Пам’яті Павла Колчака, військовослужбовця, який мріяв стати генералом
Старший лейтенант Павло Колчак був командиром взводу автомобільної роти окремого батальйону, який забезпечує військові частини паливом, продовольством, боєприпасами – усім тим, що допомагає нашим військовим героїчно бити ворога.
На момент загибелі на фронті бійцю було лише 27 років. Ховали хлопця усією громадою рідного села Прибужани Вознесенського району на Миколаївщині.
«Клята війна забрала життя нашого молодого, енергійного, життєрадісного односельчанина, якому тільки жити, кохати, мріяти, творити, у якого було все попереду… Єдиний син у батьків… Не вистачає слів, щоб передати смуток та біль, який чорним крилом торкнувся не лише родини героя, а й друзів, рідних та усіх, хто його знав», - йдеться у повідомленні Прибужанівської сільської ради.
Батьки Павла - Інна Богданівна та Сергій Володимирович - не можуть оговтатися від горя, яке прийшло у їхню сім’ю. Їм важко говорити про сина - занадто ще свіжа рана. Тому розмовляємо з другом дитинства Павла - Олександром Сорочаном.
«Ми з ним разом змалечку. Ходили в одну школу, в один клас, грали у волейбол та баскетбол, він дуже любив уроки фізкультури. Такого друга треба ще пошукати – доброзичливий, надійний, завжди протягне руку допомоги і підставить плече у разі потреби. Був чесним, завжди прагнув встановити справедливість. А ще він дуже любив життя, намагався жити на повну силу, мабуть, відчував, що треба поспішати», - розповідає Сашко.
За його словами, після школи Павло спочатку закінчив технікум залізничного транспорту у Миколаєві, а потім вступив до Національного університету кораблебудування. Там він залюбки відвідував заняття на військовій кафедрі, тому подальшу свою долю пов’язав саме з військовою службою. Це була його дитяча мрія.
«Ще у школі, коли ми писали твір на тему «Ким ти хочеш стати», Павло написав, що хоче бути генералом. Мабуть, це пов’язано з тим, що його батько теж був військовим, все життя присвятив службі в армії», - пригадує мій співрозмовник.
Він каже, що його друг брав участь ще в АТО/ООС, тому коли почалася війна з росією, з перших днів став на захист країни. За добросовісну службу на новорічно-різдвяні свята Павло отримав коротку відпустку і приїхав у своє село. Тоді рідні та друзі бачили його живим востаннє.
Павло, як військовий, не був занадто говірким, проте інколи розповідав, що доводилося підвозити вантажі під обстрілами ворожої артилерії, адже не рідко точка доставки знаходилася впритул до переднього краю фронту. А вантажі мали йти на фронт безперервним потоком. Натомість звідти його підрозділ вивозив у безпечні місця поранених та цивільних, у тому числі і дітей.
«Пам’ятаю, як він казав, що під час перебування «на нулі» вони з хлопцями віддавали свої сухпайки та іншу їжу, яка в них була, тамтешнім дітям. При цьому самі залишалися голодними, але по-іншому не могли. У цьому був весь Павло – допомогти іншим, навіть якщо сам постраждає», - пригадує друг воїна.
Він також каже, що у Павла було багато планів на життя, він мріяв після війни одружитися, завести сім’ю і для цього навіть будував власний дім у Прибужанах. Але клята війна не дала можливості їм здійснитися…
За гарну службу Павло Колчак удостоєний «Козацького хреста» - відзнаки за героїчні вчинки військовослужбовців, які продовжують захищати територію України від російських окупантів, та іншими військовими нагородами.
Фото: Фейсбук-сторінка Павло Колчак
