Після війни кияни вже ніколи не дивитимуться на місто звичним поглядом. Парки, проспекти, розв’язки, муніципальні відомчі будинки будуть розповідати про те, як у лютому 2022-го там знешкодили ДРГ, нагадувати про те, як кияни й некияни стояли в чергу за зброєю та ночували біля пунктів комплектації, щоб встати у стрій. А буваючи біля модного ЖК на Лівобережці, я згадуватиму мобілізацію його жителів.

Колишній прикордонник – керівник охорони Нової пошти Київщини – менеджер керівного складу агрохолдингу – атовець, зрештою вже два роки резервіст, заступник комбата тероборони Дніпровського району проводить у Фейсбуці трансляцію для сусідів свого модного житлового комплексу (небідних людей, здатних придбати нове житло у гарному районі). Його тези коротко. Друзі, незабаром буде повномасштабна війна, хто готовий встати на захист, звертайтеся. Є можливість сформувати взвод з нас з вами, із сусідів.

Вторгнення відбулося, власне відбувся і “взвод сусідів”, які за рік стали вправними бійцями із історіями просто блискучих операцій, як і відбувся їхній командир Олександр Посітко, який невдовзі очолив цілий батальйон.

Події, які стосуються оборони Києва, їхня реконструкція вже існують в інтерв’ю, в розмовах. Але розмови з військовими старшого офіцерського складу – прекрасна нагода зрозуміти і як формувалася армія у перші дні війни, і як зростала. Розмова із Олександром Посітко – це цінні узагальнення, висновки, оцінки у недавньому минулому діючого військового. Які між іншим дають шанс поглянути і на те, як народжуються в Україні командири батальйонів.

- Олександре, я слухаю, як ви формували кістяк самооборони на Лівобережці, готувалися до війни і подумала, що тероборона – то творчість. Бо історія формування підрозділу кожного району столиці не подібна на іншу...

- Я в 2019-му році підписав контракт резервіста в батальйоні територіальної оборони Дніпровського району Києва.

Мій командир роти періоду АТО-ООС став комбатом цього батальйону в резерві і покликав мене заступником, моя посада була резервна, я міг дозволити собі працювати на цивільній роботі і виконувати функції як резервіст. Ми почали підтягувати туди наших хлопців періоду АТО, знайомих, сусідів. Головне в моїх виступах перед ними: війна триває, точно буде повномасштабна, тому потрібно готуватися. Чим ближче час підходив до 24.02.22, тим більше людей приєднувалося. Протягом грудня-січня люди пішли до нас масово. Ми проводили щосуботи тренування за містом, розказували як поводитися зі зброєю, так нас і застала війна.

Чи є формування резервного батальйону творчістю, як ви зауважили. Для нас це питання чіткого планування. І ми планували формувати батальйон з територіальною прив’язкою. Тобто, от є Дніпровський район, ми його умовно розбиваємо на якісь сектори, і у кожному секторі формується рота. Всередині сектора є кілька мікрорайонів, у кожному з них формується взвод. Що нам це дає? Подаємо сигнал, люди вийшли з під’їздів – і вони вже підрозділ, готовий до виконання завдання. Ми їх не збираємо по всьому місту. В цьому і головний принцип тероборони. Чи спрацювало це після 24 лютого? Людей було дуже багато, але ми формувалися в нормальному режимі, і вже до вечора першого дня на головний напрямок вже виставили три роти.

І буквально за кілька днів сформували батальйон, причому кількість особового складу вдвічі перевищувала штатну. Ми на третій день війни мали близько 1100 людей, хоча штатна чисельність була 450. І вже повноцінно займали оборону району.

- Тоді Київщину захистила 72-а бригада?

- Так, другий батальйон 72-ї. Ми з ними були на постійному зв’язку, оскільки за задумом, вони, якби вони не втрималися і відступили, то відступали б в мої бойові порядки. Тобто, ми займали другий ешелон в межах міста Києва і далі ми по плану мали вже битися разом. Тому ми з цим комбатом були на взаємодії постійній, але, слава Богу, вони стримали противника ще перед Броварами.

- Слухаючи вас, вкотре ловлю себе на думці, що ми насправді всупереч міфам серйозно готувалися до війни.

- В 2014-му році, коли я прийшов в ЗСУ з Державної прикордонної служби, в мене було досить скептичне ставлення до Збройних Сил. Бо прикордонники зверхньо ставилися до армії, оскільки прикордонники завжди в постійній бойовій готовності, ми на відміну від Збройних Сил постійно на бойовому чергуванні. І коли я вже прийшов у військо у 2014-му і на Луганщині зіткнувся з офіцерами-професіоналами: артилеристами, танкістами, і коли я побачив їх в бойовій роботі, я був у захваті. Я тоді дивився на них і думав, слава Богу, що у нас в армії якимось неймовірним чином збереглися офіцери, спроможні мислити, приймати рішення, щось планувати. І це були майори, підполковники. Вони якимось чином змогли пройти через весь період розвалу армії і втриматися, розвинутися. Зараз от всі ці люди, про яких я говорю, це рівень різного роду командування від Залужного і до командувачів різних угруповань родів і видів сил військ. Тоді вони були комбатами.

- Ви починали заступником комбата, стали комбатом. Що залежить від комбата?

- Все. Абсолютно все. Як він підбере собі заступників, підбере командирів підрозділів, як він їх підготує, як він займається плануванням та управлінням. Якщо командир батальйону не розуміє як потрібно організувати все в своєму районі оборони або наступу, як потрібно зв’язати всі ланки до купи і управляти ними в ході бою, тоді є загроза втратити і позиції і людей. Без планування, організації, підготовки батальйон – просто велика кількість озброєних і вмотивованих військовослужбовців. Великий військовий підрозділ чи частина, це великий і складний механізм, який працює як механізм, коли ним фахово управляють і всі ці зв’язки між «складовими» налагоджені.

- Ок. А як ви готували людей?

- Після звільнення Київщини у нас був час для того, щоб встигнути провести яку-не-яку підготовку. 90 відсотків особового складу батальйону це були цивільні люди, які не мали ніякого досвіду або цей досвід був якийсь дуже давній і умовний. Тому ми, як тільки з’явилася можливість, дуже швидко почали підключати інструкторів, які б могли проводити заняття з особовим складом. Нам поталанило, бо однією з груп, яка зайшла у батальйон, це була група професійних інструкторів і професійних знавців практичної стрільби.

- Мисливці?

– Не мисливці. Це спортивна стрільба. Це спорт саме стрільби з вогнепальної і нарізної зброї. Це були грамотні хлопці, переважна більшість з них учасники бойових дій. Їх було близько сорока осіб. Це члени спортивного клубу «Практика» на чолі з керівником київської філії цього клубу. Це працівники різних структур, наприклад зараз мій начальник штаба, а крім цього мій побратим ще з 2014-го року, директор одного з магазині «Ібіс». Це люди дотичні до зброї і до практичної стрільби. З них ми змогли сформувати групу інструкторів, які навіть у квітні встигли пройти у британців підготовку, як інструктори. І відразу вони почали поширювати набуті навички і знання вже серед солдатів. І таким чином ми змогли рівень людей підняти. У другій половині травня ми вже були в районі міста Чугуїв і перейшли в підпорядкування 92-ї механізованої бригади. Отак вже почався наш саме безпосередньо бойовий шлях.

Насправді батальйон на Харківщині показав себе дуже сильно. У порівнянні з переважною більшістю сил територіальної оборони батальйон був в порядку. Ми змогли сформувати дуже сильне ядро технічної розвідки. Не лише аеророзвідки, у нас були хлопці, які встановлювали камери з постійним спостереженням.

- А де встановлювали?

- Наприклад на трубі Зміївської ТЕЦ, щоб ви розуміли. Причому ситуація була: хлопці полізли на трубу, а це понад сто метрів по драбині залізній, ще й почалася гроза. Уявіть собі двох хлопців, які сидять на трубі ТЕЦ на величезній височині, йде дощ. Але тим не менше ми могли спостерігати за величезною територією, коригувати артилерію. Цими даними користувалася 92-а бригада і не лише. Крім цього ще кілька камер працювали. Були у нас засоби радіоелектронної розвідки, звісно БПЛА, які літали постійно як на рівні роти, так і для роботи рівня батальйону. Але фішка нашої розвідки була в тому, що всі дані з цих засобів збиралися всі в одному місці в аналітичному центрі, який ми створили. Дані ці аналізувалися, формувалися аналітичні довідки щоденні про зміни в положенні військ противника, про цілі, які вражені нашими засобами, які не вражені. Усе це люди аналізували і видавали нагору, і це було дуже ефективно. Це дуже подобалося командуванню 92-ї бригади так, що вони навіть намагалися залишити цей аналітичний центр, коли ми виходили на ротацію в серпні.

- Хто придумав історію з встановленням камер?

- Оцей самий директор «Ібіса» на той момент в батальйоні був начальником розвідки. І розвідники – це його люди, яких він привів у батальйон. Тут більше його заслуга. Батальйон займав там величезну територію, тому що півтори роти наших відправили на Верхній Салтів і Старий Салтів. Так тривало все літо. Це якраз були найактивніші бої тоді на цих напрямках.

- Далі ви їдете на Херсонщину. Ви берете участь у цьому південному наступі?

- Ми повернулися на ротацію в Київ, почали доукомплектування батальйону. Почали правильну бойову підготовку так, як воно мало б пройти від першого етапу до останнього злагодження. Залучали різноманітних інструкторів, вигризали полігони, бо вони завжди зайняті іншими. Ми підготували досить добре батальйон, але десь на середині, на початку жовтня командир бригади запропонував мені очолити інший батальйон нашої ж бригади. Це один батальйон спеціального призначення. Я не дуже хотів йти, оскільки 128-й батальйон, по суті, створювався мною.

- Ваші сусіди.

- Це не лише сусіди. Це люди з моєї компанії. Там є з холдингу група людей, яка до мене прийшла. Це люди з 12-го батальйону, які служили зі мною ще у 14-му році. Це сусіди, це пластуни, які до мене прийшли також. У мене там найбільша група була пластунів саме в 128-му батальйоні. Тому це такі різні групи, які до мене близькі в різних напрямках, і всі вони приходили до мене і там ми разом служили. І покинути їх мені було непросто. Хоча так треба було на той момент. Утім, командир бригади запропонував мені очолити батальйон і взяти з собою людей, які могли б бути у мене заступниками, оскільки проводили заміну всього командного складу того батальйону. Це 11-й батальйон спецпризначення нашої бригади. Я погодився, і 14 жовтня на День захисника України поїхав під Миколаїв ще тоді приймати батальйон. Разом зі мною поїхав офіцер, який був у 128-му батальйоні командиром роти, і начальник розвідки. Оце двоє людей, яких я взяв до себе заступником і начальником штабу, і ми поїхали приймати справи. Батальйон був досить складний, там було чимало хлопців з батальйону «Айдар», ще з 14-го року, там когось ми знали з них ще за тими подіями.

- Трохи анархісти?

- Так. Сміливі, завзяті, але розуміння саме ведення бойових дій у складі військових угруповань і підрозділів у них не достатньо. І ми вчимо і переконуємо їх наскільки це важливо зараз в таких умовах війни, які ми маємо зараз, воювати по-новому. Ще група людей все-таки перейшла до мене в 11-й батальйон. І ми почали з того, що стали в один з районів оборони під Миколаєвом. Такий населений пункт є Правдіно, ми тримали позиції. Важкі були умови, оскільки підготовлених позицій як таких наші попередники не створили. Коли нас туди ротували, то були якісь просто окремі ями в посадках. Велись постійні ворожі обстріли, дуже щільно працювала ворожа аеророзвідка. Досить було складно завезти на ці позиції необстріляних людей. Зазнали ми втрат у перші кілька днів, вбитий був хлопець один і один поранений. Постріл танка просто прилетів до них у посадку. Потім прийшов удар «Ланцетами» по розташуванню однієї з рот, теж було десять поранених. Але потім так більш-менш вирівнялась ситуація, і через два тижні нас з тих позицій забрали і передали в підпорядкування командувача у Миколаїв. І ми перемістилися на північ Миколаївщини, туди під Снігурівку. Там готувався наступ на Херсон і нашому батальйону була виділена задача в цьому наступі. Нам передали танкову роту в підпорядкування з 4-ї танкової бригади. І певна задача нам була визначена командувачем в ході цього наступу. Ми активно готувалися. Готувалися всі бригади, які мали брати участь у наступі, але, на жаль, буквально за два дні до його початку противник втік.

Це був початок листопада. Я не буду розголошувати задуму самого наступу. Єдине, що можу сказати, що він був спланований дуже чітко. Дуже чітко всі елементи, я був присутній на організації взаємодії наступу, де були присутні всі командири батальйонів і бригад.

Наступ мав початися з району зосередження, який вже біля відбитого нами Давидового Броду і на південь до Дніпра. Сплановано було дуже чітко, у противника реально шансів було дуже мало. Мабуть, вони про це дізналися і вирішили не випробовувати себе і відступили. Артилерія працювала постійно і їхня, і наша, звісно. Це не було легко. Ми несли втрати на підривах. І розвідка, яка йшла перша, вона вела бої по відступаючому противнику. Це не було так легко, але це не було проломлювання підготовленої оборони. Різниця величезна. Відступили вони за Дніпро, хоча наша артилерія працювала постійно по відступаючому противнику і втрат завдала їм досить багато. Але швидко наступати ми не мали змоги, оскільки мінування було просто дуже масштабним. Усі поля, всі дороги були заміновані, всі мости підірвані. Розмінуванням, щоб ви розуміли, ми займаємося досі. От весь період з листопада по кінець вже березня мої сапери в тому районі зосередження, де ми знаходимося, продовжують розміновувати поля. Це вже тисячі мін. Фермери приходять і просять допомогти, бо вони хочуть розпочинати польові роботи. І ми їм намагаємося допомагати розміновувати ці поля. Ну отак от відбувся наступ на Херсон. Вони втекли, ми зайшли на ті позиції. Нам визначили нову задачу вже на цих позиціях, де ми зараз. Ну от ми продовжуємо її виконувати.

- Коли почала надходити зброя партнерів?

- Та з першого дня. Вже з першого дня нам привезли дванадцять НЛАВів і потім за кілька днів привезли кулемети браунінги, потім почали надходили ці одноразові гранатомети. Цей процес не зупиняється.

- А маєте нашу зброю? Стугну?

- Це прекрасна зброя, просто, на жаль, вона не потрапляла нам в руки. Їх, на жаль, так мало, що на всіх не вистачає. Звісно, що я мріяв, щоб у мене на озброєнні були Стугни. Я міг би робити дуже багато корисної роботи з їх допомогою, але у нас їх немає.

- От я їздила в зону бойових дій і не бачила, щоб віддавали честь, в ЗСУ, я бачу братство, але не бачила шикування і звертання по формі. Чи мені здається, чи я просто не так потрапила?

- Чому, звертаються. Але в тероборону, та й загалом до війська, зайшла величезна купа цивільних людей, у яких не сформовані ці символи і ці традиції. І формувати їх власне не було коли. Хоча я завжди намагаюся їх. Скажімо так, я від особового складу не вимагаю їх жорстко дотримуватись, але я їм пояснюю для чого це потрібно. Що є військо. Це не просто собі купа озброєних людей, а військо має певні традиції, певні символи, певні церемоніали. І для того, щоб військо виглядало саме військом, є сенс їх дотримуватися – в носінні форми одягу, дотриманні оцих церемоніалів на шикуванні та ін. Так, не до всіх це доходить. Так, не скрізь потрібно цього вимагати, особливо на передовій. Але формувати у людей розуміння що це так і для чого командир зобов’язаний.

- Яка найгостріша проблема ТрО?

- Проблема ТрО та й не лише в ТрО – це молодший командирський склад – від командира відділення до командира роти. Це завзяті хлопці, які готові зубами гризти ворога, але їм недостатньо підготовки. Практично 99 відсотків людей, які на цих посадах зараз перебувають, не мають військової освіти. Просто не мають взагалі військової освіти. Вони не мають розуміння в плануванні військових заходів. І на чому зараз зосереджена підготовка в моєму батальйоні – це на роботі з командирським складом, де ми намагаємося їх привчити до того, що командир це не той, хто біжить з автоматом попереду, а за ним біжать усі решта. Він повинен займатися плануванням і управлінням у ході бою. Командир воює людьми, а не своїм автоматом. І дуже важко їх зараз привчати до цього, оскільки у них немає базових знань.

- Було таке, що ви їдете і дивитеся очима аграрія на поля?

- Так і відчув, що знову на роботу хочу в агрохолдинг, – сміється, – я їхав не так давно по Херсонщині полями, польовими дорогами і там стирчать залишки якихось боєприпасів: від РСЗО, від Смерча хвіст, від Града якісь залишки, десь вирви від снарядів – і тут по полю їде трактор. Їде трактор і культивує, йому треба закрити вологу, потрібно провести ці заходи. Я аж зупинився, почав йому махати руками.

- А там вже було розміновано?

- Не знаю, і він не знає – повірте. Він просто їде, бо розуміє, що це треба робити. Це місцевий фермер, йому потрібно сіяти – є там міни чи ні. Це настільки було приємно бачити цих людей, які незважаючи на небезпеку загинути на міні, незважаючи на те, що це ще в зоні ураження ворожої РСЗО, вони працюють. Це був сонячний день, так гарно, і я так став, помахав йому з вдячністю. Подумав, що нічого вони нас не здолають. Ми пережили цю зиму важку. Вони там довбали нашу енергосистему, намагалися нас заморозити, але ні, ми вижили. Ми сіємо, будемо збирати урожай – і нічого вони з нами не зроблять. Ми будемо відвойовувати свої території і будемо продовжувати жити.

Лана Самохвалова, Київ