Річниця трагедії у Миколаєві: рідні вимагають покарати зрадників
У березні виповнився рік, як російські ракети С-300 влучили в казарму 36 окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського у Миколаєві.
Це був один із найчорніших днів в історії міста. Тоді, за інформацією іноземних ЗМІ, загинули та отримали поранення кілька сотень українських військовослужбовців – мобілізованих і контрактників. Росіяни так сильно боялися наших морпіхів, що підло обстріляли казарми на світанку, поки всі спали.
НА МІСЦІ ЗНИЩЕНОЇ КАЗАРМИ БУДЕ АЛЕЯ ПАМ’ЯТІ
Минулої неділі родичі та знайомі загиблих приїхали на місце трагедії, щоби вшанувати пам'ять героїв. Захід був неофіційний, у Миколаєві про нього мало хто знав. Адже ініціатива виходила від групи жителів Одещини – саме звідти родом було найбільше воїнів, які загинули того дня – 18 березня 2022 року. Але пані Тетяна та її донька Наталя з Миколаєва все ж знали про мітинг, тому прийшли сюди пом’янути внука та сина Івана. Хлопець усього місяць не дожив до свого 25-річчя. Він був будівельником і без вагань пішов боронити батьківщину. На жаль, доля розпорядилася так, що загинув уже через тиждень після мобілізації.
…Колона з українськими прапорами під звуки автомобільних сирен під’їхала до місця злочину росіян. Попри заходи безпеки, з поваги до горя рідних і близьких, командування все ж дозволило їм уперше побувати на території частини, де рік тому стояла солдатська казарма. Сьогодні її вже нема – руйнування були такими, що відбудові споруда не підлягала.
Біля імпровізованого меморіалу закляк почесний караул, звучить щемлива «Плине кача». Присутні кладуть квіти і на колінах вшановують полеглих героїв. У багатьох із них у руках портрети хлопців – усі молоді, красиві, усміхнені...
Заступник командира бригади Олександр Оберемко розповідає, що того ранку по території військової частини було кілька влучань. Тому тепер прийнято рішення, що на місці, де стояла казарма, після війни буде закладено алею на знак пам’яті про загиблих військовослужбовців.
Сергій Степанович з Овідіопольського району Одещини, попри біль, все ж знаходить у собі сили згадувати події річної давнини. Тут поліг його 29-річний син – морпіх Дмитро Козяр. Батько часто розмовляв із сином телефоном. Так було і ввечері 17 березня. «Ми довго з ним говорили на різні теми, син казав, що вони в казармі, готуються відпочивати. А вранці вже зв’язку з ним не було. Ми відчули щось погане, тому наступного дня приїхали до Миколаєва на його пошуки. Нам спочатку говорили, що вони на завданні. А 21 березня ми дізналися, що він у списках загиблих. Але я не повірив. Почав об’їжджати лікарні, сподівався на чудо, та його не сталося. У мене є ще молодший син, який теж служить в лавах ЗСУ», – розповідає чоловік. Він також каже, що у Дмитра залишилася дружина та 6-річний син Андрійко – копія батька.
ПРОЦЕС ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЗАГИБЛИХ ТРИВАВ ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ
Володимир прибув до Миколаєва прямо з фронту, де його підрозділ виконує бойові завдання, щоб віддати шану своїм побратимам. «Близько 6-ї години ранку ворог завдав удару по приміщенню казарми, де відпочивали морські піхотинці. Приміщення було зруйновано вщент. Там перебували як контрактники, так і мобілізовані. Усі вони з першого дня війни за покликом серця пішли захищати державу, свої сім’ї, міста і села. Тяжко це пережити», – розповідає військовослужбовець.
Вікторія з села Вишневе Любашівського району Одещини приїхала вшанувати пам'ять свого 18-річного брата Дмитра Кіріцу, який у перші дні війни пішов до військкомату добровольцем. 27 лютого він уже прийняв присягу на вірність Україні.
Досі не може собі пробачити, що напередодні трагедії брат телефонував їй, але вона не взяла слухавку, бо була зайнята на роботі. А вже 18 березня мама забила тривогу, що син не виходить на зв'язок. «Я її заспокоїла, бо розуміла, що таке може бути, адже йде війна, хлопці можуть виконувати завдання. Але увечері я зайшла подивитися телеграм-канали. Як зараз пам’ятаю, годинник показував 19:32, коли побачила розбиту казарму, де останнім часом перебував брат. Ми почали скрізь дзвонити, та спочатку ніхто нічого не казав, а вже 21 березня зателефонували і попросили приїхати на впізнання. Багато тіл було понівечено, далеко не кожного можна було упізнати за фото. Ми два дні їздили по моргах і шукали брата, у нього були специфічні прикмети. Але його ніде не було. І лише через 9 місяців – 21 грудня отримали збіг за ДНК. Поховали Дмитра тільки 29 грудня», – ділиться своєю сумною історією Вікторія.
У кожного з цих людей історії схожі, адже війна забрала найдорожчих. Оплакує 23-річного сина, старшого матроса Андрія Салука і Віталій з Комінтернівського району Одещини. Дружина Віталія померла, коли Андрієві було лише 5 років, тож чоловік виховував двох своїх синів сам.
Він розповідає, що син служив за контрактом. За іронією долі, саме 24 лютого 2022 року його термін закінчився й Андрій планував мирне життя. Але не судилося. Востаннє хлопець зателефонував батькові з Миколаєва. Потім зв'язок обірвався. Чоловік дізнався про загибель сина з інтернету, коли в групах почали викладати фото розбомбленої казарми. «Ніякої офіційної інформації не було. Ми самі його шукали, де могли. Через три місяці я отримав від військової частини довідку про те, що син числиться серед зниклих безвісти. А наприкінці серпня ми дізналися, що він загинув при обстрілі казарми у Миколаєві. Та знайшли тіло хлопця й ідентифікували лише у грудні минулого року», – ділиться пережитим згорьований батько.
ЧИ РОЗСТАВИТЬ СУД УСІ КРАПКИ НАД «І»?
Рідні пишаються своїми синами та братами, які разом із багатьма іншими стали на захист рідної землі, проте вони не приховують обурення тим, що винні у трагедії досі не покарані.
Річ у тім, що, на думку родичів, з великою долею вірогідності, інформацію про перебування великої кількості військових у цій казармі «злив» росіянам ексочільник Миколаївської окружної прокуратури Геннадій Герман. Уже наступного дня казарма мала спорожніти – хлопці готувалися виїхати на завдання. Та прокурор свою провину заперечує. Останнього затримали ще на початку квітня минулого року і звинувачують у державній зраді. Судовий процес над ним нині триває в Одесі.
Крім того, дехто з родичів військовослужбовців дорікає і командирам, які не вберегли підлеглих. Адже «приліт» по казармах був не першим у Миколаєві, де на той час дислокувалося кілька військових частин, однак висновків ніхто не зробив. Але, як відомо, горе не дає тверезо мислити, тож дати відповіді на ці питання має лише суд. Родичі загиблих регулярно його відвідують, коли є така можливість, бо деякі засідання проходять у закритому режимі.
…Російське смертоносне залізяччя поховало під руїнами цієї казарми і нареченого Наталі з Одеси – Миколу Новікова. Йому назавжди залишилося 25 років. Служив контрактником, тож із першого дня війни захищав країну. Брав участь у боях за Херсонщину, за міста Вознесенськ і Миколаїв. «13 березня його ненадовго відпустили додому. Тоді ми бачилися востаннє. Він повернувся до своєї частини і 17 березня написав мені: «Порядок, було душно». Просив не дзвонити, бо виконує завдання. А на ранок мого коханого вже не стало. Через тиждень ми з батьками знайшли його тіло в ангарі й упізнали за каблучкою, яку я йому подарувала, та за татуюванням. Обличчя у нього не було – лікарі сказали, що смерть була миттєвою», – згадує Наталя.
Вона також каже, що Микола був не лише військовослужбовцем ЗСУ, а справжнім воїном, який не боявся випробувань і не шкодував свого життя у боротьбі з ворогом. Тож дівчина, від імені тих, хто втратив своїх рідних на цій війні, просить усіх українців не забувати, кому саме вони завдячують спокійним життям у мирних містах і селах.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото Ніни Ляшонок
