Інтерв’ю із військовими, які у перші дні стояли на обороні своїх міст, допомагають не лише реконструювати події. Вони доповнюють Вікіпедію, а статус агентства, яке роками займає чільні рядки у списку якісних медіа, робить їх незаперечним джерелом для майбутніх істориків.
І це не лише історія оборони та наступу, а й характери, це історія про наше різноманіття та єдність у неймовірно жертовній боротьбі за те, що ми так любимо. Укрінформ вже не раз писав про те, як захищали, як захищався Київ.
А харків’янин Денис Кобзін, у минулому співробітник міліції/поліції, який прослужив в органах тринадцять років, потім правозахисник, який бореться проти катувань, в 2022-му з перших днів – оборонець Харкова, боєць спочатку легендарного підрозділу «Кракен», потім 112-ї бригади, а зараз – одного з підрозділів, який Денис не афішує.
І я ніколи не чула іншу людину, яка б так говорила про рідний Харків. Це був той самий тип розмови, коли головне не заважати, а просто слухати.
БІЛЬШІСТЬ НОВОБРАНЦІВ КАЗАЛИ ПРИ НАБОРІ НЕПРАВДУ: МОВЛЯВ, СЛУЖИЛИ
З грудня 2021 року я відчув, що війна невідворотна. І я знав, що Харків стоятиме. Спеціально не готувався, але знав, що піду воювати. Я вмію поводитися зі зброєю, тринадцять років працював у міліції. Але всі набуті знання у сучасній війні стають відносними.
24 лютого я прокинувся вранці, все вибухало, і я одразу зрозумів, що минуле життя закінчилося. Я в роль військового якось легко зайшов. (Детально як формувалися батальйони самооборони у Харкові і чому центри мобілізації були винесені за межі військкоматів Укрінформ писав тут. – Ред.)
Дізнався, що створено альтернативний штаб оборони Харкова в обласній держадміністрації. Вистояв чергу, там мобілізацією займалися люди з цивільного корпусу «Азова», які потім очолили «Кракен». Вони заводили нас у приміщення невеличкими групами, запитували мінімальний набір даних: вік, стан здоров’я, воював – не воював, служив – не служив. Більшість людей казали неправду – мовляв, служили.
…Наші позиції це північ Салтівки, поряд з Кулінічами, 602-й мікрорайон. Для нехарків’ян поясню. Це не Північна Салтівка. Є окремий район Північна Салтівка, а є Салтівка. Великий район, в якому проживало до війни півмільйона людей. Це інший край міста, там траса йде на Вовчанськ.
Росіяни в перший день були на Окружній. Там не було ще повноцінно облаштованих позицій – це були просто викопані в землі «щілини». З одного боку Окружної ми, з іншого боку – вони. Бойові зіткнення почалися з першого дня.
У нас були бронежилети, каски. Але рік тому вони ще були, м’яко кажучи, недосконалі. Хто що дістав, той в тому був, хто в чому прийшов: в кросівках, в чоботях… Дві ночі був мороз мінус 17, а ти маєш дванадцять годин простояти на посту. І я вже ніг не відчував. Мої друзі підвезли чотири пари валянків – і це покращило життя. Наша група була вісім бійців: тобто на завдання виходила четвірка, а потім – інша четвірка, і ми ті валянки передавали один одному. Ну, на той час ми то сприймали нормально. Адреналін почав спадати десь в червні, коли війна стало роботою.
Після перших бойових зіткнень в підрозділі залишилися тільки ті, хто реально хотів воювати: після перших мінометних обстрілів люди реально зважують свої сили. Дехто пішов, хтось почав волонтерити. Я коли перший раз потрапив під мінометний обстріл, одразу зрозумів, що це штука серйозна, що це не якась перестрілка, як в кіно.
Загалом Харків встояв в першу чергу завдяки 92-й бригаді.
НАЙВАЖЧЕ – НА РУКАХ ВИНОСИТИ ПОРАНЕНИХ ТА ПОМЕРЛИХ
Ми тримали Окружну десь до кінця березня, підтримували Нацгвардію. Намагалися прорватися, били по нас з мінометів, а по самому місту гатили вже з усього – Гради, Нони, танки. Вони дуже близько підійшли, тому могли стріляти з чого завгодно. Але літаки це мабуть найстрашніша штука. У нас був спостережний пункт на дванадцятиповерховій будівлі, і я бачив ті артилерійські дуелі. З одного боку красиво, а з іншого – страшно. Працює наша артилерія, їх артилерія відпрацьовує по нам, потім – літак, вертоліт… І все це ти бачиш, як у першому ряді кіно. Калібр – крилата ракета – просто пролетіла у мене над головою. На той час вони взагалі не рахували ні ракет, ні снарядів, нічого. Це зараз у них почався голод.
Другий етап почався з кінця березня, наш підрозділ – це вже був «Кракен». То була операція зі звільнення Вільхівки, населеного пункту зовсім близько від Харкова. Вона була успішна і це вперше ми почали відвойовувати під Харковом те, що вони захопили. Участі у самому штурмі я не брав, ми на другій лінії були. Бачили полонених і це нам підняло бойовий дух.
Потім були у нас тренування, робота на блокпостах. Бо це проривонебезпечний напрямок, туди приходило багато людей, які евакуювались з окупованого Вовчанська, Салтова… А з середини квітня почали звільняти Лісне, Руську Лозову, Пітомник і Проходи.
Я був на всіх цих етапах в дуже різних ролях: тримав позицію, лежачи в окопі, стояв на блокпості, був на спостережних пунктах, брав участь в штурмах…
Пам’ятаю штурм Руської Лозової, це довга була операція, більше трьох діб. Йшли на штурм, займали будинки, а у мене там ще було дуже важке завдання, на блокпосту, який ми мали втримати. Його атакували, був дуже щільний мінометний обстріл. Після бою довелося виносити поранених і загиблих. Оце було найважче. А ми ще й третю добу на ногах... Це був такий досвід, коли ти думаєш, що вже з бою не вийдеш. Але ми і блокпост, і відбитий населений пункт втримали.
Після звільнення Вільхівки, росіян відсунули – і з деяких видів озброєння (міномету, танку) вони вже не діставали по тому району, де ми стояли. По нас тоді працювали артилерія, РСЗО.
… А якось, вже у квітні, я прокинувся і не зрозумів що не так. Десь з п’ятої до сьомої ранку не було вибухів, це було так дивно. Я звик уже до вибухів, коли по звуку відчуваєш: летить до тебе чи летить далі кудись. І ось ти прокидаєшся і чуєш тільки, що птахи співають, незвично.
СЕРЕДНІЙ ХАРКІВ’ЯНИН ПЕРЕЖИВ БІЛЬШЕ, НІЖ ДЕЯКІ СОЛДАТИ НА ВІЙНІ
Я з даху будинку бачив, як палало місто. Чорні клуби диму, полум’я – горить бензоколонка, згорів ринок Барабашово. Вщент. А он перебили газогін і там палає струмінь газу висотою з шістнадцятиповерхівку. Це апокаліптичне було видовище. Якщо дивитися правді в очі, то середній харків’янин пережив більше, ніж деякі солдати на війні, бо він жив під постійними обстрілами три-чотири місяці.
Північна Салтівка тоді була як Бахмут. Тобто, 24 години на добу під дуже щільними обстрілами. Все місто також було під обстрілами, але там щільність вогню була не така. Кожен харків’янин міг загинути в кожну хвилину. З того, що я пам’ятаю, черга за хлібом на П’ятихатках. Вони поцілили в чергу за хлібом. А ще були черги за ліками, ще – дитячі садочки, звичайні будинки, всюди стріляли. Я бачив тільки район, де ми стояли. Але дивився в новинах, як вони знищували центр міста. Мироносицька, Іванова – це дуже красиві вулиці. А ще Дарвіна, Пушкінська, Сумська туди постійно летіло. Я вірю, що все у нас відновлять. А тоді було відчуття, що місто зменшується, як «шагренева шкіра». (Денис хвилюється, махає рукою просить мене хвилинку помовчати. Потім – «вибачте, це після бойового стресу»).
У харків’ян надзвичайний дух, про це небагато розповідають, але там, окрім військових, були і є люди, які працювали під обстрілами на швидкій, в ДСНС, комунальники. В Харкові такого не було, щоб будівлю розвалило і вона залишилася розвалиною, – туди одразу виїжджали, тушили пожежу, одразу з’являлися комунальні служби, прибирали все, забивали вікна фанерою. Ви уже не побачите в Харкові вщент розвалених будівель, розсипаної по вулицях цегли, все прибиралося одразу, нехай під обстрілами. Зараз, якщо раз на тиждень чи два прилітає С-300, то людей це не лякає, вони вже звикли.
Мені часом ставлять важке питання: як і коли ви зрозуміли, що місто встояло. Мені, як людині, яка вже щось про війну знає, не можна бути надто у чомусь впевненим. Але як у людини, яка про війну не знала нічого, у мене таке відчуття з’явилося, коли були звільнено Вільхівку. Ми насипали їм і було розуміння, що вони не пройдуть. Коли ти бачиш кілометри попалених машин, ти відчуваєш, що за нами міць. Але мене, як військового, обурює, що купа людей вже розслабилася і думає, що ми перемогли. Нічого в цій війні ще не завершено, нічого не вирішено. Можливо Харкову завтра знову доведеться битися за виживання так, як б’ється Бахмут. І якщо знову буде удар на Харків, я хочу одразу опинитися саме там.
ПРО «КРАКЕН»
Хлопці зі штабу оборони Харкова, куди я потрапив, азовці – з них і склалася перша рота «Кракена». Саме азовці розповідали, пояснювали, навчали, доводили завдання, не пропускали зайвих…
Підрозділ, в якому був я, виводили на позиції спецпризначенці. Скоріш за все, ГУР МО. Вони нам перші задачі ставили.
Той «Кракен», який є зараз, і в перші дні – це дуже різні історії. Хлопці з «Азова», які все це заснували, були дуже підготовлені, а у всіх інших ступінь готовності був дуже різний. Командири «Кракена» все це змогли упорядкувати, зробити ефективний підрозділ. Я там вже досить давно не служу, але пишаюся, що служив.
Мене запитують, чому я перевівся з «Кракену». Чесно кажучи, мабуть, я вже трохи застарий для штурмових операцій. Не було таких завдань, які я не виконав але, щоб їх виконати, я докладав зусиль на 101 відсоток, це перше. По-друге, мене запросили люди, яких я давно знав. У патрульній поліції є такі ж батальйони, які воюють. Там є два дуже ефективних батальйони – «Софія» і «Махно». Київська «патрулька» – це дуже круті чуваки. І для мене поліцейська структура ближча, бо я сам колишній поліцейський. Але ми не врахували юридичні аспекти. Під час війни неможливо з Міністерства оборони перевестися до Міністерства внутрішніх справ. Бо патрульна поліція це МВС. І так я опинився у 112-й бригаді. І я не пошкодував.
ПРО БОЙОВИЙ СТРЕС
Я був у 112-й бригаді у групі бойового стресу, це психологи, які працюють із бійцями. На мою думку, на роль психологів треба готувати людей, які мають бойовий досвід, бо цивільному важко знайти спільну мову з людиною, яка воювала. Це взагалі буде ще виклик для суспільства – знайти спільну мову з людьми, які воювали, багато хто цього не розумів ще з 2014 року. А зараз масштаб інший. Як соціолог скажу, що буде якийсь новий суспільний договір, бо є люди, які поїхали зі своїх міст і є люди, які поїхали зі своєї країни, а є люди, які не поїхали, а є люди, які воювали, їм треба якось це рівняння це перескласти. Кожен, хто воював, кожен, хто жив під обстрілами в містах, які воювали – вони відчули, що повернення в довоєнне життя вже не буде: у тобі помінялося все, ти по іншому бачиш суспільство і себе ньому, по іншому сприймаєш людей...
Попит на знання про бойовий стрес у підрозділах, навіть якщо спочатку його наче й немає, коли ти починаєш розповідати, – одразу з’являється. Були підрозділи без бойового досвіду, і я їм міг розповісти, що їх очікує. А в роботі з тими, хто вже повоював, стояли інші завдання: наприклад, як долати наслідки бойового стресу. І я з ними швидко знаходив спільну мову. Бо ти, коли вийшов з бою, спочатку відчуваєш ейфорію, бо ти ж герой, ти пройшов крізь вогонь, вижив, виконав завдання… А потім ейфорія спадає, і приходять наслідки бойового стресу. Десь за два місяці, а іноді за півроку, вони можуть стати дуже важкими. І щоб людям допомогти, ти маєш розповісти їм, що з ними відбувається, пояснити, що це нормальна реакція, і треба працювати з собою, а ще – треба приглядати один за одним.
Мене часом запитують: ти працюєш з душами українських бійців, і як вони, хто вони? Я працював з бійцями ТрО, і там на посадах солдатів – іноді просто глиби. Ось вони просто виконують завдання, ось ховаються від мінометного обстрілу, а ці люди – хто філософ, хто сценарист, хто викладач… А той – знає чотири мови, а той може зробити все що завгодно своїми руками, а це – художник. Мені здається, якщо кожну людину, яка служить в тій же ТрО, використовувати не лише за тим, хто вона по посаді, а й брати щось від того, хто вона за здібностями, знаннями, то це й буде перша армія світу.
ЯК ЗМІНИЛАСЯ АРМІЯ?
В українській армії за рік є позитивні зміни. Вона стала набагато впевненішою в собі, яка б зброя не прибула, всі знають, що ми її легко опануємо, який би ворог не був, всі знають, що його можна бити. Але ж ми втратили багато крутих людей, і багато хто – втомився, а замінити їх – важко. І те, що відчувається зараз в суспільстві, мовляв, десь там є хтось, хто нас захищає, а ми тут можемо займатися своїми справами, – це все не так. Люди відчули безпеку, не маючи на те жодних підстав. А тієї безпеки немає, завтра вороги можуть зайти з інших напрямків, можуть прорвати фронт. І треба, щоби постійно приходили чоловіки, жінки служити до армії, бо людина ж не залізна. Звісно, бійці на фронті будуть гребти скільки треба, але їх ефективність потроху падає, тому я б стримав переможні гасла. Так, у нас там є підготовлена армія наступу, але не треба забувати, що наш ресурс не є нескінченним.
ЯК УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЗМІНИТЬСЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ?
Ми разом з партнерами робили до війни дослідження до 30-річчя Незалежності України. Питання: що зазвичай поєднує українців? Найбільше поєднує якась велика біда і визнання на міжнародному рівні. З цією війною ми маємо на максимумі обидва фактори. Але як зміниться Україна та українці – зараз прогнозувати важко, бо коли настануть мирні часи, нам треба буде себе «перевинайти», бо люди дуже по різному на війну відреагували, середнього українця вже важко буде уявити, але буде купа різних груп. Якщо влада і суспільство будуть достатньо мудрими, щоб почати думати про це вже зараз, якийсь дискурс створювати, то до кінця війни можливо ми прийдемо з хоча б пропозиціями рішення, якщо ні, це буде дуже важка ситуація.
Як на нас дивитимуться ззовні? До війни Україну сприймали як державу третього світу, дуже корумповану, де щось постійно незрозуміле відбувається, то на початку війни нас сприймали як якихось умовних ірландців, ми спромоглися кинути виклик імперії і вступити з нею в бій. Зараз ми крутіші за ірландців, а після війни нас взагалі буде дуже важко з кимось порівняти. Але ні у кого точно уже не буде виникати питання – що таке Україна, хто такі українці, звідки вони? Ці питання закрито, ми точно з’явилися на карті світу, у будь-якому куточку світу люди знають хто ми і що ми. А в демократичних країнах, люди ще знають, за що ми боремося.
Лана Самохвалова, Київ