Як Тростянець виривали з кантемирівських пазурів

У містечка Тростянець на Сумщині у 2022 році з'явився ще один день народження – 26 березня. Це офіційна дата визволення від росіян, які окупували місто майже на самому початку вторгнення. Тут і в сусідній Боромлі майже місяць перебували штаби російських військових, зокрема, кантемирівської дивізії – так званої “еліти росармії”. Росіяни зайняли центр міста, адмінбудівлі, на привокзальній площі виставили техніку і били з артилерії та РСЗВ по Охтирці.

Вокзал, площа, адмінбудівлі, п’ятиповерхівки і приватні будинки в місті досі нагадують про місячний російський терор. Сумним символом того часу стала тростянецька лікарня: російська військова “еліта”, якій підсмалили хвоста, розстрілювала медзаклад просто задля розваги – з танка, перед тим знищивши усі “швидкі” в місті. Місцевим жителям це особливо болить, бо за рік до того з лікарні “зробили лялечку”: гарний ремонт, оновлення медтехніки...

Для тростянчан місяць окупації був страшним сном: люди сиділи по підвалах, у місті не було електрики, не працював зв'язок, виїхало понад половина населення. Російські військові грабували місцевих, забирали на допити, катували... Траплялися випадки, коли цивільних розстрілювали у чергах за продуктами, гинули жінки і діти... У той час підтримували людей місцеві підприємці – наприклад, Мирослав Шило пік хліб та роздавав його безкоштовно.

І ні на мить не припиняли опір сумські партизани: виявляли позиції противника, передавали координати, вступали в бої з ворожою розвідкою, допомагали просуватися розвідці 93 ОМБр “Холодний яр” (саме “холодноярівці" звільняли Тростянець, а за ним – Боромлю, де також засів ворог).

Розповіді самовидців про опір ворогу та боротьбу за Сумщину – у матеріалі Укрінформу до дня звільнення міста.

ВОРОГ НЕ ЗНАВ, ЩО ОПИРАЄТЬСЯ ВСЬОГО ДВОМ МЕХРОТАМ

Олександр Сліпко, комбат 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, який брав безпосередню участь в звільненні міста, каже, що наступ ЗСУ в напрямку Тростянця розпочався приблизно 10 березня.

- Переломний момент настав після закріплення наших підрозділів в населених пунктах Артемо-Растівка та в південному передмісті Тростянця – Смородине, – згадує він.

Військовий зазначає, що росіяни не тікали із захоплених територій, відчувши першу небезпеку, – навпаки, вони планували та готувалися утримувати окуповані міста.

- Звісно, вони хотіли утримувати ці міста. У населених пунктах Тростянець та Боромля ворог організував оборону та готувався до переходу в наступ. Станом на той день, коли ворог тікав з Тростянця, бої вже точилися на його західній, східній та південно-східній околицях.

Загалом місцеві розповідають, що “гаряче” для росіян в Тростянці стало з 21 березня. У наступні кілька днів їх звідси викурили. Хоча насправді, каже Олександр Сліпко, сили не були рівними: ворог переважав у особовому складі та техніці.

- Ворог у складі танкового та артилерійського полку не знав, які сили на них наступають, – пояснює Сліпко. – Вони не розуміли, що чинять опір всього лише двом механізованим ротам. Перші дні в нас були побоювання, що така велика кількість техніки ворога нас просто роздавить. Але, як показало ведення бойових дій, окупанти не були здатні чинити організований опір.

Питаємо в комбата, на чому базувався успіх ЗСУ під час деокупації Сумщини. Наскільки була важливою поміч місцевих партизанів?

- Успіх ЗСУ під час деокупації нашої території в напрямку Тростянця базувався на підготовці військ. Допомога місцевих партизанів була досить важливою, вони давали цілевказівки нам, нашій артилерії та й взагалі інформацію про те, де знаходиться противник та що він робить, – каже Сліпко.

У НАС БУВ ПЛАН ОПОРУ, АЛЕ В СУМАХ ЗААРЕШТУВАЛИ ОСНОВНУ ГРУПУ ПРАВОГО СЕКТОРА

Сергій Панічев, нині військовий підрозділу військ Тероборони, рік тому був учасником диверсійної групи, котра працювала разом із військовими розвідниками 93-ї ОМБр «Холодний яр»: виставляли секретні дозори по селах, мінували підступи до населених пунктів, аби не дати змогу пройти ворожим колонам, вступали в бої з розвідгрупами ворога, забирали трофейну зброю та техніку, щоб передати ЗСУ.

- Ми чекали війни, ми до неї готувалися. Повинні були працювати у разі ворожих дій із 3-ю штурмовою бригадою, це наші побратими. Але напередодні вторгнення основну групу Правого сектора заарештували в Сумах. Це було якраз 23 лютого, за день до війни. У нас були плани, хто що робить, а тут раптово довелося їх коригувати. До речі, уже наступного дня із Сумщини евакуйовувалися усі силовики. Ми з побратимами поїхали на Охтирку, щоб отримати зброю, тільки отримали її – почалися авіабомбардування, загинуло багато військових. Тоді в область зайшла 93 бригада, ми обмінялися контактами і вже далі працювали з ними. З Охтирки нас переправили на Тростянець, і ми працювали там під час окупації міста, а згодом допомагали його звільняти та зачищати від ворога, – розповідає Панічев.

Робота диверсійної групи, до якої входив Сергій, полягала в тому, щоб розвідувати територію, виявляти позиції ворога та давати координати артилерії.

- Нам пощастило, бо мали прямий контакт із командуванням артилеристів: брат мого товариша, з яким були поранені в один день на Майдані, виявився командуючим 17 сектором артилеристів, вони точно працювали по наших координатах, – каже Панічев.

За його словами, у 20 числах березня стало зрозуміло, що 93 бригада йде в наступ на Тростянець, переходить річку і буде штурм.

- Ми зібрали БК і пішли їм назустріч. Далі зустрілися з їхнім підрозділом і пішли зачищати Тростянець – працювали по лівій стороні. Робота відбувалась так: ми перевіряємо населений пункт, далі заходять розвідка 93-ї бригади і піхота. Після зачистки виявляли колаборантів та передавали їх правоохоронцям.

Він розповідає, що здійснювати подібну роботу могли тільки місцеві, які добре знають дороги, села та людей у них.

- Зверталися до тих, хто був надійним, – ми тут живемо, тому знаємо людей. Тоді багато друзів давали інформацію. Також дуже допомагали лісівники, які знали місцевість та дороги, як свої п’ять пальців. Щоб ворог нас не виявив, часто міняли номери телефонів та операторів, бувало, що зустрічалися на домівках інформаторів.

Зараз диверсійники також не відпочивають. Як каже Сергій, “працюємо, копаємо, займаємось геолокацією, перевіряємо усі мости та опори”. Вдруге ворогу так легко зайти на Сумщину не вдасться, переконує він.

“ЕЛІТА РОСАРМІЇ”? МИ САМІ ДЕ В ЧОМУ ЕЛІТА

Долучалися до опору ворогові не тільки люди з військовим досвідом Майдану й АТО, а й лісівники. Так, лісник Тростянецького лісгоспу Микола Литвин під час окупації та деокупації Тростянця працював у полях, вистежуючи ворога, передавав координати військовим. Пан Микола мав чітке розуміння, що не хоче назад до “совка”, а також знав: у разі, якщо село займуть росіяни, його першим здадуть ворогу і репресують.

- Вся ця “кухня” заварилася майже одразу: ворог був у Тростянці на наступний день після початку вторгнення, 25 числа. 26-го їхні колони через Тростянець почали рух в напрямку Гадяча. Через Охтирку їм пройти не дали, а тут було відкрито. Вони намагалися рухатися звідти на Київ. Тоді ж я взяв свою мисливську зброю та й пішов у поля працювати. 26-го мав перше знайомство з росіянами: йшла колона в понад 100 одиниць техніки (танки, БТР, БМП), я спостерігав за рухом з позиції. Сказати, що я був вражений, – це нічого не сказати: гул стояв кілометрів на 10 в окрузі, про опір їм не йшлося, який міг бути опір зі стрілецької зброї танкам? Але я міг рахувати та передавати координати. Вийшов через знайомих на місцевого воєнкома, передав спочатку йому. Уже десь на третій день роботи я вийшов на чоловіка, який сидів на “Байрактарах”. Коли почав працювати з ним, одразу побачив ефект від своєї роботи.

Питаю, чи було страшно: ворог переважав у кількості, давив зв'язок...

- Звісно, було страшно, але я був не згоден вертатися до “совка”. Ми тоді у селах іще не чули про 93-тю бригаду. По покинутій техніці росіян зрозуміли, що в Тростянці стоїть кантемирівська дивізія – знайшли їхні шеврони з іконою Ченстоховської Богородиці та дубовим листям. Звичайно, це лякало. Але робити щось потрібно. Ну й що, що “еліта росіармії”? Еліта – то й еліта. Ми теж у дечому еліта.

Чоловік розказує, що було розуміння також і того, що не всі місцеві готові й хочуть опиратися ворогу.

- Був момент, коли ми виявили, що колону ростехніки повели місцевими дорогами через поля. Ми одразу зрозуміли, що хтось із наших помагає, бо там треба знати путь, інакше заблукаєш. Згодом, після звільнення – СБУ виявила того чоловіка, його зразу ж забрали.

Лісник каже, що після перших попалених колон та зіткнень із диверсантами росіяни стали “злющі, як чорти”.

- Частина розбитої колони завернула до нас у село під Тростянцем. Повалили електричні стовпи – у нас світла потім два місяці не було. Вони стали на ніч. Я передав координати хлопцям, але попередив, що як відкриють артвогонь, то рознесуть півсела. Хлопці вичекали, поки росіяни стануть вранці на марш, і уже на марші їх розбивали. Я потім проводив зачистку – вони дуже багато техніки втратили на марші, то я пошкодив танк, який вони залишили, його потім змогли забрати військові ЗСУ.

Ситуація в окупованому регіоні змінилася, коли пішли чутки, що сюди заходить 93-тя бригада, каже Микола Литвин.

- Я здибався з військовими 93-ї на блокпості. Це були контрактники, зведена рота бійців із досвідом: стояли в Іловайську, знали, як то кажуть, що робить. Ми обмінялися контактами і буквально через пару годин почали працювати. Почалися рейди. Ми для них збирали інформацію, тоді разом просувалися потихеньку вперед по сірій зоні і, відповідно, посувалася й сама сіра зона. За розвідниками йшли менш досвідчені хлопці з бригади, піхота, займали позиції, окопувалися... Так працювали аж до 26 березня. З того часу це мої побратими, я пишаюся, що мене з ними доля звела.

Далі були спільні рейди зі спецпризначенцями, бойові виходи в бік Малого Висторопа – там стояли російські десантники і намагалися в тил зайти нашому наступу. Ну, що вам сказать: було цікаво! Я за цей місяць прожив таке відчуття братерства, це на все життя запам'ятається: впевненість у дружньому плечі, відчуття, що ти тут не один свідомий, що тебе підтримують, спільна праця на звільнення своєї землі, – ділиться спогадами лісник-диверсант.

- Коли в Тростянці зав'язалися вуличні бої, то військові мене з собою не пустили, мовляв, дядьку, вам тут не місце, якщо вас шльопнуть, то воно буде на нашій совісті, – сміється Микола Литвин.

ТРОСТЯНЕЦЬ БУВ ПОРОЖНІЙ – ВСЕ ЯК У СТРАШНОМУ КІНО

Євген Івахненко під час окупації Тростянця ходив на роботу в лісгосп та охороняв підприємства: переганяв спецтехніку й вантажівки, переносив зварювальні апарати, електрогенератори тощо в безпечні місця. Також Євген Леонідович переховував поранених бійців 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», забезпечував їх усім необхідним. Знаходив запчастини для ремонту військової техніки. Допомагав евакуювати мирних мешканців з небезпечних територій, вивозити тіла загиблих громадян та військових. Особисто перевозив диверсійні групи з Охтирки до окупованого Тростянця, возив зброю, трофейні засоби зв’язку. У його будинку був організований штаб групи по збору даних для ЗСУ. Під час окупації прихистив дві сімʹї, збирав розвідувальні дані про позиції ворога. Через це окупанти розстріляли його будинок.

- Чого я не виїжджав із цивільними “зеленими коридорами” із Тростянця? Та куди мені виїздить, у мене купа собак, котів. Як їх вивозити? Ми з дружиною залишились, – розповідає Євген Івахненко. – Живемо на краю міста в лісовій зоні, з цієї сторони в Тростянець заходила 93-тя бригада, вони в лісгоспі оселилися.

Місяць окупації родина згадує зі страхом. Росіяни розташувалися в Тростянці й лупили звідси по Охтирці.

- Засіли у місті та по селах, ховалися за людей... Їх і бомбить не могли толком, бо тут би все рознесло. Місто понівечили, нашу лісодослідну станцію, яка Другу світову пережила, спалили... Я тоді по місту ходив – Тростянець був майже пустий, як у страшному кіно. Люди збиралися в чергах біля видачі хліба – дякуючи Мирославу Шилу, який пік та роздавав хліб людям, і біля аптеки, там видавали ліки. Найгарячіше тут було з 20-х чисел. Бої були дебелі. Ну, а погнали їх уже 25 березня, 26-го вранці вони вийшли – бачили, що буде кільце – і швидко вийшли на Боромлю, а вже звідти через кордон до росії. Ми ж у місті зустрічали наших хлопців на БМП, обнімалися всі, цілувалися!..

НАШИХ ЗУСТРІЧАЛИ ОБІЙМАМИ, АЛЕ БУЛИ І СЕЛА “З ДУШКОМ”

Цікавимось у сумських партизанів про те, що було одразу після звільнення Сумщини – адже на всіх деокупованих територіях виявляли поплічників ворога, катівні, стихійні цвинтарі...

- Я ніколи не втрачав віри, що ми зламаємо хребет ворогу. Навіть тоді, коли нашими селами йшли нескінченні колони росармії, – каже Микола Литвин. – Ми непогано знали місцевих людей, бо ж село селу різниця. Одні зустрічали наших військових та дуже добре ставилися, жінки їсти готували, в хатах приймали. А десь було, що не виходили назустріч. Було одне село “з душком”, Вистороп, там узагалі вовком дивилися. Причина – храм московського патріархату. Там батюшка росіян горілкою поїв, місцевий фермер їм м'ясо возив... Коли ми туди зайшли, я балакав з тим фермером, питав – навіщо. Він казав – щоб по ним не стріляли. Словом, різні були ситуації. Я упевнений, що якби наше село окупували росіяни, мене б одразу здали, і будинок би спалили, і мене б убили. Це від людей усе залежить. От у Боромлі Проневич (бігун, марафонець Сергій Проневич під час окупації Сумщини палив російську техніку, був убитий. – авт.) працював також, але його здали й убили. Як не крути, ми все таки східна Україна. Менталітет тут дуже різниться від заходу, патріотів небагато, населення інертне, у селах значна більшість людей пенсійного віку... Небайдужі – або у війську, або за кордоном, виїхали ще до війни. Тут причина – у корумпованій владі, яка доводить людей до зубожіння. Я от і такі, як я, знали, що будемо боротися до кінця. Але таких було мало.

Сергій Панічев зауважує, що велика проблема – з колаборантами.

- Ми заходили у звільнені міста і затримували разом із СБУ цих людей. Згодом їх майже усіх повідпускали. Зате були спроби на нас відкрити карні справи – за перевищення повноважень. А люди ж усе бачать. Активні колаборанти досі на волі, їм усе зійшло з рук. Більшість людей керуються принципом: такі були часи, закрили очі на минуле і живемо далі, – говорить Панічев.

УСІ ЧЕКАЮТЬ, КОЛИ ЗСУ ПОЖЕНЕ ВОРОГА З УСІЄЇ КРАЇНИ

Насамкінець питаємо героїв матеріалу, чи відзначатимуть день звільнення Тростянця і як саме.

- Не знаю, як у громаді, – ну, але ми привітаємо хлопців. Будем пробувати додзвонитися, може, хто буде на зв'язку. До повномасштабної війни ми такі дати також відзначали – у мене ставок свій, то я хлопців-атошників вітав там. У нас при владі були люди з совковим мисленням, офіційно такі відзначення не практикувались, – каже Сергій Панічев.

Для Миколи Литвина ця дата – точка відліку.

- Ми коли зараз дивимося в очі один одному з хлопцями, з якими тоді влаштовували засідки на ворога по полях та посадках, розуміємо один одного без слів. Але таких небагато. Для більшості це – ну, добре, отак от вийшло. А для мене особисто то були найщасливіші дні життя – наповнені сенсом, коли кожна хвилина була прожита недарма.

Зі свого боку Євген Івахненко відзначає, що окуповані міста потроху відбудовуються, темпи непогані: у Тростянці замінили вікна, ремонтують будівлі... Більшість людей повернулися додому з евакуації, не приїхали переважно лише ті, хто виїхав за кордон.

- Всі чекають перемоги. Всі моляться за наші ЗСУ. Між людей ходить чорний жарт – мовляв, дякуємо путіну, що у багатьох сумців прокинувся патріотизм. Бо так би досі й думали, що у нас сусід хороший. А він показав своє – навіть не обличчя, бо там немає обличчя, а нутро. Ми тримаємо стрій і чекаємо, доки наші ЗСУ поженуть ворога з усієї країни так, як минулого року на Сумщині.

ЗАМІСТЬ PS: ОКУПАЦІЯ ТРОСТЯНЦЯ В ЦИФРАХ

Окупація Тростянця російськими військами тривала місяць.

Правоохоронні органи розслідують більше 100 кримінальних проваджень за фактами порушень законів та звичаїв війни під час обстрілів і окупації Тростянецької ОТГ (ч.1 та ч.2 ст.438 Кримінального кодексу України). За попередніми даними, росіяни вбили 49 мирних жителів, трьох із яких закатували. Серед загиблих – двоє дітей, 13 та 14 років. Деякі досі вважаються зниклими безвісти.

Під час окупації в Тростянці пошкоджені 59 об’єктів комунальної власності; частково зруйновані 800 житлових будинків, 250 квартир; повністю зруйновані 5 багатоповерхівок, 12 приватних будинків. Найбільшої руйнації зазнали Тростянецька міська лікарня, привокзальна площа й будівлі та споруди, розташовані на ній, підприємства Держлісгосп, ПрАТ «Монделіс Україна», історичні споруди: Краснотростянецька лісодослідна станція, садиба Л.Є. Кеніга, колишній магазин купця Ф.Курила тощо. За підрахунками експертів, сума збитків, завданих громаді, складає 104,7 мільйона доларів США.

За період окупації в Тростянці базувалося близько 300 одиниць військової техніки. Також перебувало близько 500 військових особового складу різних дивізій, у тому числі й кантемирівської танкової дивізії (всього було три ротації). Спочатку до Тростянця зайшли розвідники, через три дні – російська армія. Окремо стояла артилерія на вокзалі. Тростянець став першим містом, де під час воєнних дій був знищений генерал російської армії.

Тетяна Когутич

Фото: 93-тя ОМБр Холодний Яр та з відкритих джерел