Дві трагедії однієї сім’ї

«Пересвіт» – небесний воїн полку «Азов» – під таким заголовком у травні минулого року в іванківській районній газеті «Трибуна праці» було опубліковано розповідь про трагедію в родині жителів Іванкова Клименків.

Тільки тепер, 22 березня 2023 року, в Іванкові відбулося поховання  меншого сина Клименків Миколи, який рік тому загинув на передовій, у Маріуполі. П’ять днів не дожив він до свого дня народження. Йому мало б виповнитися 27. Від командира військової частини матері Світлані надійшло сповіщення, що старший солдат Микола Олегович Клименко, стрілець-гранатометник окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, виконуючи бойове завдання, залишився вірним військовій присязі та українському народові, захищаючи територіальну цілісність, недоторканість та незалежність України, виявивши стійкість і мужність у бою за нашу Батьківщину, загинув 15 березня 2022 року.

У згаданій розповіді в «Трибуні праці» заступника директора Іванківського центру соціально-психологічної реабілітації Людмили Шелест йшлося про те, що на Миколу справили глибокий вплив події на Майдані Незалежності в Києві під час Революції Гідності і що з початком  війни на Донбасі в 2014 році він, будучи студентом факультету «Фізичне вихо­вання, спорт і здоров'я людини» Київського університету імені Бориса Грінченка, пішов захищати Батьківщину. Про своє рішення в сім’ї не сказав. Мама випадко­во побачила сина у нови­нах по телевізору…

Микола Клименко обрав службу у безстрашному пол­ку «Азов» Нацгвардії Украї­ни, який найбіль­ше відповідав світогляду та духовним цінностям хлопця. Проте навчання продовжив. Бійцю, який приїжджав складати сесію із зони бо­йових дій, викладачі йшли назустріч: частину заліків ставили «автоматом». А ще й тому, що спорт у житті Ми­коли займав дійсно важливе місце. У шкільні роки займався рукопашним боєм у Шко­лі спортивних єдиноборств «Берсерк», котра співпра­цювала з Школою бойових мистецтв «Пересвіт». Ви­вчав дієві сучасні прийоми ведення бою, необхідні в різних ситуаціях, філософію цінності життя та керування ним. Цілеспрямовано працював над собою. Займався бігом (долаючи напівмарафони), пізніше – велоспортом, тріатлоном, веслуванням. Брав участь у різних змаганнях.

Вчителі згадують його як урівноваженого, сміливого, витривалого й цілеспрямо­ваного учня. Саме бійцівські якості та відмінна фізична підготовка допомогли йому пройти всі випробування жорсткого відбору до полку «Азов». Там він отримав свій військовий позивний «Пере­світ», що означав «Перунів світ». А Перун, як відомо, – це покро­витель воїнів у слав’янській міфології, володар неба, по­велитель грому і блискавок.

Микола був призначений на посаду стрільця-грана­тометника. На своїй Фей­сбук-сторінці він вказав місцем свого проживання – Маріуполь, бо так фактично й було. Сім років свого жит­тя він віддав боротьбі за Україну, за нашу з вами незалежність. Додому приїздив не­часто, але завжди намагався побачитися з друзями, скрізь встигнути, надо­лужити те, що відібра­ла війна. Він поспішав жити, бо знав ціну жит­тю. Про війну розпові­дав неохоче…

Під час останнього приїзду, перед початком повномасштабної вій­ни, котру підступно розв’я­зала рф, більше, ніж звичайно, намагався побути вдома, з батька­ми. Залишив мамі свої медалі, фото, ключі від квартири (хоча раніше забирав ключі з собою)… Мабуть, на відміну від нас, відчував, що вій­на неминуча і вона буде надзвичайно страшною.

Й час випробувань настав. Для кожного з членів сім’ї Клименків. І кожен зробив неоціненний внесок у наближення україн­ської Перемоги. Від початку окупації Миколина мама Світлана, медсестра хі­рургічного відділення ЦРЛ, буквально жила на роботі. Через небезпеку пересувань по селищу та гостру нестачу медперсоналу вона цілодобо­во перебувала в лікарні, аси­стувала хірургам, іноді під дулами автоматів. Минулого року у Всесвітній день медичної сестри, за вір­ність обраній справі, особи­стий внесок у надання медич­ної допомоги населенню під час збройної агресії рф проти України Президент України Володимир Зеленський від­значив Світлану Клименко медаллю «За врятоване жит­тя».

Старший син В’ячеслав 24 лютого приїхав до Іванків­ського військкомату, проте приєднатися до наших вій­ськових уже не встиг. Через швидкий наступ окупантів виїхати з селища теж було вже неможливо. В Ірпені за­лишилася дружина. Дякуючи друзям, її вдалося евакуюва­ти. В’ячеслав пішов до маминої лікарні – допомагати медикам. Адже за відсутності електроенергії та водопостачання роботи виста­чало, а працівники, які про­живають у селах, доїжджати не мали змоги. Він не медик, а юрист за освітою, тож допо­магав, чим міг: носив воду, переносив поранених та хво­рих, допомагав з різними по­бутовими справами, щоб лі­карня могла функціонувати, а лікарі – надавати допомогу.

Олег Вікторович, чоловік Світлани, був фельдшером бригади швидкої допомоги. Під час окупації продовжував пра­цювати, хоча кожен виклик – як небезпечна спецопера­ція під обстрілами окупан­тів… 6 березня минулого року Олег Вікторо­вич у своїй червоній уніформі швидкої медичної допомоги увечері відійшов з роботи на пару годин і вже повертався. Колеги побачили його у вікно і вийшли назустріч, та його вже не було. Зник у самому центрі Іванкова. Швидше за все, окупанти забрали його в якийсь автомобіль. Колеги, як з’явилася мож­ливість після деокупації, розмістили оголошення у со­цмережах, рідні – подали за­яву в поліцію. До цього часу місцезнаходження Олега за­лишається невідомим.

...Коли ще окупований Іванків мав зв’язок, Микола телефонував до рідних. Не жалівся, але казав, що пере­буває в самому пеклі. Саме тоді, вперше за всю війну, в нього прозвучало: «Якщо я загину…». Він не боявся, але розумів, що в Маріуполі буде занадто гаряче і шансів вижити там менше, ніж в ін­ших місцях.

27 квітня 2022 року від командира його військо­вої частини матері надійш­ло сповіщення про його загибель.

Цілий рік знадобився, аби труну з тілом захисника України побратими змогли доправити додому. Важко навіть уявити, що пережили за цей час Світлана Клименко та її старший син Вячеслав!.. 22 березня 2023 року відбувся похорон героя.

З важким серцем і безмежним жалем пишу ці рядки. Пишу з гіркою думкою, скільки таких трагедій принесла на нашу землю, в долі тисяч і тисяч сімей ця проклята, нав’язана Україні рашистськими нелюдами війна.

Павло Смовж

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства