Легше мені стало.

- Нашого київського цвіту, 112-ї бригади, по всьому світу, я так розумію, по всій Україні, так?

- Так.

- І як вони себе показують?

- Уявіть – під час війни я перестав розбиратися в людях! Досвід у бізнесі, я зрозумів, не працює, бо люди, від яких ти не очікував таких вчинків, ставали за лічені дні професіоналами; а ті, на яких ти розраховував, які були професійними військовими, навіть, – впадали в апатію, хворіли. Ми всі тоді хворіли. Але одні хворі продовжували працювати, а інші йшли на два тижні лікуватися. Людина сама себе не знає, поки не опиниться на війні.

- Скажіть тоді, а ви що нового взнали про себе за цей рік?

- Бували моменти, коли ти розумієш, що скоріше за все, не повернешся. І тоді ти швидко розумієш, що для тебе важливо, що неважливо. А потім, скажімо, за годину-дві по очах свого підрозділу розумієш, що вони всі теж це пережили, і спокійно продовжують працювати, наче нічого не було. Коли небезпека минула, тоді ти розумієш, в якому божевіллі щойно був, що в тебе діти, дружина... Щоразу важче виходити з цього стану.

І ще важливе. Військовослужбовці, які своїми руками можуть покарати росіян, у них такої навіть сильної ненависті нема, це просто робота і все. Чого ненавидіти? Ненавидиш, це коли не бачиш і не знаєш, що з ним зробити, як добратися, як помститися йому, а коли ти тут – просто працюєш.

- Ви нині буваєте в різних точках, на Донбас виїжджаєте, чи в основному Київщиною займаєтеся?

- Я не виїжджаю вже досить довго, тому що в мене зараз така посада – начальник групи по роботі з добровольчими формуваннями територіальних громад. А вони знаходяться в області.

- Пояснимо, що ДФТГ – добровольці, які не отримують грошей і приходять вчитися та служити у вільний від роботи час. Вони за якимись параметрами не підійшли під мобілізацію, але служать на території власної громади.

- Добровольці – це теж організовані структури, які керуються військовими. У них укладені контракти, є завдання, керівництво, зброя, посвідчення.

Багато хто з військових не перебуває на нулі, але щоб все працювало, кожен має робити свою роботу. Буває важко пояснити людям, які не в зоні бойових дій, що їх робота страшенно важлива. Наприклад, охорона мостів. І треба розуміти, що хтось воює, а ти виконуєш свою роботу, але якщо її не робити, то вибухнути може. А ще – склади, електростанції, газорозподільні станції… Дуже багато об’єктів критичної інфраструктури, безпеку яких треба гарантувати.

- Як думаєте, коли війна закінчиться?

- Очевидно, що це наступний рік буде. Щоб це закінчити, треба знищувати дуже багато ворогів, які постійно поповнюються. Бо вони самі нікуди не підуть, а у нас нема іншого варіанту – доведеться працювати. Поки вони залишаються на нашій землі у нас не буде миру. Іншого варіанту, крім битися, не існує.

Лана Самохвалова, Київ