Пам’яті офіцера поліції Ірини Гордієвич

Для багатьох її знайомих є загадкою, як така непересічна жінка могла приєднатися до поліцейського батальйону «Луганськ-1». Слід уточнити, що цей батальйон був не простим патрульним, а єдиним, який ніс службу на «нулі», тобто на самісінькій «лінії розмежування»: ось наші, на лівому березі Дінця, а за рікою, на підвищенні – «сєпари». Траплялись достатньо часто і артилерійські обстріли, і мінування, і спроби ДРГ прорватися на підконтрольну територію. От у цьому батальйоні і служила з 2014 по 2022 роки Ірина Гордієвич.

Вона народилася, мабуть, у найромантичнішому куточку Карпат – у Косові. Після закінчення школи продовжила навчання у Чернівецькому університеті. Хтось може подумати, що сама атмосфера «бандерівського» краю підштовхнула Ірину до такої радикальної зміни в житті. Але – ні. Вона жила у Греції, була одружена і мала сина, на грецький манер названого Александрос. Досконало володіла кількома іноземними мовами.

Коли почалася Революція Гідності, Ірина змінила комфортне життя на майданівський намет. А з початком війни записалася до поліцейського батальйону «Чернівці».

– У батальйоні я побачив Ірину з перших днів, щойно вони приїхали з Чернівців. Там формували свій окремий батальйон, але людей не вистачало, і їх завели до «Луганська-1», – згадує підполковник Олександр Твердохліб. Після загибелі першого командира Сергія Губанова у травні 2020-го він прийняв командування батальйоном. Сьогодні Олександр – командир штурмового полку бригади «Лють».

– Це був кінець 2014-го року. Ірина відразу продемонструвала такий… чоловічий характер. Вона не цуралась ніякої чоловічої роботи. Пости, блокпости, патрулі нічним прифронтовим містом… У селі Кримському вона провоювала майже рік під постійними артобстрілами. Який у неї був позивний? Не пам’ятаю. Пам’ятаю лиш, що всі звали її Ірен. До призначення мене командиром ми нечасто перетиналися – у мене була інша рота. Потім бачились частіше. Потужні обстріли Щастя почалися 16 лютого, ми вже були без світла, без води. Посилювали патрулювання – в принципі, ми чогось такого чекали. І коли ми на своїх камерах спостереження помітили, що вони заїхали на міст через Сіверський Донець, було введено в дію план – куди ми відходимо разом із військовими, де ми вибудовуємо лінію оборони. Ми почали відходити з бази, оскільки вона знаходилась дуже близько до мосту.

…Про загибель старшого лейтенанта поліції Ірини Гордієвич розповідають по-різному, адже перший день нашестя відзначався суцільним сум’яттям. За однією версією, її «просто» вбило розривом снаряду. За іншою – вона опинилась у ворожому оточенні в приміщенні поліцейського відділку міста. Від неї вимагали здатись, а коли вона відмовилася – закидали гранатами. Що характерно, більшість із тих, хто її знав, погоджуються з цим, бо така рішучість цілком відповідала стилю її життя… І смерті.

На чому всі сходяться – що тіло її розшукали, коли наші на короткий час повернулися до Щастя, і передали до моргу. Але вже наступного дня росіяни повернулись і вивезли його до Луганська. Мабуть, відчували сакральну цінність… знахідки.

– Потім, коли вороги віддали тіло в кінці минулого року, наші фахівці провели експертизу. Це була вона, – підсумував командир.

Валентин Ткалич знав Ірину краще. У батальйоні підполковник був кимось на кшталт пресофіцера, хоча, як і всі, чергував на блокпостах, ходив з нічними патрулями і навіть виїжджав на «полювання» з протидиверсійним підрозділом. Як очільник пресслужби він часто представляв Ірину різним знімальним групам (жінка на війні, тим більше така красива й освічена – ласий шмат для журналістів; до того ж вона за короткий термін пройшла кар’єрний шлях від рядового бійця до старшого лейтенанта). Перше, про що він згадав – це про її… кулінарні здібності.

"У 16-му році, «завдяки» обласному начальству, батальйон залишився без продовольчого забезпечення. То Ірині довелося згадати свої кулінарні здібності, набуті за кордоном. Вона готувала настільки по-європейські вишукані страви, що ніхто не міг збагнути, що ми їмо. Колектив чоловічий, а вона примудрялась перебувати на межі: і бути своєю для чоловіків, і в той же час залишатись жінкою. Причому вона не була брутальною, адже часто трапляється у таких ситуаціях, що жінки приміряють на себе чоловічий образ. Ні. Вона була жінкою – і була своєю. І ще цікаво: в неї було відчуття прекрасного. Вона тягнулася до чогось такого… гарного. Полюбляла фотографії. Коли зацвітали маки, вона за першої нагоди виїжджала в поле. Там, під Щастям, тоді багато їх цвіло в степу"…

Ткалич знав, що Ірина мала намір продовжувати службу.

– Були люди, які після того, як закінчувався напряг – а вони приходили заради нього, щоб повоювати – звільнялись. Не хотіли виконувати буденну роботу «через день на ремень». А вона для себе визначилась: буде служити.

Тут слід зазначити, що така жінка не могла не мати амбіцій. Вона, вже перебуваючи на війні, вступила на юридичний факультет – сподівалась згодом потрапити на роботу в Інтерпол (знання англійської стало би в нагоді).

– Якось до мене звернулась телекомпанія. Їм треба було репортаж зробити, і я з ними поїхав. Забрали їх на блокпосту. Приїхали в Старий Айдар, почали знімати. І тут підбігають якісь солдати – побачили, що ми там знімаємо, підбігли й почали нас класти на землю. Конкретної роботи в них тоді не було, і вони знайшли собі забаву... Я кажу: «Ми зі зброєю, ви зі зброєю. Ми поліцейські, ви – військові»… Чим би все скінчилось, невідомо, та їй вдалось розрулити конфлікт. Зуміла знайти потрібні слова. Останній раз я її бачив у 2019 році на виборах. Вона чергувала на мосту. Поговорили про життя, про плани на майбутнє. Вірю, що вона не здалася – це перше. А по-друге – не злякалась. Не знаю, як все сталося. Кажуть, вона охороняла відділення. Там її й убили.

Фото: Молодий буковинець

…Старшого лейтенанта Ірину Гордієвич урочисто поховали на Центральному цвинтарі Чернівців – Годилові.

У неї залишились син Александрос, мати й сестра.

Фото: Валентина Ткалича і з сайту ГУ Національної поліції України в Луганській області